Індульгенція НБУ. Навіщо МВФ вимагає закон про неповернення "Приватбанку" Коломойського під Різдво

Відносини України і МВФ зайшли в своєрідну інституційну пастку. З одного боку, для фонду Україна - це як "англійський пацієнт". Вже ніхто не пам'ятає, як він опинився в госпіталі, звідки він і навіщо тут перебувати. Та й пацієнт вже порядком забув не тільки свою історію хвороби, але і не орієнтується в цілях лікування. А з іншого боку, і кинути його шкода: багато ліків витрачено і потрібно довести розпочате до логічного кінця. У цьому форматі співпрацю з Україною не менш важливо для МВФ, чим для нас самих. Теоретично нашу країну можна залишити без кредитної підтримки, але у такому варіанті зникає траншевый канал зовнішнього впливу на українську владу.

Крім того, ми будемо змушені заміщати кредитування МВФ внутрішніми та зовнішніми позиками, які більш дорогі в обслуговуванні. Це ще сильніше погіршить положення "пацієнта" і рано чи пізно поставить під загрозу сам факт обслуговування боргів, особливо в умовах кризи, що наближається. Отже ризик соціальної фрустрації та подальшого соціального вибуху різко збільшується. До влади можуть прийти люди, які, як в Ісландії, заговорять про нової Конституції, спрямованої на формування "людиноцентричної" політики держави, коли інтереси кредиторів будуть в ієрархії урядової політики зміщені з вершини на "ребра" піраміди. Нові політики можуть ще, не приведи господи, згадати і досвід інших країн у відносинах з кредиторами, і тоді десятиліття "крапельниць" МВФ ніяк не будуть конвертовані в кінцевий результат.

Україну зараз вигідно кредитувати, адже у пакеті нових умов для підписання меморандуму про співпрацю МВФ може "отримати" та токсичну для країни модель лібералізації ринку землі, і "новий" трудовий кодекс, примножує на нуль права найманих працівників, і масовий розпродаж найбільш ліквідних об'єктів держвласності, і "ринкові" комунальні тарифи. Тим більше що формат ставлення влади до кредитів фонду і далі залишається у вигляді шекспірівського: "транш, транш, півкраїни за транш".

Але якщо танцювати популярну серед наших міністрів "сальсу" хочуть двоє, то в чому проблема? А вона, як виявляється, виникла у вигляді Приватбанку, який подібний до телеграфного стовпа, що впала поперек дороги, - ні об'їхати, ні пройти.
Ще на початку вересня, під час візиту місії Фонду до Києва, здавалося, що підписання нового меморандуму про відкриття чергової програми співпраці у нас в кишені. Червоні лінії десоціалізації економіки в нашій країні весь час відсуваються, і те, що дозволяють собі "нові обличчя", навіть у страшному сні не могли уявити "особи старі". Приміром, Віктор Янукович явно не вірив, що комунальні тарифи можна взяти і просто так збільшити в рази або обвалити в три рази гривню, попутно рознесли сто банків з сотнями мільярдів гривень вкладників. Порошенко не міг ініціювати масовий розпродаж держпідприємств і не вірив у можливість реалізації токсичного сценарію щодо лібералізації ринку землі. І ніхто із зазначених вище навіть і не заїкався про перегляд трудового кодексу, який в умовах відсутності реальних інституційних противаг у вигляді профспілок залишався єдиним елементом захисту прав найманих працівників на тлі трудового свавілля і тіньових схем виплати зарплати.

Нова команда, включивши турборежим, вирішила замахнутися на Вільяма, розумієте, нашого Шекспіра" і реалізувати весь токсичний набір "реформ" в одному флаконі, навіть крапля з якого вбила б не тільки умовну кінь, але і навіть саму стійку економіку.

Здавалося б, в меню нового уряду для місії Фонду є, як на одеському Привозі, "любе". У чому заковика? Під час вересневих переговорів наші чиновники виклали перед МВФ весь пазл: ринок землі, "ринкові комунальні тарифи і ціни на газ" для населення, масова приватизація, новий трудовий кодекс. Залишалася ще тема боротьби з корупцією, у Фонді хотіли побачити хоча б одного "червонокнижного", як незримий тасманійський вовк, корупціонера, посадженого у в'язницю за вироком суду, але навіть там розуміють, що покарання корупції в Україні - це не результат, а процес.

Можливо, переговорники з боку України намагалися розміняти розширене меню "реформ" на "фактор Приватбанку", тобто можливість застосування так званого нульового сценарію, коли суди визнають незаконність націоналізації банку і присуджують на користь колишніх власників виплату компенсації, яка надалі "взаимозасчитывается" із заборгованістю їх компаній перед банком (два на два мільярди доларів взаємних вимог). Природно, фонд на це не міг погодитися, так як кредитував Україну саме в той момент, коли з банку, за версією НБУ, виводилися мільярди доларів за кордон. Формат обміну "всі" на можливість "нульового варіанту" по Приватбанку для МВФ виявився неприйнятним.

