Парадокс робочого часу. Як українці піднімають ВВП по святах
У старій пісеньці "про понеділки" співалося про нещасних дикунах, які ніяк не могли налагодити випуск кокоса і промислову ловлю крокодилів. В одному з куплетів був зашифрований і "план реформ": "їм би понеділки узяти і відмінити". Ось і у нас частина суспільства цілком щиро вважає, що всі біди українців зовсім не від корупції і відсутності структурних реформ, а у великій кількості вихідних і свят. Мовляв, багато відпочиваємо і тим самим губимо рідний ВВП.
У цьому зв'язку зовсім негадано згадується теорія додаткової вартості, на якій, на думку класика марксизму, тримається капіталістична система економіки. Нагадаємо, додаткова вартість у приватному виробництві є похідною від додаткового праці найманих працівників, яка, в свою чергу, присвоюється "експлуататором-кровопивцею". Ця теорія дуже до смаку припала товаришу Сталіну, який вирішив створити якісь гігантські резервуари "додаткового праці", выжимаемые в таборах з мільйонів репресованих. Як не дивно, теорія Маркса жива і в наші дні, от тільки вона жевріє десь глибоко в підсвідомості, підспудно впливаючи на хід думок. А цей хід приблизно наступний: якщо скоротити кількість святкових днів, то автоматично зросте розмір ВВП. Логіка цілком лінійна, ось тільки проста математична формула у вигляді множення одного показника на інший тут не працює. Адже, йдучи цим шляхом, можна дійти до абсурду: зовсім ліквідувати вихідні дні, але у такому разі ВВП не збільшиться, а зменшиться.
Розмірковуючи про вплив святкових днів на динаміку ВВП, ми часто перебуваємо в парадигмі промислового мислення, характерного для індустріальної економіки XIX-XX ст.: якщо люди сидять вдома, значить, верстати простоюють і продукція не випускається. Але чи так це в умовах постіндустріального економічного укладу? У розвинених країнах сектор послуг перевищує 70% ВВП. Навіть в Україні більша частина ВВП формується саме в ньому. Драйверами зростання валового продукту у нашій країні виступає зовсім не промисловість і сільське господарство, а рідко згадується експертами торгівля, яка зростає на 6-7% в рік і буквально за вуха тягне ВВП вгору. А коли люди витрачають найбільше грошей? Правильно, саме на свята: подорожуючи (транспорт), організовуючи своє дозвілля, і в походах по магазинах. Це відчуває майже кожна українська родина, коли чоловік або дружина каже: "Скоріше б ці свята закінчилися, а то грошей майже не залишилося". Так що свята - потужний драйвер торгівлі, сектора послуг і транспорту, що неминуче конвертується в показники зростання ВВП. Природно, і тут не можна доходити до крайнощів - вічне свято не буде основою для вічного зростання економіки. Потрібен правильний баланс.
Сам по собі показник святкових днів не є істотним коррелятором зростання/падіння ВВП. Ми постараємося розвіяти кілька стійких стереотипів. Перший - в розвинених країнах дуже мало свят, а в слаборозвинених - дуже багато, і це і є одна з причин, чому так відрізняються рівні життя в них. Насправді серед лідерів за кількістю свят - самі трудоголичные країни, такі як Японія (16), Південна Корея (14), Китай (14). В Європі за 13-14 днів додатково відпочивають австрійці та ісландці. Усі згадані країни стали символами працьовитості. Зате в Мексиці і Бразилії всього лише 7 і 8 святкових днів відповідно, хоча при сторонньому спостереженні складається враження, що у них вічна фієста.
В Україні 11 офіційних свят, стільки ж в Сінгапурі, Італії та Франції. Трохи менше у США - десять. Дійсно мало відпочивають у Німеччині (9) і Нідерландах (7).
Поряд з кількістю святкових днів вельми важливе значення для формування трудових ресурсів будь-якої економіки відіграє тривалість робочого тижня. У нас, як і в інших країнах СНД, це 40 годин. Стільки ж у США. Хоча, як показує практика, американці працюють в приватних компаніях в середньому 35 годин, і тільки в бюджетних - 40. В ЄС встановлена максимальна тривалість робочого тижня до 48 годин, але зроблено це з метою більш м'якою абсорбції роботодавцями трудової міграційної хвилі: насправді європейці працюють у середньому також не більше 35 годин на тиждень.
Ми вже констатували, що в Нідерландах значно менше, ніж у нас, святкових днів. Зате робочий тиждень у голландців - 30 годин. Крім того, в цій країні часто введена четырехдневка, а робочий день становить менше восьми годин: в середньому 7 годин 30 хвилин. В цілому, за даними Міжнародної організації праці, у країнах, що розвиваються, працюють понад 40 годин на тиждень, у той час як у розвинених - до 40. Виняток становлять Японія і Китай - там робочий тиждень нерідко перевищує 50 годин і досягає навіть 60-ти.
Таким чином, тривалість робочого тижня - це похідна від технологічної специфіки тієї чи іншої економіки, а не базис економічного зростання. У країнах, де знижується ступінь ручної праці і зростає автоматизація, робочий тиждень скорочується. Ну а там, де людський чинник продовжує відігравати провідну роль, - тримається на більш високому рівні.
