Няня за $100 млн. Повірять інвестори казок Зеленського з Давосу
Реформи, які дають правильний мед
Великі реформи і успіхи окремо взятої країни починалися з великих політиків. І це не єресь волюнтаризму. Можна хоча б згадати популярного у нас Лі Куан Ю і сінгапурські реформи, або президента США Рузвельта і його "Новий курс". А у нас є звернення до інвесторів в Давосі, яке можна було б назвати запрошенням до столу. Що ж виставлено на цьому столі в якості частування? Президент дістав з кишені три "пряника". По-перше, кожен іноземний інвестор, що вклав в українську економіку $100 млн, отримає в подарунок своєрідну суперняню, тобто відповідального чиновника, який буде вирішувати його проблеми в режимі 24/7. За повідомленням міністра економіки, договір з інвестором на внесення інвестицій буде складений на основі англійського права. По-друге, іноземний інвестор, що вклав в приватизацію $10 млн і більше, отримає податкові пільги на п'ять років. Мова йде лише про податок на прибуток. І по-третє, для вирішення спорів з інвесторами буде створено спеціальний арбітражний суд. Спробуємо коротко дати оцінку цим новаціям.
За оцінками ЮНКТАД ООН, понад 100 країн, генеруючих 90% світового ВВП, залучають інвестиції на базі національних промислових політик, які з кожним роком стають все різноманітнішими, надзвичайно гнучко мімікруючи під запити інвесторів і видозміна існуючого технологічного укладу. Мета будь-якої економіки - підвищення продуктивності праці, зростання рівня доданої вартості в кінцевому національному продукті та рух вгору в ранжирі глобальних технологічних ланцюжків. Якщо сприймати світову економіку як якусь економічну матрицю, то роль окремої держави - побудова максимально ефективного виробничо-торгового таксона (сегмента) у рамках загальної системи. Причому саме в двох іпостасях: виробництво і збут продукції. Крен в яку-небудь одну сторону загрожує системною деструкцією. Виробництво без збуту - це доля планової економіки, на кшталт колишнього СРСР. Торгівля без виробництва - це нинішня токсична економічна політика, реалізована в Україні.
Якщо взяти будь-яку міжнародну системну компанію, то при аналізі нових ринків і країн у неї завжди два альтернативних варіанти економічної експансії: торговий і виробничий, тобто або завезення вже готових товарів, або будівництво виробництва для випуску продукції на новому ринку. У першому випадку інвестор розглядає новий ринок для продажу на ньому своїх товарів і послуг. Як правило, таке рішення приймається стосовно неоколоніальних країн зі слабкими госинститутами. Інвестор не бачить довгострокової стабільності в горизонті 20-30 років, а прогнозує лише короткострокову - на три-п'ять років, і тому планує зняти з місцевого ринку своєрідну "пінку". У другому варіанті інвестор, бачачи перспективи зростання капіталізації внутрішнього ринку тієї чи іншої країни і потенціал платоспроможного попиту, приймає рішення відкрити нове виробництво, локалізоване в місцевій економіці.
Очевидно, що зараз Україна у своєму діалозі з системними іноземними інвесторами йде по першому шляху останнім вигідніше просто продавати у нас свої товари, випущені в інших країнах. А як зробити, щоб замість продажу вже готового інвестори будували заводи?
Перш за все в країні повинна бути сформована модель економічного розвитку з окремими модулями у вигляді промислової та інвестиційної політики. Адже інвестору потрібні два фактори для прийняття рішення: точки зростання в економіці, які забезпечать ефект мультиплікатора - показник нарощування капіталізації бізнесу для власника часто важливіше прибутку від нього (власники, що продали на піку ринкової кон'юнктури банки в Україні, підтвердять); і вікна входу в економіку, які повинні бути максимально зручними та комфортними. Це не рахуючи таких традиційних чинників, як захист титулів власності і забезпечення прав інвесторів і кредиторів.
Принцип єдиного вікна для інвестора - своєрідне меню в умовному ресторані, де замість страв інвестор обирає бізнес-проекти "під ключ" або замовляє нові на свій смак, а держава лише виконує роль офіціанта, приймаючи замовлення і виставляючи рахунок. Інвестору потрібно всього лише заплатити і отримати бізнес-проект на стадії нульового циклу, тобто з усіма необхідними дозволами, ліцензіями, правом користування на землю, підведеними інфраструктурними комунікаціями (а якщо згадати особливості України і з схваленням з боку місцевих активістів").
Якщо держава не може забезпечити якісний інвестиційний сервіс та інституційну зрілість в масштабах всієї країни, воно може це зробити в рамках концепції кластерного розвитку, коли необхідні умови створюються в спеціально відведених для цього інкубаторах - індустріальних і технологічних парках, вільних економічних зонах, промислово-торгових полігонах, зони порто-франко і т. д.
Якщо ж судова система в країні неефективна і місцеве право погано сприймається інвесторами, то один з варіантів компромісу - введення судової екстериторіальності для окремих економічних кластерів, коли відносини між економічними агентами та державою регулюються англійським правом, існує окрема судова система за участю іноземних суддів.
