Чому Україні вигідно, маючи свій уран, закуповувати його в Австралії

Днями міністр енергетики та вугільної промисловості України Володимир Демчишин і міністр закордонних справ Австралії Джулі Бішоп підписали міжурядову угоду про співробітництво у сфері використання ядерної енергії в мирних цілях. Міненерго заявило, що угода з Австралією створює передумови для постачань урану в нашу країну, які дуже важливі в контексті "зменшення залежності України від РФ у галузі атомної енергетики". За інформацією енергетичного відомства, документ був узгоджений ще під час візиту Петра Порошенка в Австралію в 2014 р. Володимир Демчишин також уточнив, що перші контракти можуть бути підписані в 2017 р.

Яке відношення може мати імпорт австралійської руди або концентрату урану до диверсифікації поставок в Україну саме ядерного палива, Міненерго не уточнило. Насправді, після імпорту рудну сировину треба буде ще збагачувати, потім обпалювати таблетки урану, а після цього монтувати металеві трубки з ураном разом з регулюючими стрижнями до складання паливних елементів (ТВЕЛ). Розраховувати на допомогу Австралії при організації всіх цих технологічних ланок для диверсифікації постачань палива", звичайно, не доводиться.

Зате імпорт уранової руди з Австралії може допомогти Києву подолати багаторічну системну стагнацію у сфері управління атомним сектором. Вона триває вже більше двох десятиліть, стаючи причиною тотальної залежності України від РФ у питаннях ядерного палива і реакторних технологій. Колапс управління в атомному секторі не дозволяє нашій країні повноцінно опановувати найбільші в Європі вітчизняні запаси уранової руди.

Потреби НАЕК "Енергоатом" в паливі щорічно вимагають закупівель близько 2,5 тис. т руди, щоб направляти цей ресурс далі по ланцюжку для збагачення і фабрикації палива за межі України. Але при такій великій потреби внутрішній видобуток руди в нашій країні становить всього за 600 т на рік. Видобуток веде Східний ГЗК (Східгзк) концерну "Ядерне паливо України (ЯТУ)". Відсутній ресурс він періодично намагається компенсувати за рахунок імпорту рудного концентрату або проміжного напівфабрикату урану. Анонсована закупівля рудного концентрату в Австралії цілком вписується в цю політику. Вона дозволить збільшити завантаження належить східному гзк Гідрометалургійного заводу (ГМЗ), щоб той давав НАЕК більше кінцевого продукту — діоксиду урану.

При завантаженні ГМЗ може потрапити в руки кредиторів. Випереджаючи таку перспективу, в 2014 р. Східгзк законтрактував імпорт 400 т нітриду урану з Казахстану за договором з компанією Steuermann. В 2015 р. у цього ж джерела було законтрактовано ще 500 т. Разом власний ресурс НАЕК міг становити 1-1,1 тис. т, що при середній потреби в 2,5 тис. т виглядало не так непогано і навіть дозволяло боротися з російської монополізацією паливного постачання українських АЕС. Чим більше "Енергоатом" міг постачати в РФ власного діоксиду урану для подальшої фторизации і збагачення, тим меншою була загальна вартість імпорту російського ядерного палива, і навпаки.

Розширення списку експортерів уранової сировини в Україну за рахунок австралійських компаній могла б дати істотний додаток до ресурсу, який надходить з Казахстану. Але все виглядає гладко лише в теорії.

Тому майбутні постачальники урану з Австралії ризикують потрапити в дуже непросту українську політичну кухню.

Концерн ЯТУ, Східгзк і в цілому вся атомна галузь у нашій країні до недавнього часу вважалися вотчиною колишнього багаторічного голови профільного парламентського комітету Миколи Мартиненка і російського олігарха Костянтина Григоришина. Компанії останнього постачають "Енергоатом" турбінами, трансформаторами та іншим обладнанням. Мартиненко, за чутками, є одним з основних "партійних касирів" прем'єр-міністра Яценюка, креатурою якого вважається нинішній глава "Енергоатому" Юрій Недашковський.

Умовно український табір Яценюка-Мартиненка ратує за розвиток галузі видобутку урану, але конкретних дій у цьому напрямку не спостерігається. Наприклад, нічого не чути про те, щоб "Енергоатом" підвищував інвестиційну складову в своїх тарифах, а Східгзк, відповідно, отримував від НАЕК додаткові кошти для освоєння величезного Ново-Костянтинівського родовища урану. Останнє вважається найбільшим у Європі і п'ятим у світі за запасами. 30 березня Східгзк замовив чергові проектно-дослідницькі роботи на родовищі. Але як показує анонсоване владою угоду щодо імпорту руди з Австралії з 2017 р., до запуску родовища на повну потужність ще дуже далеко.

Інший, умовно проросійський табір Костянтина Григоришина (до нього преса також відносить Андрія Деркача, який очолював "Енергоатом" у 2008 р., а також втік в 2014 р. в РФ в. о. голови НАЕК Микиту Константінова) набагато більш продуктивний. Нині Константинов без особливих проблем керує компанією АТ "Русатом Інтернешнл" (входить у групу "Росатом Оверсіз"), яка відає закордонними проектами з будівництва та експлуатації атомних станцій. В Україні їй належить крупний завод "Енергомашспецсталь" (ЕМСС) — виробник ключових кованих елементів корпусу для російського виробника атомних реакторів. Це підприємство могло б робити поковки і для українських реакторів, але завдання їх розробки для будівництва АЕС у Києві ніхто чомусь не ставить.

Все це наштовхує на думку про те, що обидві домінуючі нині у владних коридорах генерації адміністраторів і політиків не цікавляться розвитком сировинного сектора атомної індустрії. Їх інтерес зводиться скоріше до нарощування боргів держпідприємств на користь приватних кредиторів. В такому ключі перетворення України в довгострокового імпортера уранової руди при наявності у неї власних величезних запасів цієї сировини може зіграти дуже важливу внутрішньополітичну роль. Чим більше буде імпорту, тим гостріше буде вставати питання: хто заважає розвиватися вітчизняній видобутку руд рідкісних металів для атомної промисловості.