Правильний стимул. Чому Україні варто відмовитися від мінімальної зарплати (ІНФОГРАФІКА)
Збільшення трудових доходів має стимулювати зростання продуктивності праці, інакше непродуктивний стрибок зарплат може призвести до надування фінансового міхура і чергової кризи. Нам це не загрожує, думають українці — і помиляються.
У пастці бідності
Аналітики світових регуляторів давно намагаються створити якусь математичну модель, яка пов'язувала б всі взаємозв'язку зростання ВВП і продуктивності праці. Так, наприклад, Патрік Шнайдер у своїй статті "Дві головоломки продуктивності", розміщеної на сайті Банку Англії, вказав, що поки що вдається лише підійти до опису проблеми, але не до її вирішення.
По суті, є дві головоломки: як стимулювати продуктивність з допомогою оплати праці під час зростання ВВП і як вийти з кризи, коли ВВП та продуктивність праці знижуються випереджаючими темпами. Як каже автор, продуктивність праці у світі до 2016 р. була більш ніж на 17% нижче докризового рівня. У той же час за період з 1990 по 2007 рр. продуктивність праці зросла майже на 35%. Основна причина зростання продуктивності праці - капіталовкладення в основний капітал, але головне - інвестиції в інноваційні технології. Саме тому у періоди активного економічного зростання збільшується продуктивність праці, а в періоди кризи - падає, і не тому, що люди раптом перестають ефективно працювати. Очевидно, що в умовах кризи в першу чергу страждають саме такі статті витрат підприємств, як покупка нових технологій і капіталовкладення в основний капітал. В результаті такої економії відбувається скорочення виробничих інвестицій і топтання на місці, а часто і відкат назад. Економія на інноваціях та капіталовкладень призводить до скорочення якості персоналу. Отже, ніякі програми кількісного розширення і друкування грошей не можуть подолати глобальну кризу. Він буде переможений, коли, всупереч закликам до економії, реальний сектор успішно пройде "больовий поріг" і почне інвестувати в основний капітал і технології. Інвестувати всупереч інфляційним очікуванням і песимістичними прогнозами. Але чи доречний у бізнесі подібний альтруїзм? Очевидно, що в умовах кризи така подолання "больового порогу" можливо лише за активної участі держави. Ось чому від США до Китаю воскресають давно забуті ідеї державного протекціонізму, а ідеї ринкового лібертаріанство ховаються під сукно.
Між тим світові регулятори якраз і намагалися вирішити проблему глобальної кризи з допомогою механізмів кількісного розширення грошової маси, іншими словами, "заливаючи" ринки надлишковою ліквідністю. Якщо дивитися на фасад світової економіки, то наслідки кризи начебто успішно подолані. Хоча насправді проблеми низької продуктивності праці і соціальної нерівності лише посилилися.
Міжнародна організація праці (МОП) у своїй доповіді "Заробітна плата в світі в 2014-2015 рр." зазначила розрив між заробітною платою і продуктивністю як глобальну тенденцію, наслідком якої є скорочення частки трудових доходів у загальній структурі національного доходу. Для подолання даної проблеми найбільші країни світу активно застосовують заходи щодо стимулювання зростання заробітної плати. Такі ж рекомендації були дані за підсумками останньої зустрічі G20.
Наприклад, у США, де тривалий час доходи домогосподарств накачувалися з допомогою кредитів, в даний момент активно застосовується відшкодування державою частини нарахованих податкових платежів залежно від складу сім'ї і рівня річного доходу, а також витрат сімей на навчання, медицину і т. д. В такій моделі фіскального стимулювання деякі домогосподарства США не тільки не платять прибутковий податок, але і отримують його відшкодування з державного бюджету.
У своїй доповіді МОП також акцентує увагу на "ефекті складу", який дуже актуальний для України, але практично не оцінюється ні нашими органами статистики, ні урядом. "Ефект складу" показує, що коливання показника середньої заробітної плати можуть бути пов'язані зі зміною структури робочої сили, коли низькооплачувані працівники першими потрапляють під скорочення. В таких умовах середня заробітна плата збільшується не за рахунок зростання фонду оплати праці, а за рахунок збільшення частки високооплачуваних працівників. Таким чином, у період економічного підйому зростання реальної зарплати буде недооцінюватися, а в періоди спаду - недооцінюється вже падіння трудових доходів. Але це "ефект складу" для розвинених країн. У нас же це явище має прямо протилежний зміст. З України за останні роки виїхали сотні тисяч висококваліфікованих фахівців, скорочені десятки тисяч банківських службовців. Тому масштаби падіння реальної заробітної плати за останні три роки значно переоцінені, як це не жахливо звучить при першому ознайомленні. Ключова проблема для України - це різке погіршення кадрового складу, коли вітчизняний ринок праці перестав бути конкурентним і привабливим для висококваліфікованих працівників.
