Проти мейнстріму. Чому вільний ринок - погано, а втручання держави в економіку - добре
Як заробити мільйон? А краще два? Відповідей на ці питання найчастіше чекає недосвідчений читач від бізнес-літератури. Насправді бізнес-книги дають відповіді на питання про те, як побудувати дійсно прибутковий бізнес, як правильно управляти персоналом і як стати лідером. Вони навчають розбиратися в глобальних економічних проблемах, управляти своїм часом і розуміти, що таке справжній успіх і як його досягти. Ми розпочинаємо новий проект "Бібліотека "ДС", в якому розповімо про бізнес-літератури, яку дійсно варто прочитати.
Сьогодні в економіці домінує - не без впливу західної преси - наступна концепція: вільний ринок з його "невидимою рукою" здатний сам себе відрегулювати; держава все псує, якщо втручається в ринкові механізми і особливо в міжнародну торгівлю; приватна власність - добре, державна - погано (так, ми дещо перебільшуємо і спрощуємо).
Але є економісти, які не поділяють подібних поглядів. Причому підкріплюють свою позицію цифрами, фактами і прикладами, як із зовсім недавнього минулого, так і з давньої історії. Пропоновані книги - про це.
"Як багаті країни стали багатими, і чому бідні країни залишаються бідними". Ерік Райнерт
Норвезький економіст Ерік Райнерт, мабуть, самий відомий прихильник дирижизму, тобто втручання держави в економіку. І найскандальніший. Аж до того, що деякі інші економісти не погоджуються вважати його колегою по цеху, а його книгу - серйозним твором.
Тим не менш написана "Як багаті країни стали..." яскраво, помітно й дуже легко. Головна думка: не варто пускати на самоплив економічні процеси в країні. Зокрема, тому що краще мати неефективну власну промисловість, ніж не мати ніякої. Тому що промисловість - діяльність із зростаючою віддачею: при збільшенні обсягу виробництва кожна нова одиниця продукції обходиться дешевше. В результаті багатство країни зростає. А от у сільському господарстві або у видобутку корисних копалин все навпаки. При зростанні попиту доводиться освоювати все менш родючі ділянки під поля або забиратися все глибше під землю. Тому правильний підхід: дати своїй промисловість вирости й зміцніти, для чого внутрішній ринок треба на час прикрити митом або іншими захисними заходами і всіляко стимулювати експорт. Багаті країни стали багатими саме так - хоч Англія за часів Генріха VII (зійшов на трон 1485 році), хоч Японія в середині ХХ століття.
Саме історичними прикладами, часом дуже несподіваними, цінна книга Райнерта. Наприклад, він розповідає, що до плану Маршалла " в післявоєнній Європі намагалися впровадити план Моргентау. Щоб Німеччина не змогла відродити військову промисловість, країну свідомо деіндустріалізували. Навіть затоплювали шахти і заливали бетоном. А потім зрозуміли, що справа може погано скінчитися: 25 мільйонів німців просто нічим буде годувати. І розгорнули політику на 180%, взявши курс на відродження промисловості.
"Добрі самаритяни: Міф про свободу торгівлі і Таємна історія капіталізму". Ха-Джун Чанг
Автор книги - особистість дуже примітна. По-перше, він - професор економіки Кембріджського університету, автор декількох книг, учень нобелівського лауреата з економіки Джозефа Стігліца. По-друге, він - громадянин Південної Кореї, причому народився на початку 60-х, коли країна була не просто бідній - злиденній: телевізор та холодильник небаченими рідкостями, їжа з сухпайка американського піхотинця - ласощами, а компанія Samsung займалася переробкою цукру-сирцю і текстилем. А ще він - син міністра промисловості та енергетики. Так що батьківщина на його очах пройшла шлях від розореної війною колонії до економічного гіганта. Причому пройшла всупереч рекомендаціям західних економістів: процвітали корупція, кумівство, протекціонізм, субсидування експорту, обмеження імпорту, порушення прав інвесторів.