Місія мвф покинула Київ, і між рядків фінального комюніке читалося неприкрите роздратування. Десант наших міністрів в Вашингтон нічого не змінив суті, хоч під час зустрічі лунали запевнення у захисті державних інтересів у процесі судового розгляду процедури націоналізації банку. Фактор довіри до нинішньої влади був остаточно підірваний вже на етапі "знайомства". Більш того, в МВФ почали взагалі сумніватися в суб'єктності українського уряду... Ситуація тупикова, враховуючи що переговори місії Фонду з реальними бенефіціарами влади вести безпосередньо як би не комільфо.

Виходить інституціональна пастка: МВФ хоче кредитувати, уряд України хоче кредитуватися, нинішній парламент може проголосувати за будь-що, але треба ставити крапку в ситуації з Приватбанком. Але пропозицію уряду: "нехай буде так, як вирішить український суд", - викликає у Вашингтоні сардонічний сміх. Вимоги МВФ по поверненню колишніми власниками Приватбанку непогашених кредитів викликають раблезианский регіт в Києві.

Коли сторони не довіряють один одному, але продовжувати співпрацю як треба- і народжуються ідеї укладення шлюбних контрактів" зі смішними "ковенантами". На жаль, для МВФ не можна прийняти закон про те, що "Приватбанк ніколи не повернеться у власність Коломойського". Це було б занадто навіть для нашої законодавчої практики, так і депутати монокоалиции не проголосували б.

Але є варіанти.

Кредит МВФ може бути отриманий, якщо в Україні ухвалять закон про те, що банки не можуть бути повернені колишнім власникам. Причому мова йде не тільки про Приватбанку. На думку авторів цієї концепції, таке обмеження заблокує повернення банку його колишнім акціонерам. Про це у своєму Telegram-каналі написав журналіст, колишній народний депутат Сергій Лещенко. Він заявив наступне: "Прийняття цього закону до канікул у МВФ, які розпочнуться перед католицьким Різдвом, і, відповідно, виділення Україні грошей до Нового року - під питанням. У парламенту залишилася два сесійних тижні цього року, останній сесійний день - 20 грудня". За його інформацією, одна зі складових нового закону - це прийняття законодавчої норми про те, що при розгляді таких судових справ суди повинні приймати рішення з урахуванням "громадського інтересу". Хоча з досвіду минулих років ми прекрасно знаємо, що коли говорять про "суспільний інтерес" - значить, будуть грабувати...

Якщо пофантазувати "на тему", то можна припустити, що дія закону обмежать лише націоналізованими банками, тобто за замовчуванням - одним Приватбанком. Хоча і в даному випадку при вирішенні питання слід дотримуватися процедури: тобто суд, а не Верховна Рада має вирішувати - чи можна повертати фінустанова колишньому власнику.

А якщо ні?

У такому варіанті прокльовується ідеальна тема для НБУ одним махом "відрізати" астральний хвіст у вигляді банкопаду 2014-2015 рр. Дії Нацбанку, навіть якщо вони були проведені з грубими порушеннями законодавства в контексті масового виведення банків з ринку та визнання їх неплатоспроможними, назавжди залишаться без належної судової оцінки.

Тобто навіть теоретична можливість сатисфакції і вимог справедливості буде знищена - суди просто не зможуть розглядати справи, в яких оскаржується процедура банкрутства банків. Таким чином, МВФ, як головний ідеолог "очищення" банківської системи має "допомога другу" в особі НБУ, а точніше - невеликий групі "відзначилися" функціонерів регулятора, адже подібний законопроект буде чимось на зразок заборони розслідування певних видів кримінальних справ, в даному випадку мова йде про судових рішеннях в користь колишніх власників банків.

Більш чіткий аналіз можна буде зробити вже після появи законодавчої ініціативи, але навіть зараз можливість проведення подібної червоної лінії викликає деякі питання.

Dura lex, sed lex - "закон суворий, але це закон", слова, які приписують Цицерону. У випадку з Приватбанком важливо встановити істину в двох аспектах: роль і колишніх власників, і функціонерів НБУ в подіях, які передували націоналізації. Прийняття закону, який заблокує повернення банку колишнім акціонерам, є фактичною індульгенцією для працівників НБУ, які спершу "проморгали" виведення капіталу з системного банку, потім вчасно не застосували превентивні методи реагування, видали мільярдне рефінансування і в кінцевому підсумку - провели неякісну процедуру націоналізації.

Крім того, прийняття таких законів - це прецедент за скасування процедури реституції (від латинського restitutio "відновлення, відкликання, повернення колишніх прав і переваг"). У контексті банкопаду - це неможливість навіть теоретичного повернення сторонам того, що у них було до початку подій і неправомірних дій.

Ну і найважливіше. Концепція нового закону грає на руку і колишнім власникам Приватбанку. Якщо законодавча заборона на повернення банків колишнім власникам вступить в силу, в такому випадку суди зможуть приймати рішення про незаконність націоналізації і виплати колишнім акціонерам компенсації, але без реституції та повернення банку назад у приватне володіння. Тобто держава зобов'язана буде сплатити компенсацію колишнім акціонерам за шкоду, але залишить собі банк.

І тут перед нами дилема: чи МВФ - Dura, то колишні власники - lex, і справді в МВФ змирилися з фактором "телеграфного стовпа", що лежить поперек дороги, і вирішили, що краще синиця в руці у вигляді державного Приватбанку, ніж журавель у небі в контексті повернення колишніми акціонерами своїх боргів. Адже зловити такого "журавля" в Україні схоже на рибалці на кита з вудкою...