План "Е" по Донбасу. Чому не спрацює економічне фентезі від Шмигаля

Останнім часом на тлі невдалого плану "А" щодо мирного врегулювання війни на Донбасі (під яким мають на увазі пакет Мінських угод у всіх варіаціях їх інтерпретації) все частіше звучали обіцянки застосувати якийсь план "Б" як альтернативу мінського, нормандського та інших форматів, які, очевидно, зайшли в глухий кут.

Однак на тлі тривалої паузи між пробуксовкою "А" і загадковим "Б", виявилося, що на "трубі", як у відомій дитячій лічилці, раптово зʼявився план "Е". Економіка. Його ми і проаналізуємо. Але для подальшого розуміння, почнемо з теорії і прикладів успіху.

Які бувають чинники економічної деокупацію

Про економічні інструменти деокупацію ми неодноразово писали в рамках спеціальних аналітичних досліджень і в окремих статтях. Зокрема, серед найбільш перспективних моделей економічної деокупацію непідконтрольних частин Донецької і Луганської областей, ми пропонували застосувати такий інноваційний інструмент мирного врегулювання, як "Демілітаризовані вільні економічні території" (ДеСЕТ), які могли стати своєрідним лінком, що зʼєднує підконтрольну і окуповану частини двох областей. Ця пропозиція обгрунтовувалося, зокрема, дослідженням економіки окупованих територій, проведеним у рамках проєкту Українського інституту майбутнього (економічну частину досліджень високо оцінив видатний європейський дипломат і фахівець-міжнародник з пострадянського простору Пʼєр Морель).

Економічні інструменти — це унікальний спосіб спершу охолодження військових конфліктів, а потім і їх розвʼязання в мирному ключі, з найменшими соціальними і економічними наслідками. Їх можна порівняти з "наноінструментарієм" миру, який діє непомітно, але постійно і в одному напрямку — в векторі миру. Класичний приклад — це Промисловий регіон Кесон (спеціальний адмінрегіон в КНДР, розташований в 10 км на північ від демілітаризованої зони загальною площею 66 км²), де кілька сотень малих і середніх південнокорейських компаній, які, використовуючи робочу силу Північної Кореї, виробляють товари з високим рівнем ручної праці, в основному жіночої: текстиль, взуття, посудтощо. Саме Кесонський технопарк став сполучною ланкою, яка кооптувала північнокорейські політичні еліти в процес міжнародного торгового обміну і отримання ринкових економічних рент. Кесон став тим мостом між двома Кореями, який привів дві держави до початку процесу денуклеаризації півострова і старту процесу взаємного примирення і політичного зближення півночі і півдня. Економічний інструментарій — це спосіб змусити агресивні політичні регіональні еліти повісити на цвях АК-47 і надіти діловий костюм. Це механізм, коли колишні комбатанти починають розуміти, що набагато вигідніше торгувати, ніж воювати.

І хоча кожен конфлікт унікальний, у кесонської моделі економічної деокупацію є ряд факторів, які потрібно закладати в аналогічні моделі мирного врегулювання в інших країнах:

• фактор продуктивності праці — він, як правило, на 30–40% нижче, ніж в аналогічних компаніях в інших регіонах країни;
• фактор збитковості — понад 100 компаній в Кесонському технопарку були збиткові і лише чотири — прибуткові. Їх ключова задача — не заробляти, а конвертувати економіку в мир;
• фактор інвестицій — це, як правило, внутрішній капітал з істотною участю держави в інфраструктурному розвитку, насамперед через збитковість і фактор продуктивності праці;
• фактор ескалації — Кесонський технопарк періодично зупинявся, коли військове протистояння входило в гарячу фазу, а також на тлі ядерних випробувань в Північній Кореї. У результаті КНДР оголосила Промисловий регіон Кесон військовою зоною, а Південна Корея відключила його підприємства від водопостачання та електроенергії. На сьогодні частина обладнання технопарку вивезена на південь, а частина законсервована.

Аналогічні приклади застосування економічних моделей зафіксовані в Мексиці: у неспокійних прикордонних штатах з сильним розвитком сепаратистських рухів, наприклад в штаті Чьяпас на кордоні з Гватемалою. Тут старі занедбані шахти і родовища бурштину передавалися під управління місцевих громад. На Донбасі це був би не сонячний камінь, а, наприклад, вугілля.