Джозеф Стігліц, нобелівський лауреат і автор книги "Ціна нерівності", у свій час зазначив, що в результаті кризи 2008 р. 0,01% населення США збільшив розмір національного багатства, яким володіє, з 1% в 1980 р. до 5%. У той же час американський середній клас з 2007-го по 2010 рр. втратив до 40% свого річного доходу, опустившись на рівень 1990-х. На думку Стігліца, джерело нерівності в сучасному світі - це система рент і монополій. Стосовно України ми відчуваємо це на прикладі нашої рентної моделі економіки, яка концентрує з допомогою володіння інфраструктурними системами більшу частину національного багатства в 5-10 вузлах і розподіляє його на користь кількох сімей. Населенню залишається лише сподіватися на адміністративне підвищення рівня бідності" у вигляді мінімальної зарплати. Іншими словами, Україна опинилася в пастці бідності, коли відсутність зростання реальних доходів призводить до скорочення споживання і стискання економічного потенціалу.
Заробіток і поділ пирога
Втім, це проблема не тільки українська. В блозі МВФ 10 квітня вийшла стаття "Причини зниження частки робочої сили в національному доході", в якій група авторів розглянула питання глобальної нерівності та диспропорцій в оплаті праці (див. "Частка національного доходу, що виплачується працівникам"). Як бачимо, цей показник фактично застиг на одному рівні після кризи 2008 р. чи Не в цьому полягає масове невдоволення застарілими елітами в США і Європі, зокрема у Великобританії?
Ключова причина падіння рівня трудових доходів у розвинених країнах - інноваційний розвиток, що призводить до скорочення робочої сили середньої кваліфікації, так зване "вимивання середини". Причина падіння рівня трудових доходів в країнах - їх участь в глобальних технологічних ланцюжках згідно з світовим ринком розподілу праці. Вони вмонтовані в основному дешеві сировинні ланцюжка, в результаті чого у них більш-менш стабільна частка низькооплачуваних працівників, в той час як "середина" схильна до активної трудової міграції. Природно, що розвиваються ринки страждають внаслідок того, що основна додаткова вартість розміщується в країнах "золотого мільярда".
У нас часто експерти люблять порівнювати посткризові і докризові моделі економіки, шукати якісь взаємозалежності, прогнозувати терміни виходу на рівень 2008, 2013, 1991 рр., "наздоганяти Польщу" і т. д. Дійшло до того, що Україна намагається заманити індонезійських інвесторів дешевою робочою силою. Це крайність зі знаком мінус. З іншого боку, уряд, збільшивши розмір мінімальної зарплати відразу в два рази, відкрило ящик Пандори, і тепер окремі діячі вимагають підвищити її ще вдвічі... Це крайність зі знаком плюс. І це дійсно той випадок, коли хрін редьки не солодший.
Вихід з кризи в такому чутливому питанні, як зростання доходів, може бути знайдений у поступальному русі і послідовному вирішенні реальних завдань, а не популістських гасел.
І тут ми впритул підходимо до такого поняття, як конкурентоспроможність національної економіки. Кореляція з розміром заробітної плати тут сама що ні на є пряма: так само як на ринку праці більше цінуються розумні, здорові і професійні, так і в світі конкуренції виграють ті країни, які володіють найбільшою продуктивністю праці. Не зайвим буде зауважити, що саме конкурентоспроможні держави забезпечують своєму населенню найбільш високі рівні заробітних плат.
Експерти розподіляють країни з трьох базових груп конкурентоспроможності. Перша група - це факторно орієнтовані країни, конкурентоспроможність яких залежить від наявності певних суб'єктивних, властивих тільки їм факторів, що дозволяють вигравати конкурентну боротьбу. Наприклад, в Україні таким фактором до 2005 р. був дешевий російський природний газ і його транзит, на якому виросли практично всі українські ФПГ.
