Паралельні світи. Як Гонтарєва вгамувала інфляцію за рахунок українців

Підсумки діяльності НБУ, як правило, розглядаються в кількох пересічних світах: офіційному, де все добре і йде за планом; опозиційному, де все погано і йде до краху, і на рівні "маленького українця", який навчився виживати і при "успішної" діяльності Нацбанку, і при не дуже. Спробуємо зробити аналіз неупереджено, наскільки це можливо.

Початок року — час таргетов або базових цілей регулятора. Ось вони (прогноз на кінець 2016 р.): дефіцит поточного рахунку платіжного балансу — $2,5 млрд; споживча інфляція — 12%; золотовалютні резерви НБУ — $19,6 млрд; середньорічний курс, закладений у державному бюджеті, — 24,1 грн./$. Для відповіді на питання, що вдалося, а що ні, перейдемо до основних складових грошово-кредитної політики НБУ.

Монетарна політика

Для більш комплексної оцінки візьмемо інтервал останніх трьох років. За вказаний період (січень 2014 — грудень 2016 рр.) агрегат М3 (грошова маса) збільшився на 23% — з 893 млрд до 1 102 млрд грн. При цьому за вказаний період інфляція споживчих цін становила понад 80%, а інфляція цін виробників промислової продукції — майже 93%. Співвідношення М3/ВВП, тобто монетизація економіки, зменшилася з 61 до 48% (прогноз).

Економіка перебуває в умовах жорстокої фінансової гіпоксії, внаслідок жорсткої монетарної політики коштів для внутрішніх нагромаджень (населення) практично не залишилося. А капітальні інвестиції здійснюються переважно за рахунок власних коштів підприємств (за рахунок банківських кредитів лише 7-8%). Крім того, викликають подив заяви вітчизняного МЕРТ щодо детінізації економіки в 2016 р. на 5%. У минулому році обсяг готівки зріс на 16%, у той час як грошова маса, лише на 11%. Таким чином, ми бачимо очевидну тенденцію тінізації фінансового ринку, а не навпаки.

Ще один цікавий показник — вимоги до центральних органів державного управління. В Україні вже стало старою доброю традицією проводити докапіталізації та кредитування таких структур, як "Нафтогаз", ФГВФО, державні банки та підприємства, з допомогою передачі їм облігацій внутрішньої державної позики. Ці цінні папери потім активно викуповуються самим НБУ (найбільший власник ОВДП), так і державними банками.

За останні роки сума цих вимог зросла в 2,6 рази (до 2016 р. на 25%) і становить майже 30% ВВП, або 680 млрд грн. Зростання цього показника — спільна відповідальність НБУ і Мінфіну, але першу скрипку грає регулятор.

Сюди слід записати також докапіталізацію неефективних державних банків та реформи енергетичного сектору ("Нафтогаз" в 2014-2015 рр..).

Трансмісія дуже проста: спершу здійснюють докапіталізацію за рахунок державного боргу, потім монетизують схему за допомогою друкарського верстата, а потім за всі ці витівки заплатять населення і бізнес (інфляція+девальвація). За три роки близько 422 млрд грн було спрямовано в непродуктивні сфери споживання. По суті, гроші розчинилися в повітрі, і вже ніхто не зможе оцінити ефективність їх використання. Можна тільки здогадуватися, який економічний ефект країна одержала б, якби хоча б половину цих ресурсів була направлена в реальний сектор економіки та на стимулювання внутрішнього споживання.

Цінова політика

Якщо взяти показники інфляції, то минулі роки ознаменувалися боротьбою голів двоголового змія між собою. Битва йшла між промислової і споживчої інфляцією. І якщо одну вдавалося взяти під контроль, то друга виривалася на "оперативний простір" і навпаки. Про що це свідчить? В першу чергу про обмеженість застосовуваного інструментарію, виразки економіки припудриваются, але не лікуються.

Споживчу інфляцію вдалося взяти під контроль за рахунок тотального стиснення реальних доходів населення і збільшення тарифів. У своїй аналітиці регулятор так і вказував, що зростання комунальних платежів буде стримувати споживчу інфляцію, так як у людей просто не залишиться грошей ні на що інше.

І якщо в 2016 р. НБУ майже вдалося укратить споживчу інфляцію (факт 12,4% — план 12%), то промислова явно зірвалася з ланцюга. Для підприємств це цінова вилка: промислові ціни зростають (а отже, підвищується і собівартість продукції), а ціни на споживчі товари падають (у населення немає грошей). Істотно рости в таких умовах промисловість не може.

Та динаміка зростання економіки, яка спостерігається зараз, в якійсь мірі викликана ситуацією 2015 р., коли споживчі ціни зростали значно швидше промислових. Це дозволило підприємствам накопичити невеликий запас оборотних коштів та трансформувати їх у капітальні вкладення в 2016 р. Справедливості заради відзначимо, що показник промислової інфляції залежить не тільки від НБУ, але і від тарифної політики уряду (тарифи на ж/д перевезення, перевалку в портах, ціни на електроенергію і природний газ, вартість підключення до енергомереж). Але динаміка ставки за банківськими гривневими кредитами значною мірою залежить від політики НБУ.