Гарний початок: кластери

Як ми встановили, економічні інструменти деокупацію дуже перспективні і дієві. Але їх застосування на практиці має ряд умовностей і обмежень, які обовʼязково необхідно враховувати. Чи вдалося це концептологам з нашого Кабміну?

У преамбулі програма спирається на модель кластерного розвитку регіонів, про яку ми також писали і яка є найбільш робочої для української економіки в контексті розміщення продуктивних сил в рамках пострадянських територіально-економічних районів, територіально-виробничих комплексів (ТПК) і науково-виробничих комплексів (НВК ). Нагадаємо, Донецька і Луганська області входять в колишній Донецько-Придніпровський економічний район, с двома промисловими районами (Придніпровʼя і Донбас) і двома промисловими вузлами (Приазовʼя та Харків). Логічно, що і відновлення економічного потенціалу регіону необхідно починати на платформі вже сформованих економічних взаємозвʼязків і технологічних ланцюжків.

Але на цьому хвиля позитиву сходить нанівець, і далі в програмі виринають такі пасажі, що починаєш підозрювати, що писали її мало не "декабристи", які "занадто далекі були від народу".

У відриві від реальності

Як відомо, базовими технологічними ланцюжками Донбасу завжди були: вугілля — кокс — метал і вугілля — електроенергія — метал. Саме з відродження цих ланцюжків доданої вартості від сировини (вугілля) до напівфабрикату (метал) і варто починати відродження регіональної промисловості. Як це вже було в 90-ті, коли значна частина місцевих підприємств також зупинилася, правда, з інших причин, але результат однаковий: безробіття та економічне падіння.

Однак замість зазначених робочих ланцюжків автори програми придумують щось на кшталт економічного фентезі: навчання — дослідження — інновації. Так, у програмі не раз згадуються загальні фрази про "технічне переоснащення і модернізацію шахт" і "впровадження інноваційних рішень у сфері видобутку вугілля", проте без контексту технологічних ланцюжків.

Для тих, хто знає місцеві реалії, акцент на навчання та інновації — майже "говорить ліс". І не тому, що не можна навчатися і досліджувати. Просто для визрівання інноваційних моделей розвитку потрібне зовсім інше економічне середовище. Але в програмі наполегливо робиться акцент саме на інновації, які і на мирних територіях у нас практично не визрівають, не кажучи вже про їх трансферт з науки в реальний сектор. Поряд з промисловими і аграрними кластерами пропонується запустити туристичні та інноваційні. І це на територіях, де зовсім недавно не дозволили провести місцеві вибори.

Без адекватної бази пропонується активувати на підконтрольних територіях Луганської та Донецької областей модель випереджаючого розвитку. Чисто теоретично це можливо, виходячи з того, що більше половини виробничих потужностей регіону зупинено, а інша частина — недовантажена. Отже, при максимально повному завантаженні регіонального індустріального ядра темпи зростання в цих двох областях будуть істотно вищі, ніж загалом по країні. Але чи реально це в рамках затвердженої стратегії?

Точну відповідь важко сформулювати, через те що в програмі не вказано ефективний інструментарій досягнення цілей (перезавантаження регіональної економіки в два етапи: на підконтрольних територіях і потім в рамках повних областей), а той, що позначений, або недостатній, або концептуально хибним.

Базова модель — території пріоритетного розвитку. Тобто те, що вже застосовувалося в Україні до цього часу у вигляді вільних економічних зон (ВЕЗ) і спеціальних режимів інвестиційної діяльності (таких було створено до сотні). Крім того, це і калька російської моделі територій випереджаючого розвитку (ТОР).

Зокрема ідея запустити в регіоні міжнародні комерційні арбітражі, що апріорі важко буде здійснити в зоні перманентного військового конфлікту і потенційного форс-мажору. І навіть якщо ідея буде реалізована — які суперечки будуть розглядатися? Військово-цивільних адміністрацій і приватних компаній?