Друга група - це країни, орієнтуючись на постійне підвищення продуктивності праці за рахунок інвестицій в інфраструктуру, освіту, науку, медицину, інституційний розвиток. На сьогодні до другої групи відносять, зокрема, Китаю, Малайзії, Бразилії, Мексики, Польщі.
Третя група - це країни, орієнтовані на розвиток нових технологій та інновацій: США, Японія, Сінгапур, Тайвань, більшість країн ЄС та деякі інші.
На даний момент Україна знаходиться на шляху у другу групу, що займає 85-е місце в загальному рейтингу країн за індексом глобальної конкурентоспроможності, так і не позбувшись від "факторного" розвитку, чому сприяють слабкість ринкових механізмів, неефективність державних інститутів, деградація освітньої та медичної систем, нівелювання ролі науки. Тому всі виступи наших політичних діячів, написані модними спічрайтерами і починаються зі слів "інноваційний розвиток", "технології майбутнього" і т. д., можна відправити транзитом в сміттєву корзину. Так само як "братні республіки Середньої Азії не змогли свого часу зробити історичний стрибок з "феодалізму в соціалізм", неможливо факторної моделі економіки застрибнути в інноваційну, минаючи стадію ефективності.
Випереджаючими темпами
Так що головне завдання найближчих років для України - перехід в стадію ефективної економіки (другої групи). А це можливо лише при системному вирішенні такого ключового питання, як продуктивність праці, для чого необхідно реформувати сам ринок праці, модернізувати інфраструктуру та державні інститути, направити всі наявні ресурси на розвиток науки, медицини та освіти. Пенсійна та медична реформи також повинні служити саме цієї цілі, а не задачі простий економії бюджетних витрат.
Перелік вихідних сприятливих факторів нами вже практично вичерпано. Сировинні цикли світової економіки будуть повторюватися все рідше, а тривалість їх буде ще коротше. Дешевого російського газу вже не буде, а буде дорогий (ринковий) європейський. Запас пострадянської інфраструктури (науковий, промисловий, освітній) відпрацьовано. Швидкісного стрибка у другу групу не вийшло, але лити з цього приводу сльози пізно. Тепер перехід на стадію ефективної економіки необхідно здійснювати за допомогою іноземних інвестицій, мобілізації внутрішніх накопичень і використовуючи всі ключові параметри угоди про зону вільної торгівлі з ЄС.
Також Україні варто відкласти безглузді мрії про велику інноваційному майбутньому і зайнятися більш нагальною проблемою - підвищенням продуктивності праці. Хоча б до рівня Польщі. "Чистка сараїв" - справа неприємна, але якщо їх не почистити, то всіх чекає розруха спочатку в головах, потім у під'їздах. Японія не стала світовою державою за кілька повоєнних років: вона поетапно пройшла свій шлях від виробництва парасольок і сандалій, продовжуючи випуском автомобілів і закінчуючи електронікою і робототехнікою.
Як створити модель оплати праці, при якій буде здійснюватися справедливий розподіл національного багатства і "правильний" економічне зростання? Як видно із зіставлення динаміки реального ВВП та реальної заробітної плати, другий показник практично завжди випереджав перший, навіть під час глобальної кризи 2008 р. зарплата просіла менше, ніж економіка. В 2011-2013 рр. взагалі спостерігалася унікальна ситуація: ВВП практично не зростав, при цьому доходи населення били рекорди. Зокрема, реальна заробітна плата зросла в 2012 р. на 14,4%, а в 2013-му - на 8,2%. І це не добра фея наворожила, а зовнішні кредити держави плавно трансформувалися в струмок соціальних платежів, які захоплювали за собою і сферу бізнесу. Більш глибоко, ніж ВВП, реальна зарплата впала тільки в період 2014-2015 рр.
