Проблема зростання. Якщо Україна не поверне мігрантів, то може втратити ще 10 млн осіб
Нижня кошик
Здавалося б, так просто з допомогою звичайних емпіричних моделей розрахувати можливий довірчий інтервал зростання вітчизняного валового продукту, особливо якщо в основі їх буде лежати досвід інших країн, наприклад, улюбленого в політичних експертних колах Сінгапуру, який став для нас якимсь еталоном для наслідування що в частині боротьби з корупцією, що в контексті економічного розвитку. Правда, далі простих лінійних порівнянь справа поки не йде.
З іншого боку, складність української економіки помітно вище сінгапурської, досить поглянути на публікації міжнародної Обсерваторії економічної складності (ComplexityEconomics), створеної професорами Гарварду Рікардо Хаусманном і Цезарем Ідальго.
В моделях оцінки конкурентоспроможності, які застосовував Всесвітній економічний форум у Давосі для класифікації країн за типом економічного зростання, Україна перебувала в нижній кошику "факторних" держав, тобто економік, які спираються на який-небудь базовий, внутрішній фактор конкурентоспроможності, або їх комбінацію. Наприклад, в Саудівській Аравії це нафта. У нас - цілий набір квазистимулов, що виникли на тлі дефіциту енергоресурсів. У різний час це були дешева робоча сила (даний фактор почав стрімко зникати з початку двотисячних), дешевий російський газ, отриманий в обмін на політичні поступки РФ, орендний характер землекористування, коли агровиробники не відволікали фінансовий ресурс на викуп землі і вкладали кошти в розвиток своїх господарств, державний протекціонізм окремих галузей економіки (фактор в стадії згасання), високі ціни на сировинні товари (циклічно поновлюваний фактор, що знаходиться нині на низхідній траєкторії).
Ми так і не змогли перейти в другу корзину країн, де основою конкурентоспроможності є продуктивність праці (маркер цілого ряду успішних держав, що розвиваються, які проводять національну промислову політику). У той же час наші квазифакторы конкурентоспроможності поступово згасають. Кваліфікована робоча сила в Україні не така вже й дешева, вартість енергоресурсів вище, ніж у країнах - економічних конкурентів, лібералізація ринку землі загрожує руйнуванням сформованих бізнес-моделей в аграрному секторі, держава повністю відмовилася від проведення суверенної промислової політики.
І, звичайно, нам ще дуже далеко до переходу в третю групу найбільш розвинених економік світу, де фактор конкурентоспроможності - це інновації, творча модель розвитку і економіка знань.
Хоча дана класифікація не використовується ВЕФ, так як світ стає складніше, але в цілому це дуже показова стратифікація країн за типом економічного зростання.
Отже, з одного боку, найближчим часом Україна втратить свої ще не втрачені базові квазифакторы конкурентоспроможності, а з іншого, завтра нашій країні доведеться витримати черговий іспит по конкуренції в системі глобального поділу ринку праці за місце в світових ланцюгах доданої вартості. І все це на тлі глобальної дефрагментації, перезавантаження ключових світових ринків і бізнес-моделей міждержавної промислової кооперації.
Але чи може склалася в Україні демографічна база підтримувати динамічні темпи економічного розвитку?
Стеля зростання
В економічній науці використовується закон Оукена, який був розроблений Артуром Мелвином Оукеном, головою Ради економічних консультантів при президентові США в 1968-1969 рр., неокейнсианцем і автором концепції "індексу нещастя", ученим, який увійшов до рейтингу "100 відомих економістів після Кейнса". Суть цього закону в наступному: є певна емпірична залежність між темпом зростання ВВП та динамікою рівня безробіття. Наприклад, скорочення темпів зростання валового продукту на 2% призводить до зростання безробіття в середньому на 1%. Для базової моделі темпи зростання ВВП приймаються в розрахунку 3% щорічно. Природно, існує широкий спектр допусків і обмежень щодо застосування цього закону в залежності від типу економіки, регіональних відмінностей і так далі, але в цілому - це хороший спосіб перевірити потенціал такого джерела зростання, як людський капітал.