Адже і тим же шляхом, тільки раніше, йшли Британія, США, Німеччина, Японія... А тепер вони, згідно Чангу, радять бідним країнам: "робіть як ми говоримо, а не так, як ми самі робили" і взагалі "поводяться як Добрі Самаритяни, наживаючись на тих, хто потрапив у скрутне становище". Економічна історія, стверджує автор, була переписана на догоду ідей вільного ринку. А він показує, як все було насправді.
"Азійська модель управління: успіхи і провали самого динамічного регіону в світі". Джо Стадвелл
На відміну від двох попередніх книг цю написав журналіст, головний редактор журналу China Economic Quarterly, який пропрацював в Азії більше 20 років. Можливо, і тому аналіз виходить не настільки глибокий: все ж журналіст - не кембриджський професор. Зате охоплення неймовірно широкий: у книзі розглядається історія всіх "азіатських тигрів": Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай, Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни... до Речі, далеко не всі вони досягли запаморочливих успіхів. Японія і Корея - так, а Індонезія - швидше, ні. Сам автор проводить географічну кордон: мовляв, сіверяни були успішнішими південців. Зокрема, тому, що останні виявилися старанними учнями МВФ: відпустили банки у вільне плавання, шанували іноземних інвесторів, проводили приватизацію. А перші вели себе як двієчники та хулігани. Повністю закривали внутрішні ринки, віддаючи їх на відкуп своїм виробникам (а у тих якість продукції на перших етапах було кошмарним); субсидували експорт, причому заохочували демпінг; видавали "мазунчиків" кредити під надмалі, а то й під негативні відсотки... Щоправда, взамін вимагали, наприклад, за чотири роки збільшити експорт до таких показників. Несправившихся карали. Природно, цвіла корупція - причому як у "сіверян", так і "жителів півдня". Тому єдиної "азіатської моделі управління" у книзі, мабуть, все ж немає.
"Чому одні країни багаті, а інші бідні. Походження влади, процвітання і злиднів". Дарон Аджемоглу, Джеймс Робінсон
Це - одна з найпопулярніших, якщо завгодно, модних книг десятиліття в галузі історії економіки. Головна думка: для процвітання нації потрібні правильні інститути. Під цим словом розуміються різні механізми, писані і неписані правила, за якими живе суспільство і працює економіка: права спадкування, податки, механізми прийняття законів та ін. Є інститути інклюзивні - вони країні на користь, бо втягують народ у економічну активність. А є екстрактивні - ці витягають багатство з більшості на користь меншості, породжують злидні. Власне, вся книга складається, насамперед, з прикладів, що ілюструють цю теорію. Ілюструють часом неймовірно багатослівно, з повторенням однієї і тієї ж думки по кілька разів.
Чому ж ми включили її в перелік книг, які розповідають про протекціонізм? Справа в тому, що инклюзивными інститутами часом виявляються саме закони, що захищають внутрішній ринок. Ось розвивалося в Британії виробництво вовняних тканин - і країна багатіла. А потім у неї ринув потік дешевого індійського бавовни і китайського шовку: XVII століття був на дворі. І що ж зробив парламент? Підтримав свободу торгівлі? Як би не так. Він прийняв серію "законів проти розкоші", практично забороняли використовувати імпортні легкі тканини. Навіть покійників пропонувалося ховати у вовняних саванах.
Справедливості заради, часом можновладці не допомагали прогресу, а гальмували його. Наприклад, королева Англії Єлизавета I фактично заборонила в'язальну машинку винахідника Вільяма Лі, побоюючись, що таким чином чулочницы, які працювали вручну, залишаться без роботи. Теж, до речі, захищала ринок... Більш того, навіть розширювала його видала указ, за яким кожен підданий був зобов'язаний носити в'язаний вручну, природно) шапочку.