Тут, з одного боку, спрацювала шокова частина реформ, нав'язана Україні групою зовнішніх кредиторів (пенсії і зарплати в бюджетному секторі були заморожені), а з іншого - динаміка падіння гривні катастрофічно перевищила всі розрахункові та максимально допустимі показники. Враховуючи розмір втрати реального ВВП, гривня повинна була знецінитися не більше ніж у два рази, тобто до рівня 14-16 грн/$, а впала майже до 27. Саме ця надмірна девальвація, яка, крім економічного краху, увібрала в себе і результати "очищення" банківської системи на 300 млрд грн, і потягла на дно реальні доходи населення. Але вже в 2016 р. ми бачимо звичну тенденцію: реальна заробітна плата зросла на 9%, а ВВП лише на 2%.
Як відомо, для стимулювання економічного зростання продуктивність праці має зростати швидше, ніж заробітна плата, інакше втрачаються стимули для подальшого розвитку. Показник нашої ефективності - розмір валового продукту. Навіть з урахуванням тіньової економіки він зростає повільніше, ніж номінальні трудові доходи населення. Хто компенсує різницю, що утворилася? Відповідь очевидна: компенсація відбувається опосередковано за рахунок дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, закривається зовнішніми кредитами або, на худий кінець, "грошима Януковича". По суті, Україна перетворилася на подобу капіталістичного "совка", де платять маленьку зарплату, але майже всім: з 2002 р. рівень безробіття у нас коливається в межах 6-9%, що навіть для розвинених країн є дуже непоганим показником. Наприклад, в ЄС безробіття знаходиться на рівні 8%, в США - в межах 4-5%.
Тонким шаром на всіх
Застосовувана в нас модель трудового стимулювання є найбільш негативною по своєму впливу як на структурний економічне зростання, так і на динаміку трудової міграції. В ситуації, коли трудові виплати розмазують тонким шаром по всьому наявного кадрового потенціалу, виходить, що висококваліфіковані працівники недоотримують частину своїх доходів за рахунок перерозподілу їх частки на користь низькокваліфікованих. Хто не згоден з таким порядком речей, мігрує або відправляється на вільні хліба і самозабезпечення за рахунок клієнтів (лікарі, вчителі тощо).
При цьому не варто забувати, що самозабезпечення часто небезпечно межує з корупцією, від якої українці безуспішно намагаються позбавитися всі роки існування країни.
На простому прикладі це можна пояснити наступним чином: якщо електрик отримує офіційну зарплату трохи більше, ніж охоронець в супермаркеті або різноробочий, то з великою часткою ймовірності можна припустити, що рано чи пізно він поїде, наприклад, у Польщі. Трудова міграція, що спостерігаються в Україні в останні роки, є наслідком саме такої трудової і соціальної політики держави, коли відбувається вимивання найбільш підготовлених і затребуваних у світі фахівців, а на батьківщині залишаються переважно низькокваліфіковані або патерналістськи налаштовані верстви населення, готові терпіти низький рівень доходів за умови надання їм державою пакету соціальних пільг та субсидій.
Природно, в ринковій економіці ніхто директивно не встановлює рівень заробітних плат. Але в тому то й справа, що в Україні поки що немає ринкової економіки, а є квазирыночная монополізована економічна система з високим рівнем державного регулювання. У даних умовах малий і середній бізнес змушений працювати в фарватері, який задають фінансово-промислові групи і держава. Правила гри встановлює не горезвісна "рука ринку", а всюдисуща "рука держави" і "волохата лапа олігарха", який знову-таки пов'язаний з державою, а часто і весь свій бізнес будує на політичному впливі - державні контракти, надвисокі тарифи, монополія.
Якою ж мірою квазіринок впливав на структурні зміни реального сектора і став причиною системної деіндустріалізації національної економіки? Як видно з динаміки середньомісячної заробітної плати за видами економічної діяльності в 2010-2016 роках, темпи приросту середньомісячної заробітної плати у промисловості поступово почали поступатися аналогічним показникам в інших галузях економіки. У той же час саме промисловість є основним магнітом, який зберігає трудові ресурси будь-якої країни, якщо це, звичайно не курортна Грузія або рулеточное Монако. Промислові підприємства створюють вакансії для інженерного і технічного персоналу і формують основний попит на інновації, нові технології, наукові розробки, капітальні інвестиції, а також є базою для професійно-технічних навчальних закладів. В останні роки промислове ядро національної економіки помітно ослаб, що не могло не позначитися на кадровому потенціалі України.