В Україні, починаючи з 2010 року, коли наш Держстат почав публікувати дані за методологією Міжнародної організації праці, відбувається постійне зниження чисельності економічно активного населення (ЕАН) у віці від 15 до 70 років. У 2010 році таких людей було 20,9 млн, а в 2015-2018 рр. - близько 18 млн. І хоча в 2014 р. ключовою причиною цього була анексія Криму і окупація частини Донбасу, в Україні можна вважати нормою повільне скорочення даної групи у зв'язку з демографічною ситуацією. При цьому рівень безробітних в останні роки трохи знизився - до 1,6 млн у минулому році.
Відносний показник безробіття в Україні за методологією МОП за аналізований період коливається в діапазоні від 7,8% до 9,9% (екстремуми). Це показник, у якому чисельність безробітних працездатного віку співвідноситься з чисельністю економічно активного населення відповідної вікової групи. У 2018-му даний індикатор зменшився до 9,1% і продовжує знижуватися в 2019-м.
Методологія МОП не цілком адаптируема до демографічних параметрів і показників ринку праці в Україні, але це єдино можлива методологія оцінки, так як вона спирається на існуючі параметри формування і структурування світового ринку праці і саме на її базі розробляються пенсійна та соціальна реформи в таких країнах, як Україна. Тобто в результаті реформ, які наближають стандарти життя українців до загальноприйнятим, громадяни нашої країни "повинні" жити і працювати довше і раніше починати трудову кар'єру. Сьогодні це нереально, але ООН в своїх прогнозах очікує збільшення питомої ваги працівників старше 60 років в економіках, схожих з нашою.
Якщо оцінити частку економічно активного населення в загальній чисельності жителів країни, то ми побачимо, що з 2010 р. показник знизився з 45,5% до 42,3% у минулому році. Простими словами, вже у 2010 р. більше половини жителів країни не були економічно активними, і з тих пір ситуація стала тільки гірше.
Тепер повернемося до закону Оукена. Існують різні числові інтерпретації описаної економістом залежності між ВВП і рівнем безробіття. Приміром, є розрахунки, які показують, що кожен новий відсоток у рівні безробіття - це мінус 3% в динаміці ВВП. А що можна сказати про зворотній залежності? Тут нам допоможе так звана шкала Чеддока, яка показує, що зв'язок між зазначеними показниками є, але вона не повна, тобто в кожній країні можуть бути свої варіанти: 1 до 3 або 1 до 2 при падінні ВВП та зростання безробіття.
А ось зворотна залежність: зростання ВВП - скорочення безробіття" працює по-іншому. Дослідження російських економістів на базі параметрів економіки РФ показали, що при зростанні ВВП на 1% рівень безробіття скорочується на 0,25% протягом тимчасового інтервалу в три квартали. Тут потрібно зробити одне застереження: зростання/падіння безробіття в контексті динаміки зміни ВВП оцінюється лише на рівні, що перевищує так звану структурну безробіття в розмірі 4%, яка буде завжди, якщо ми, звичайно, аналізуємо не тоталітарну економіку.
Як ці показники інтерпретувати в українських умовах? Якщо відняти структурну безробіття, у нас є приблизно 5% економічно активного безробітного населення, яке чисто теоретично можна залучити в господарський оборот. В якості базової установки можна прийняти версію, що чисельність даної групи населення в абсолютних цифрах буде скорочуватися під впливом природних демографічних чинників на рівні останніх кількох років. У такому разі зростання ВВП на 15% приведе до скорочення безробіття на 3,75%, тобто при грубій оцінці вона підійде до структурного рівня.
