Старі танки безсилі. Як змусити ВПК витягнути українську економіку

Галузь на продаж

Корупційний скандал, який потряс вітчизняний оборонпром, істотно посилив увагу суспільства до проблем функціонування вітчизняної оборонної промисловості. Навіть враховуючи традиційну закритість даної теми, у сучасному світі немає нічого таємного, що не стало б явним у відкритих аналітичних звітах. Очевидно, що сам факт корупції повинен встановлюватися в ході об'єктивного розслідування, проведеного уповноваженими антикорупційними правоохоронними органами. Благо їх зараз багато, і вони у нас на хорошій зарплаті.

Але з точки зору системного аналізу нас насамперед цікавить кілька питань. Перший: чи може країна в умовах військового конфлікту низької інтенсивності заробляти на експорті озброєнь? Другий: чи існує кореляція між зростанням державних витрат на оборонний комплекс і динамікою збільшення ВВП? І третій, плавно випливає з другого: коли оборонна промисловість стане драйвером економічного зростання в Україні і одним з стимуляторів інновацій?

На перше питання допомагає відповісти дослідження Стокгольмського інституту дослідження проблем світу (SIPRI), яке на ринку озброєнь має незаперечний авторитет.

У період з 2009 по 2013 р. Україна займала 2,7% світового ринку озброєнь. Даний індикатор оцінюється за обсягами щорічного експорту. У 2014-2018 роках наша ринкова частка скоротилася до 1,3%. Але стокгольмський інститут оцінює темпи зростання/падіння виходячи із середньозважених показників, і тому глибину скорочення нашої ніші на ринку він оцінив в мінус 47%. В загальному рейтингу країн ми посіли 12 місце. Перед нами: США, РФ, Франція, Німеччина, Китай, Великобританія, Іспанія, Ізраїль, Італія, Нідерланди, Південна Корея.

Ринок зброї є надзвичайно концентрованим. На топ-5 країн припадає 75% продажів. Серед тих, хто скоротив свою присутність на ринку, крім нас числяться також Італія і РФ. Великий темп зростання поставок озброєнь на світовий ринок відзначений у США - 29%. Ще більше зросли продажі в Ізраїлю - на 60%.

Приклад Ізраїлю, який одночасно є найбільшим реципієнтом американської військової допомоги та одним з активних експортерів озброєнь, показує, що країна, яка перебуває в стані перманентного воєнного конфлікту низької інтенсивності, як раз і повинна активно продавати озброєння на зовнішніх ринках. Але з декількома обмеженнями. По-перше, це повинна бути продаж саме нових видів зброї та військової техніки, розроблених вітчизняними компаніями. Не можна в умовах військової загрози розпродавати старий військовий потенціал, який ще перебуває на озброєнні. Точно так само не можна і продавати ті види зброї і техніки, які є на даний момент дефіцитними або компенсуються поставками по лінії міжнародного співробітництва.

А ось продаж дорогих зразків з високим рівнем інновацій є пріоритетним напрямком. Адже навіть збільшений оборонний бюджет не може забезпечити замовленнями масовий випуск дорогої техніки. Крім того, для розвитку інновацій, потрібні зовнішні джерела фінансування у вигляді закордонних контрактів.

Антиинновации в Україні

Що ж продавала Україна в минулі роки? У 2016-му році країна відвантажила Конго 25 танків Т-64БВ-1, а також великі партії техніки в розмірі 108 БРДМ-2 в ОАЕ і 34 БТР-3 в Таїланд. Крім того, невеликі партії йшли в Індонезію. Навіть в саму гарячу фазу війни на Донбасі, в 2014 р., Україна продавала авіаційну військову техніку: МІГ-21 у Хорватії (п'ять одиниць), один МІГ-29 в Чад, вертольоти Мі-8 в Білорусь (6 одиниць), Мі-24 в Південний Судан (5 одиниць).

В останні роки наш оборонпром почав переходити до більш просунутих форм торгівлі зброєю, просуваючи на зовнішні ринки такі відносно нові ракетні комплекси як "Корсар" і "Стугна", в яких зацікавлені Йорданія, Єгипет і Саудівська Аравія.

Крім того, деякі ЗМІ дали новину про те, що наша країна планує надати М'янмі ліцензію на будівництво заводу з виробництва корпусів БТР-4 і модифікованого варіанту самохідної буксируемої гаубиці Д-30 на базі 122-мм знаряддя "Гвоздика". Що стосується БТР-4, то він є розробкою харківського конструкторського бюро ім. Морозова. На даний момент інформація про "мьянмском контракті" не знайшла офіційного підтвердження, так само як і спростування.

Таким чином, експортна політика України на ринку озброєнь розвивається за кількома напрямами. Це і продажу старої техніки, і військових запасів. Дані види операцій проводилися навіть в гарячий 2014-й, коли іноземним державам реалізовувалися дефіцитні бойові літаки. Другий напрямок - це продаж "нової старої" техніки, тобто тих зразків, які давно розроблені, протестовані і поставлені в серію. І яких потребує і українська армія. Третій напрямок - продаж тих видів зброї, імпортні аналоги яких поставляються нам тими ж США. І нарешті саме контроверсійне напрям, який поки знаходиться в стадії розробки", - це майбутнє виробництво української техніки за ліцензії в інших країнах.