Якщо в 2010 р. у сільському господарстві рівень оплати праці становив 63% від середньої зарплати по країні, то вже у 2016-му цей показник збільшився до 76%. У сфері торгівлі зарплатний індекс взагалі зробив системний стрибок: у 2010 р. зарплати становили 84% від середнього рівня, а в 2016-му досягли 112%. Збільшився і показник оплати праці в будівництві: з 79 до 91%. За цей же період рівень зарплат у промисловості скоротився з 115 до 114%, що свідчить про поступову втрату промисловим сектором своєї трудової привабливості.
На перший погляд може здатися, що в цьому немає нічого незвичайного і сільське господарство витягне національну економіку з болота стагнації. Однак, як видно з діаграми "Структура фонду оплати праці", 29% загального фонду формує саме промисловість. В той же час зростаючі по зарплатах сільське господарство, будівництво і торгівля забезпечують свій внесок у загальну зарплатну скарбничку країни в розмірі 5, 2 і 10% відповідно. Таким чином, при збереженні тенденцій щодо структурної деформації економіки, коли частка промисловості буде скорочуватися, а відповідні показники сільського господарства і торгівлі зростатиме, Україна може опинитися в ситуації, коли понад 40 млн чоловік буде проблематично самим себе прогодувати.
Економічна модель, при якій одна частина країни працює в полі, а інша за кордоном займається заробитчанством, може забезпечити обмежене зростання в таких галузях, як будівництво (в основному житлове) і торгівля (за рахунок грошових переказів заробітчан), але вона не розрахована на мільйонні мегаполіси центру, сходу і півдня країни, а також не зможе забезпечити гідними виплатами 12 млн пенсіонерів і кілька мільйонів бюджетників.
Між двірником і токарем п'ятого розряду
В останні роки більшість встановлюваних державою індикаторів (облікова ставка, курс національної валюти, мінімальна зарплата тощо) або не мають впливу на економічне життя країни, які рухають економіку в зворотному напрямку. Так і діюча система визначення мінімальної заробітної плати в середньому по країні давно вичерпала себе. Це як середня температура по лікарні. Для вирівнювання існуючих диспропорцій та формування ефективної промислової політики Україна має відмовитися від такого нормативного показника, як мінімальна заробітна плата, тим більше що роботодавці уміло обходять її за допомогою застосування часткової зайнятості.
Замість цього в першу чергу необхідно запровадити мінімальну погодинну оплату праці та щотижневе табелювання фактично відпрацьованого персоналом робочого часу. Наступним кроком має стати застосування галузевих тарифних сіток. Причому не тільки мінімальна погодинна заробітна плата повинна відрізнятися в залежності від галузі економіки, але і рівень внесків до Пенсійного фонду та інших нарахувань. Таке диференціювання дозволить створити стимули в тих галузях, які потребують підтримки, наприклад, в науці, авіаційної та космічної промисловості, суднобудуванні і т. д. Держава повинна нарешті зрозуміти, що мінімальна зарплата двірника (при всій повазі до його праці) і мінімальна зарплата токаря п'ятого розряду - це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
Можна, звичайно, сподіватися на ринок праці і совісність роботодавців, які відчують важливість історичного моменту і в порядку доброї волі збільшать зарплату своїм висококваліфікованим кадрам. Але в процесі очікування є шанс побачити, як останній токар п'ятого розряду відчалить в Польщу або, того гірше, в Росію.
У 2016 р. держава зменшило єдиний соціальний внесок майже в два рази - до 22%. Нагадаємо, ставка ЄСВ нараховувалася роботодавцями на загальний фонд оплати праці найманих працівників. У той же час за підсумками минулого року середній розмір реальної заробітної плати збільшився лише на 9% порівняно з 2015-м.
Тобто роботодавці не поспішають конвертувати економію зростання зарплат працівників, що зайвий раз доводить - навіть такі кардинальні міри зі сторони держави, як зниження ЄСВ, в умовах відсутності ефективних моделей розподілу отриманої економії і стимулювання базових галузей економіки не приводять до очікуваних результатів.
Нові стимули
Без модернізації трудового законодавства та стимулювання оплати праці тих фахівців, які є найбільш важливими для повноцінного розвитку промислового комплексу країни, Україна ризикує незабаром перетворитися на територію низькокваліфікованої праці і простих сировинних циклів.