Країна неляканих "єдинорогів"
Тепер співвіднесемо все зазначене вище з пропозиціями Зеленського. Персональна няня - пікантно звучить, але цього явно мало в обмін на $100 млн. Враховуючи складність нашого адміністративного механізму і географічний масштаб, інвестора потрібно не водити за руку по Києву, а надати йому єдине вікно для входу в нашу економічну систему. Причому вікно - це лише те, що бачить інвестор, а за ним йде кропітка робота десятків інституцій по збору всього дозвільного пазла. Щось на зразок існуючих нині центрів надання адмінпослуг, тільки без черг. Плюс спеціальний електронний кабінет нерезидента для моніторингу процесу і консультацій, включаючи фіскальний аутсорсинг. Допоможе тут і досвід Естонії у вигляді електронного резидентства для іноземних громадян. Крім того, інвестору не потрібні угоди з державою на підставі англійського права, адже такі судові розгляди можуть йти роками. Йому потрібні гарантії захисту титулів власності, тобто компенсація з боку уряду вартості втрачених активів, наприклад, в результаті технічної помилки або звичного у нас рейдерства. Для цього необхідно імплементувати в Україні елементи титульної системи Торренса і створити при Мін'юсті спеціальний фонд компенсації. Але таке зобов'язання держава може взяти на себе і в рамках оферти, а не двосторонньої угоди з інвестором.
Що стосується податкових пільг, то, як показує практика, інвестору потрібна проста фіскальна система в масштабі всієї країни, або пільги в рамках окремих кластерів. Наприклад, у Сінгапурі існує всього п'ять податків: на прибуток корпорацій, на товари і послуги (аналог нашого ПДВ), на доходи населення, на нерухомість, гербові збори. А імпортні мита нараховуються тільки за чотирма групами товарів: алкоголь, тютюн, пальне, автомобілі. Сама ж податкова система однорівнева, а не импутационная, як у нас. Тобто в Сінгапурі дивіденди, виплачені засновникам компанією, яка сплатила податок на прибуток, вже не обкладаються прибутковим податком. У той час як в Україні одержувачі дивідендів платять прибутковий податок (якщо це фізичні особи - 5%, якщо нерезиденти - податок на репатріацію 15%).
Що стосується повноцінної фіскальної реформи, то вона поки в Україні відкладається. Але податкові пільги можна закласти і в форматі спеціального фіскального режиму для окремих кластерів - економічних зон. І тут іноземні компанії цікавить не так податок на прибуток, пільги по ПДВ при імпорті обладнання та комплектуючих, аналогічні знижені ставки імпортних мит, звільнення від податку на землю і нерухомість, пільги з прибуткового податку для найманих працівників, звільнення від оподаткування дивідендів.
Якщо ж говорити про податок на прибуток, то пільга повинна діяти не п'ять років, як запропонував Зеленський, а в рази довше, адже протягом цього періоду інвестор несе в основному витрати і отримує прибуток лише на четвертий-п'ятий рік бізнес-циклу (якщо мова йде про проекти в реальній економіці).
У форматі п'ятирічного періоду пільга з податку на прибуток (в разі інвестування $10 млн в рамках приватизації) може бути цікава лише нашим олігархам, кожен з яких купить для своєї ФПГ один убитий державний завод, тут же через систему прихованих преференцій або держзамовлення поверне ці гроші і потім п'ять років буде акумулювати на цій пільгової юридичної оболонці свій фінансовий потік, не сплачуючи державі ні копійки. Взагалі модель податкових преференцій повинна розроблятися дуже зважено і системно: є приклад Мексики, яка, створивши пільгову зону вздовж кордону з США, в результаті отримала збиток у розмірі $120 млрд за п'ять років.
Що стосується окремого арбітражного суду для іноземних інвесторів, то ця ідея була подана настільки в сирому вигляді, що обговорювати її занадто рано. Єдине, що хотілося б відзначити, так це побажання - для початку завершити вже розпочаті судові реформи, в тому числі в частині ефективної роботи Антикорупційного та Верховного судів.
І на завершення: так чи стане Україна, як заявив Зеленський, батьківщиною "єдинорогів", тобто динамічних технологічних компаній, які виросли з стартапів і досягли капіталізації в $1 млрд? Досвід інших країн показує, що для цього потрібен попит на новий продукт і "екосистема" з генерування пропозиції. Попит - це промисловість, внутрішній споживчий ринок і зовнішні замовники. Пропозиція - це рівень соціального капіталу (наука, освіта, інноваційна активність). Крім того, це і механізм фінансової підтримки, в тому числі з боку держави на початковій стадії, і широка подушка венчурної ліквідності - на завершальній. Простих рецептів тут немає. У маленькій Естонії з населенням, як на лівому березі Києва, можна знайти стільки ж "єдинорогів" (Taxify, Skype, Transferwise і Playtech), як і у Франції (Blablacar, Deezer, Doctolib, Meero). В Україні поки немає "єдинорогів". Пояснення може бути дуже простим: в Естонії існував інститут кібернетики в Тарту і там змогли зберегти людський капітал, а що ми зробили з Інститутом кібернетики імені Глушкова у Києві? І продовжуємо робити з науковими інститутами по всій країні? Повага до іноземному інвестору починається там, де народжується повага до свого бізнесу і людині. А то виходить, що для іноземця з $100 млн - "моя прекрасна няня", а для ста потенційних місцевих "єдинорогів" (внутрішній потенціал України в частині інвестицій, згідно з даними чистої міжнародної інвестиційної позиції, становить близько $100 млрд) - законопроект №1210 з БЕПСами, РРО та іншими "батогами" замість "пряників"...
Так, спічрайтери президента попрацювали добре, злизавши сінгапурський досвід. Але копія завжди гірша, ніж оригінал: в Україні ці пропозиції сприймуть з роздратуванням, а велика частина світу - з байдужістю.