Найбільш негативний напрямок зовнішньоекономічних операцій для України - це продаж ліцензій і технологій, а не готової продукції. Про нашумілої угоді з саудити щодо будівництва в Саудівській Аравії заводу з виробництва модернізованого Ан-132 багато писали кілька років тому. Якщо подібні тенденції охоплять ще й оборонний комплекс, країна ризикує втратити залишки інженерного, наукового та інноваційного потенціалу.

Корвети - в серію!

Потенційно Україні зараз вигідно налагоджувати випуск на експорт саме тієї військової техніки, на яку поки що немає грошей в оборонному бюджеті, але, продаючи яку, можна зберегти наявний промисловий та кадровий потенціал. Мова йде про літако-, судно - і ракетобудуванні. Враховуючи темпи розвитку нашої економіки, закуповувати для потреб армії корвети, нові транспортні літаки або ракети середньої дальності вийде у нас не скоро. Розрахунок тут досить простий: для закупівлі такої дорогої техніки необхідно щорічно виділяти до $2-3 млрд в якості держзамовлення на закладку нових кораблів та інших високотехнологічних видів техніки. Для цього необхідно збільшити оборонний бюджет до $10 млрд, що, враховуючи відрахування на оборону в розмірі 5% ВВП, передбачає рівень валового продукту в межах $200 млрд. На нього при сприятливих розкладів українська економіка зможе вийти не раніше 2030-2035 рр. До цього часу можна розгубити весь кадровий і технічний капітал, і замовляти нову техніку доведеться за кордоном, але вже за зовсім інші гроші, і не факт, що нам продадуть нові зразки.

Але перед тим як стимулювати оборонну промисловість, непогано було б визначити ступінь кореляції між держзамовленням і зростанням ВВП. Це, до речі, є універсальним інструментом боротьби з корупцією: при правильному побудові математичних і логічних моделей контролю можна з досить високою точністю визначати, лягають витрати держави на матеріально-технічне забезпечення армії в скарбничку загального економічного зростання або розпорошуються на рахунки фірм-прокладок" або на закупівлю російських "высотомеров", завезених манівцями через Гренландію.

Зворотна кореляція

Якщо проаналізувати приріст номінальних значень витрат на оборону і номінального ВВП, отримаємо вельми суперечливі дані. Мова йде про показники, не очищених від інфляції за допомогою дефлятора.

За останні п'ять років, номінальне значення ВВП було "роздуто" з допомогою галопуючої цінової динаміки та інфляції гривні до 3,4 трлн грн (приблизно), в той же час номінальні витрати на оборону після різкого стрибка в 2014-му р. до 52,4 млрд грн змінювалися досить рівномірно і в 2018 р. досягли 150-160 млрд грн. Але темпи зростання оборонного бюджету дуже слабо впливають на зростання ВВП, вся кореляція між цими показниками обмежується лише тим, що на систему оборони йде 5% ВВП, і графічно ці суми будуть пов'язані завжди, а ось логічно - не дуже. Тобто відбувається зворотна кореляція - через встановлений відсоток до ВВП формування оборонного бюджету, а не пряма кореляція у вигляді, наприклад: 10% зростання оборонного бюджету дорівнює 0,5% збільшення валового продукту. Відбувається це тому, що більша частина оборонних витрат іде на заробітну плату і лише опосередковано впливає на зростання ВВП. Закупівлі матеріально-технічних засобів поки що не досягають того рівня, при якому можлива істотна кореляція між оборонним бюджетом і валовим продуктом.

Саме це і не дозволяє нам витягати за допомогою оборонного комплексу ВВП, як це робили країни у період тотальних воєн: наприклад, США під час Другої світової вдалося збільшити ВВП більш ніж на 9%, а Великобританії - на 2,3% (у доларах за цінами 1990-го р.). І роль оборонного комплексу тут була ключовою.

Поки ж в Україні складається парадоксальна ситуація: оборонний бюджет зростає, але позиція країни на зовнішніх ринках скорочується ударними темпами: нарощувати експорт озброєнь за рахунок продажу старих запасів вже не виходить. У той же час закупівля нової дорогої техніки державі поки що не по кишені, і це призводить не тільки до "витоку мізків", але і втрати важливих технологій, деякі з них за безцінь найближчим часом можуть бути продані третім країнам. І все це на тлі корупційних скандалів.

В такій ситуації Україні необхідно створювати спеціальний галузевий технологічний парк і за рахунок залучення іноземних інвесторів посилювати експорт дорогих видів техніки, які стануть нам по кишені років через десять, коли виросте вся економіка, в тому числі і завдяки інвестиціям в "оборонпром".

Без часткової корпоратизації оборонного сектора добитися зростання експортних показників та задоволення внутрішніх потреб армії вже не вдасться. Саме тоді й виникне пряма кореляція між темпами зростання витрат на оборону і динамікою ВВП. Так само як і відновиться втрачений експортний потенціал. А залучення ринкових інвестицій також дозволить забезпечити надійні механізми протидії корупції, коли за державою залишаться лише функції експортного контролера і замовника внутрішнього оборонного замовлення, але ніяк не виконавця робіт в одній особі. Як показує приклад Ізраїлю, усі зазначені вище опції стабільного розвитку відмінно уживаються в одному флаконі з написом "вітчизняний оборонпром".