Крім того, тривалість робочого тижня - це ще й результат затребуваності національного продукту: якщо він сезонний (сільське господарство) чи сировинний (метал, руда), підприємства будуть змушені періодично переводити свій персонал на неповний робочий тиждень і часткову зайнятість. Ну а якщо економіка посилено працює на експорт, виробляючи споживчі товари з більш високим рівнем доданої вартості, як в Китаї, тоді робоча завантаження буде максимальною.
За даними Держстату, за січень-травень поточного року середня тривалість робочого тижня в Україні по галузях коливалася від 35 (готелі, ресторани) до 37 годин (торгівля, інформації і телекомунікації, фінанси, операції з нерухомістю). У сільському господарстві, промисловості, будівництві, транспорті - 36 годин. І такі показники адекватні рівню економічного розвитку нашої країни. Промисловий потенціал явно недовантажений, але це сталося не з причини великої кількості святкових днів або короткої робочого тижня. Ключовий фактор тут - низький рівень розвитку третинного сектора економіки, у першу чергу сфери послуг, недостатня розвиненість внутрішнього ринку споживання і специфічний характер попиту на наш національний продукт (переважно сировинного характеру) на світових ринках.
Про це говорить і рівень проникнення фонду оплати праці, який визначається як відношення ФОП до частки галузі в обсязі ВВП. У сільському господарстві, будівництві та промисловості лише 30-35% валового продукту йде на оплату праці. У торгівлі та інформаційно-телекомунікаційній галузях - від 17 до 20% (хоча тут є фактор тінізації зарплат). У секторі послуг - до 27%. Найвищий показник на фінансовому ринку - 43% і транспорті - 38%, а найнижчий у секторі операцій з нерухомістю - 4%. Але якщо взяти базові галузі - промисловість, сільське господарство та будівництво, то навіть з урахуванням тіньових зарплат даний індикатор ледь перевищує 40-50%, тоді як у розвинених країнах він варіюється в діапазоні від 70 до 90%. Це свідчить про те, що, з одного боку, сировинна специфіка нашої економіки не дозволяє платити високі зарплати, а з іншого - рівень експлуатації і так надзвичайно великий, і виявляється він у тому, що домінуючі ФПГ більшу частину кінцевого продукту перерозподіляють у своїх корпоративних інтересах, минаючи трудові колективи. Відбувається це із-за вкрай низького розвитку в Україні незалежного профспілкового руху та відсутності законодавства, яке б захищало інтереси найманих працівників з допомогою як позитивних (прогресивна шкала оподаткування і підвищення мінімального неоподатковуваного мінімуму до розміру середньої зарплати по країні), так і негативних стимулів (введення мінімальної погодинної оплати праці, галузевих і регіональних тарифних сіток замість місячної мінімалки).
У той же час в Україні повністю відсутня культура обліку позаурочного робочого часу, роботи вночі, у вихідні та святкові дні. Тобто ці дані не потрапляють в офіційну статистику. Крім того, в тіньовому секторі часто встановлюють 10-годинний робочий день, який взагалі не враховується при табелировании. Вже став легендою відпустка 24 дні, гарантований законодавством: у приватному секторі від сили надають два тижні.
З урахуванням тіньового сектора реальна робоча тиждень в Україні - близько 40 годин.
Міф другий - січневі і травневі свята буквально ставлять Україну на "стоп". І тут вельми показові дані статистики. У січні поточного року кожен штатний працівник відпрацював у середньому 144 години (36 годин на тиждень), у той час як у лютому - 140, у березні - 148, у квітні - 138 та у травні - 142 години. Як бачимо, якась залежність від кількості вихідних днів є, але вона не системна, більш того, провал у квітні важко пояснити кількістю свят (лише 30 квітня могли "зачепити" травневі вихідні).
Все це говорить про те, що не варто вирішувати економічні проблеми XXI ст. з допомогою рецептури XIX ст. Західний світ давно зміг розірвати зачароване коло, коли люди працюють, щоб жити, і живуть, щоб працювати. У відході від цієї токсичної парадигми криється успіх у майбутньому будь-якій творчій економіки, яка націлена на інновації, а не сировинну спеціалізацію, адже для того щоб бути конкурентноспроможним в сучасному світі, людина повинна мати час для саморозвитку та вдосконалення своїх здібностей. Враховуючи специфіку наших трудових ресурсів, ломка травневих днів відпочинку і спроби знизити кількість свят призведуть лише до подальшого погіршення якості людського капіталу.
Навпаки, на противагу загальному постсовковому мейнстріму, спрямованого на підвищення продуктивності праці екстенсивним шляхом (збільшенням кількості робочих днів), Україна потребує ще у двох-трьох днів відпочинку десь восени і в середині літа.
А зростання ВВП повинна забезпечити структурна перебудова економіки і більш ритмічна завантаження робочого тижня, що неминуче станеться, коли в нашому валовому продукті збільшиться питома вага сектора послуг та товарів з високим рівнем доданої вартості. Ну і ніхто не відміняв необхідність більш адекватного розділу громадського пирога. Лише в такому випадку спрацює принцип: більше працюєш - більше заробляєш.