Варто відзначити, що взаємозв'язок між обліковою ставкою НБУ і ставкою банківського кредитування носить скоріше видимий, умовний характер: не облікова ставка формує моделі фінансової поведінки ринкових суб'єктів, а навпаки. Примітний факт: ставка банківського кредитування в гривні на початок 2016 р. склала 21,5%, а на кінець 22,1%, тобто практично не змінилася. У той же час облікова ставка НБУ за цей же відрізок часу виконала епічність шлях з 22 до 14%.

Курсова політика

Тут все просто. Девальвація гривні в 2016 р. склала 14%. Середній річний курс (якщо брати на початок і на кінець року) — 25,5 грн./$ (при закладеному в бюджеті — 24,1 грн./$). По суті, прогнозний (бюджетний) показник курсу не був виконаний. Так, втім, ніхто і не намагався.

Динаміка більш ніж очевидна: девальвація з тимчасовими корекціями на зміцнення, які використовуються НБУ для поповнення ЗВР, хоча було б правильніше використовувати короткострокові перепочинку на згладжування девальваційного тренду і залишати надлишки валюти для потреб внутрішнього ринку.

Золотовалютні резерви НБУ

На кінець року ЗВР становили $15,5 млрд при плані у $19,6 млрд. Недобір — "якихось" $4 млрд, що пояснюється скороченням зовнішнього кредитування з боку МВФ. Схоже, на залучення прямих іноземних інвестицій ніхто особливо й не розраховував. Якби не сплеск експортної активності українських продавців сировини влітку минулого року, ситуація виглядала б набагато гірше. Водночас насторожує погіршення структури ЗВР: якщо на початок року в їх складі було $5,1 млрд валюти на рахунках і депозитів, то на кінець — всього $1,7 млрд. І це при тому, що загальний розмір ЗВР все ж збільшився на $2 млрд.

Банківський нагляд

У 2016 р. з ринку було виведено півтора десятка банків. Найбільш контроверсійні випадки: "Михайлівський" і "Хрещатик", де були втрачені мільярди коштів клієнтів, фізичних і юридичних осіб, Причому, з точки зору претензій до наглядовим органам регулятора, можна виділити кілька спільних рис, що проявилися у випадку з "Михайлівським", і з "Хрещатиком".

- В цих банках були присутні куратори НБУ, які не змогли застосувати ефективні превентивні заходи реагування.

- За кілька днів до визнання банків неплатоспроможними з них були виведені основні ресурси.

- Банки акумулювали значні депозитні портфелі фізичних осіб, причому в "Михайлівському" вклади залучалися на рахунку окремої фінансової компанії прямо під носом куратора НБУ.

- Відбувалися дії по вимиванню ліквідних активів.

- Після виведення банків з ринку можливості тимчасових адміністрацій з реалізації активів істотно обмежені через їх проблемності.

Але знаковою подією року, без сумніву, стала націоналізація Приватбанку, коли держава за 1 грн придбало банк, збитки якого склали за підсумками 2016 р. понад 135 млрд грн. Проблеми такого системного банку не могли виникнути відразу, вони формувалися останні кілька років. НБУ як наглядовий орган був зобов'язаний сформувати адекватну модель, яка б дозволила не допустити банкрутства банку, з одного боку, і не піддати держава фінансових ризиків — з іншого. Це могла бути модель США і Великобританії, де для порятунку системних банків створювалися позабюджетні венчурні фонди, або модель Кіпру. У будь-якому разі санаційний механізм повинен був формуватися як за рахунок держави, так і за рахунок акціонерів та великих клієнтів, що дозволило б рівномірно розподілити фінансове навантаження на кожну з сторін. У результаті був обраний самий невдалий, "пожежник" метод порятунку, за який кожен українець опосередковано заплатить 4-5 тис. грн.

І нарешті, дефіцит поточного рахунку платіжного балансу (ми пам'ятаємо його прогнозний показник на 2016 р. у розмірі $2,5 млрд) за фактом складе $3,4 млрд. На тлі слабкого фінансового рахунку, тобто перекривати його особливо і нічим (в основному зовнішніми кредитами).

Резюмуємо: у 2016 р. НБУ вдалося продемонструвати лише один реальний результат — зменшити споживчу інфляцію до прогнозної величини. Причому не без допомоги зростання тарифів на комунальні послуги. При цьому повністю втрачено контроль над промислової інфляцією. Показники обмінного курсу гривні, обсяг ЗВР, дефіцит поточного рахунку витримані не були. Не вдалося зменшити ставку за банківськими кредитами в гривні навіть з допомогою методичного зниження облікової ставки НБУ. Банківський кредит так і не став фінансовим важелем для реального сектору економіки і капітальних інвестицій. Монетарна політика призвела до скорочення фінансових ресурсів в економіці і заморожування реальних доходів населення. Що стосується таких "перемог", як стабілізація банківської системи і т. д., то все це носить оцінний, суб'єктивний характер. Без мінфінівського плеча і друкарського верстата вся ця "очищення" зазнала б краху, причому давно. Так що "низька" споживча інфляція — це поки наше все...