Основними поглиначами трудових ресурсів стануть ті галузі, які є найбільшими роботодавцями, тобто сектор торгівлі, ремонту та надання послуг, транспорту та зв'язку, переробної промисловості. Високі темпи розвитку без створення нового індустріального ядра в українських реаліях неможливі, отже, найбільш дефіцитним напрямком стане кадровий резерв для промисловості, так як в сектор торгівлі та послуг можуть бути залучені трудові ресурси "екстремальних" вікових підгруп (до 25 років і старше 60 років), а також низькокваліфіковані кадри. Сегмент транспорту і зв'язку забезпечить приплив нових трудових ресурсів за рахунок зростання конкурентних заробітних плат. Найбільш проблемний напрямок - саме промисловість, де використання "екстремальних" вікових груп обмежено і існують відносно високі вимоги щодо рівня кваліфікації персоналу. При цьому рівень зарплат тут недостатньо високим для припинення трудової міграції з України.
Три шляхи
У такій парадигмі розвитку у нашої країни є декілька варіантів, серед яких - або нарощування наявного промислового потенціалу (з дефіцитом трудових ресурсів відповідно до закону Оукена); підвищення продуктивності праці, але для цього потрібно буде залучити не менше $10 млрд прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в рік в реальний сектор економіки; або "утилізація" промислового ядра і перехід у формат сервісної економіки (з акцентом на сектор послуг). В останньому варіанті існує небезпека того, що Україна може втратити ще 5-10 млн чоловік, які поїдуть працювати за кордон, а великі мегаполіси (крім Києва) деградують. При цьому в країні потрібно забезпечити високий рівень особистої безпеки, інфраструктурний розвиток і якісну середовище для мікропідприємництва. Природно, посилення трудової міграції не буде викликано виключно скороченням робочих місць у промисловості: це ефект мультиплікації, коли мігрують члени сім'ї, скорочується зайнятість у суміжних сервісних сегментах економіки та сфері послуг. Приміром, коли зупиняється містоутворююче підприємство, то страждає весь місто, а не тільки штатні працівники.
З точки зору ймовірності зазначених вище сценаріїв, існують певні нюанси. "Сервісний" варіант найбільш ментально близький до нинішнього уряду, але воно навіть не представляє складність його реалізації в нинішніх українських реаліях. Більш того, цей варіант загрожує тотальною економічною катастрофою, тут як у прислів'ї "пан або пропав": можна остаточно зруйнувати індустріальне ядро і не побудувати якісну економіку послуг.
Варіант з $10 млрд ПІІ і зростанням продуктивності поки хороший лише на стадії презентацій і передвиборних політичних програм.
Найбільш вірогідний сценарій нарощування наявного потенціалу, але тут нас і підстерігає пастка у вигляді закону Оукена: при високих темпах зростання ВВП в даній моделі випереджаючого розвитку вже через п'ять років буде вичерпаний потенціал у вигляді існуючих трудових ресурсів з урахуванням кадрового резерву. Швидке зростання української економіки на початку нульових років відбувався ще на старій демографічної базі, якої вже немає.
Потенційно ситуацію могли б змінити трудові мігранти з найбідніших країн. Якщо оцінити показники оплати праці за даними МОП на 2018 р., то ми можемо цікавити лише працівників з тих держав, де подушний трудовий дохід складає менше $200 на місяць.
Якщо не брати зовсім екзотичні і далекі від нас держави, це можуть бути: Камбоджа, Сирія і ряд африканських країн, таких як Мозамбік, ДРК, Конго, Чад. Наскільки вихідці з Африки змогли б стати українськими хіміками, металургами і ракетобудівниками - питання складне. І справа тут не в дискримінації, а в тому, що африканські країни активно реалізують свої національні промислові політики, а надлишок населення, не поглинений цим процесом, виїжджає на заробітки в ЄС і США, як правило, в сектор послуг. Або мігрує у високорозвинені країни в пошуках соціальних виплат. Часи в'єтнамських ткаль на підприємствах легпрому УРСР залишилися в далекому минулому. Так само як і стереотип про індусів, які працюють за один долар у день (Індія з більш $500 нетто-зарплати в місяць знаходиться на 81-му місці рейтингу МОП, далеко попереду України, має 127-е місце). Отже, єдиний вихід для нас - згадати про своїй "економічній складності", змінити соціальну політику держави і повертати втрачений трудовий потенціал пропорційно параметрам реалізації національної промислової політики.