І тут ми натрапляємо на очевидне протиріччя: створення будь-яких форм пільгового інвестування на платформі регіональних кластерів — це за визначенням дерегуляція і усунення держави від управління територіями, які адмініструються радою інвесторів. Але парадокс саме і полягає у тому, що на територіях, прилеглих до лінії розмежування, діє особливий правовий режим, який істотно обмежує в правах як фізичних, так і юридичних осіб. Що проявляється в особливому режимі переміщення товарів і пасажирів, контрольно-пропускних пунктах, митних та фіскальних постах. Самі території знаходяться під управлінням військово-цивільних адміністрацій, і слово "військові" тут стоїть на першому місці. Тобто на зазначених територіях апріорі неможливі такі "магніти" залучення інвестицій, як дерегуляція і вільний режим руху товарів, послуг і робочої сили.

Кабмін планує створити в умовній Авдіївці економіку пʼятого-шостого технологічних укладів. Тобто на базі умовного "коксохімічного комбінату" планують створити NBIC-конвергенцію (нано-біо і когнітивні технології як основу шостого технологічного укладу). Тут варто згадати, що, згідно з дослідженнями українського вченого В. Василенка "Технологічні уклади в контексті прагнення економічних систем до ідеальності", станом на 2013-й (з того часу в структурі нашої економіки все стало тільки гірше) питома вага виробництв за техукладами порівняно становить:

Тобто навіть у форматі пʼятого техукладу в нас працює лише 4% економіки (в Білорусі — 7,7%, РФ — 10%, США — 60%). А ознак сегмента шостого у нас статистично не виявлено. Але Кабмін планує створити інноваційне ядро практично прямо на лінії зіткнення, не враховуючи той фактор, що пʼятий і шостий техуклади — це навіть не інвестиції і не інфраструктура. А соціальний капітал і креативний клас, який в Україні скоротився до "озонового шару" навіть у столиці, не кажучи вже про регіони, тим більше які знаходяться у стані військового конфлікту.

Крім того, уряд хоче створити Фонд консорціумного розвитку інфраструктури (тобто її нібито побудують інвестори за свій рахунок) і Державний венчурний фонд. А також запустити механізм страхування ризиків, у тому числі військових.

Все це нагадує "чеченську" модель вирішення конфліктів: залити засобами бунтівний регіон і сподіватися, що це приведе до миру. А якщо ні — знову залити засобами і так десять разів поспіль. Як відома школа в Аргуні, яку ремонтували і розбивали під час артобстрілів. Ремонтували і розбивали. Але в РФ були нафтодолари, а в Україні сподіваються на допомогу Заходу, який навряд чи підпишеться під таким планом.

Кому насправді стане краще

Зате ця схема ідеально підходить для місцевих ФПГ — вони отримають пільги, міжнародний арбітраж і державні інвестиції в інфраструктуру. (Адже план відновлення Донбасу буде фінансуватися не тільки нібито за рахунок іноземних інвесторів і донорів, на що робиться акцент, а й з державного і регіональних бюджетів.) І виробництво коксу і хімічних добрив стане ще рентабельнішим. Правда, все це буде відбуватися в рамках третього техукладу, але саме на нього розраховані регіональні параметри людського і фізичного капіталу, а інших там немає і не буде. Можна, звичайно, закрити шахти і замінити їх на сонячні батареї, але це не вирішить проблему соціального розвитку регіону.

А що дійсно потрібно

Як ми аргументували вище, відновлювати регіон потрібно з підвищення ефективності базових технологічних ланцюжків "вугілля — кокс — метал" і "вугілля — електроенергія — метал". А що далі? Реновація місцевого індустріального ядра на базі централізованого державного замовлення (на першому етапі зі збитками). Державна гарантія роботи на основі запуску регіональних виробничих потужностей і безумовний базовий дохід на рівні середньої зарплати по країні за умови працевлаштування. На тлі інфраструктурних державних інвестицій.

Тільки в таку патерналістську модель повірили б люди і почали б долучатися до активної трудової діяльності, у тому числі повертаючись з інших регіонів країни. Приблизно через 10 років у регіоні можна було б запустити промислові навчальні центри з перекваліфікування шахтарів у машинобудівники. У перспективі можна було б розвивати в регіоні легку та хімічну промисловість. А вже через 20 років — подумати і про NBIC-конвергенції на базі донецьких і луганських вишів після їх деокупацію.

Ось тільки така програма навряд чи рясніла б фразами про "приєднання до високотехнологічних європейських і світових кластерів"…