Смерть як вихід. Чому у Франції не знають, що робити зі своїми пенсіонерами
Прогрес сучасної науки і техніки надихає мріяти про безсмертя. Дехто навіть насмілюється передбачати даті, коли людство зможе жити вічно.
Середня тривалість життя в Україні трохи менша за 71 рік, у розвинених країнах люди живуть у середньому на 15 років довше. Ці 15 років розриву - безкінечна причина для заздрості простого люду та поливання брудом наших можновладців.
Я не захищаю українську владу, мій батько - жертва виробничої травми, тепер інвалід першої групи. Вся наша батьківщина провела разом з ним майже рік за київським лікарням. Я знаю що там хабарництво, подекуди хамство, грибок на стінах, повна відсутність медикаментів, що люди лежати в коридорах, ...
Слово "медицина" походить від латинського словосполучення ars medicina і означає мистецтво зцілювати. Звучить красиво і обнадійливо, але правда в тому, що медицина з усим її прогресом так і не навчилася зцілювати від більшості хвороб, вона просто вчить як покращити якість життя при різних хворобах. Відмовили нирки - діаліз, з усіма побічними ефектами, артроз знищив суглоби - протез, діабет - інсулін, бронхопневмопатія зі значним скороченням функціонування легенів - киснева маска на все життя... Список можна продовжувати безкінечно.
Найгірше, коли пошкоджується функціювання нервової тканини, бо про неї ми знаємо небагато і поки що не придумали чим її замінити. Неврологічних хвороб багато. Найвідоміша, мабуть, альцгеймер, при якій людина поступово втрачає пам'ять, здатність логічно мислити, може ставати агресивною та бачіті галюцинації.
Інша відома неврологічна хвороба Паркінсона, це поступова і повна втрата можливості рухатись і балакати, людина закінчує своє життя прикута до ліжка при нелюдських болях, 100% залежна від інших, при якій людина зберігає ясність думки. Думаю, не варто описувати симптоми розсіяного склерозу та інших недуг, суть у тому, що медицина продовжує не тільки життя, а і страждання багатьох хворих.
Я вже два роки живу у Франції. Тут середня тривалість життя чоловіків 79 років, жінок - 85 років.
Люди живуть довше, але чи робить це їх щасливішими? Що таке життя? Бути прикутим до ліжка, не контролювати свої випорожнення, не впізнавати своїх дітей, боятися води та плакати, коли тебе міють, відчувати себе зрадженим і полишеним у будинку для літніх? Не мати влади над своїм майбутнім? Мріяти і молити Бога про смерть або зовсім зневіритись і просто кричати-скиглити-плакати від безпорадності? Це ціна, яку платять понад пів мільйона літніх французів, які проживають у EHPAD - établissement d hébergement personnes âgées dépendantes - закладах проживання для літніх залежних людей. Їх не називають інвалідами, а просто залежними, мабуть так звучить красивіше.
Кілька прикладів, які запали в душу від перебування в таких закладах. Старенька бабуся, яка увесь день кричить "Мадам", вона кличе хоч когось, бо їй страшно. Коли до неї підходиш, вона питає де вона, каже, що загубилася, медсестри по надцять разів на день пояснюють їй, що вона в своєму ліжку, що поруч постійно хтось є, але вже через 30 секунд бабуся знов кричить "Мадам" і знов повторює, що загубилася. І так увесь день. У бабусі серце працює завдяки електростимулятору, вийми стимулятор і її не стане. Альо наука навчилася ставити стимулятори, рятувати - шляхетно, смерть на собі лікарі брати не хочуть. Від і б " ється серце, мучити стареньку.
Інша історія, жінка, дізнавшись про те, що хвора на Альцгеймер, вирішила накласти на себе руки. Її врятували, нагодували антидепресантами і сказали, що самогубство - це погано. Шість місяців по тому вона опинилася в спецзакладі для літніх і залежних. З пам яттю в неї все гірше. Вона не пам'ятає, що її чоловік помер, щовечора чекає на нього з роботи, плаче і звинувачує його у зраді. Коли кажеш їй,що чоловік помер, інколи не вірить, інколи заново переживає його смерть і плачі ще й від того, що ніби-то його смерть від неї приховали.
Кожна така людина - окрема сумна історія. Треба лише додати, що у більшості з них не один і навіть не два діагнози; до втрати здатності ходити може додатися сліпота, ба навіть глухота. Хворі, з симптомами дименції, часто падають і додають собі клопоту складними переломами...
Страждають хворі, їх сім'ї та персонал, бо дуже важко психологічно адаптуватись до роботи з людьми, яким вже нічим не допоможеш.
Кілька слів про гроші. Найдешевші заклади - державні, у них не дуже затишно й і досі існують кімнати на два ліжка. Тобто хвора старенька людина мусить прокидатися, коли його сусіду вночі міняють памперс, або коли сусід кричить чи, чого доброго, переплутав ліжко і приліг поруч. В державні заклади - черга на рік чи два. Треба чекати поки хтось помре, щоб поселитись, або поселити свого родича. Ціни в держзакладах від 1500 до 2500 євро на місяць залежно від місця розташування, розмірів кімнати і додаткових послуг (прання одежі, перукар і т. д.). Для тих, кому не пощастило отримати місце в державному будинку для літніх, є приватні заклади. Ціни 2000 - 5000 тисяч. Проблема у тому, що у деяких бабусь, особливо у сільській місцевості, пенсія може бути 500 євро, а то і менше. Зараз серед літніх і залежних багато тих, хто сидів вдома з дітьми. У випадку, якщо літня людина не має достатня коштів на такий заклад, за законом за неї мають платити діти (за наявності ресурсів), а в деяких департаментах і онуки. І це не додає шарму немічній старості.
Зараз у французькому суспільстві більше питань ніж відповідей з приводу старості і залежності. Вони підрахували, що тенденція буде тільки збільшувати відсоток літнього населення і поки що не знають що з цим робити.
Колись читала, що старість і немічність нам дається щоб легше прийняти смерть. Невже нам потрібно мучити людей, аби менше за ними плакати, коли вони помруть?