Можливо, варто подумати про впровадження досвіду США щодо участі найманих працівників у розподілі прибутку чи у доходах підприємства. У першому випадку наймані працівники отримують певний бонус в кінці року, у другому - акції підприємства, які можуть продати за ринковою ціною. Природно, ніхто не зможе змусити приватний сектор виплачувати бонуси або видавати робітникам акції підприємств. Але тут також цілком застосовні методи фіскального стимулювання. Наприклад, зниження прибуткового податку з таких бонусів до рівня оподаткування дивідендів фізичних осіб (5% замість 18% діючого прибуткового податку), скасування ставки ЄСВ за такими виплатами або застосування пониженої ставки. Подібна система буде стимулювати роботодавців проводити бонусні виплати співробітникам у кінці року, а самі виплати - створювати ефект заохочення за фактичні результати праці.
Що стосується підвищення продуктивності, то тут необхідні реформи з боку держави у сфері медицини, освіти та пенсійного забезпечення. Для продуктивної праці працівник повинен бути освіченим, здоровим та спокійним за свою старість (пенсійне забезпечення). Крім того, державі необхідно запустити фінансові інструменти щодо стимулювання інвестицій в оновлення основного капіталу. Сподіватися на бізнес - займатися банальним самонавіюванням. Адже рівень ризиків у країні, девальваційні та інфляційні очікування створюють такий поріг опору, при якому в приватному секторі можуть бути реалізовані лише короткострокові інвестиційні програми. На даний момент Україна приваблює в місяць $50-60 млн чистих зовнішніх прямих інвестицій. Цієї суми явно недостатньо не тільки для розширення виробництва, але і для простого відтворення вибулих основних фондів. Отже, необхідна комплексна державна політика щодо розвитку кредитування реального сектора економіки і механізм компенсації відсоткових ставок за виданими кредитами.
Нам потрібно терміново переглянути роль української економіки в системі світового розподілу праці. Інакше ми назавжди залишимося в ніші простих технологічних циклів, експортуючи сировину та в кращому разі мед. У такому разі процес "вимивання середини" придбає просто катастрофічний характер.
На закінчення наведемо кілька "страшних" цифр і зробимо одне неприємне умовивід. З 1991 р. світовий ВВП подвоївся. За цей же час ВВП України скоротився на 40%. Це найгірший показник серед 166 країн, статистику яких вивчає Світовий банк. Більше того, практично у всіх країн ВВП зростав і тільки у п'яти скоротився (включаючи і нас). Навіть ВВП Зімбабве, де інфляція досягала 231 млн відсотків, а банку пива коштувала 100 млрд зімбабвійських доларів, примудрився впасти за останні 25 років лише на 2,3% (станом на 2015 р.). Що вже говорити про китай, ВВП якого збільшився майже в десять разів. Адже напередодні розвалу СРСР ВВП України поступався Піднебесної трохи більше ніж у 4 рази...
Ці цифри говорять про те, що наша країна опинилася майже за точкою неповернення. Ситуацію може змінити лише прийняття неприємною для більшості населення істини: необхідно відмовитися від звичної ментальної моделі споживання і навчитися витрачати трішки менше, ніж заробляєш, і цю саму трішки інвестувати в свою економіку.
І, звичайно ж, повинні з'явитися інструменти для реалізації цих самих інвестицій широкими масами населення. Поки, крім готівкового долара і нерухомості, особливих пропозицій для українців, куди можна вкласти свої накопичення, державою не запропоновано.
Ну і, ще раз підкреслимо, темпи зростання заробітної плати повинні йти слідом за темпами зростання ВВП, а не навпаки. Природно, при чесному розподілі валового продукту між усіма учасниками процесу виробництва, без примітивної зрівнялівки по межі виживання і монополізації національного багатства в руках чотирьох-п'яти закритих груп.
Ось тоді років через двадцять і можна буде поговорити про скорочення відставання від сусідів і конкурентів на світовому ринку трудових ресурсів. Якщо, звичайно, конкуренти не зростуть за цей же період не менше, ніж Україна. Однак зараз проблема в тому, що ми з ними рухаємося взагалі в протилежних напрямках. Вони збільшують продуктивність праці і нарощують капітал (в тому числі і соціальний), ми ж стимулюємо некваліфіковану працю, видавлюємо кваліфікованого працівника з економіки, а капітал знищуємо.