Гірше, ніж в СРСР. Чому витрати на оборону не розганяють економіку України

Тріада міфів

Українське суспільство в широкому розумінні і експертне співтовариство зокрема живуть трьома міфами.

Міф №1 — війна і зростання військових витрат стримують наш економічний розвиток: замість інвестицій в економіку доводиться витрачати обмежений фінансовий бюджетний ресурс на сектор оборони.

Міф №2 — країни, які ведуть війни, включаючи конфлікти низької інтенсивності, приречені на високу питому вагу оборонного бюджету в структурі державних видатків на шкоду соціальній сфері (медицина, наука, освіта).

Міф №3 — країна, яка перебуває в стані війни або військового конфлікту, не може ефективно залучати прямі іноземні інвестиції (ПІІ).

Що стосується України і РФ: купівля російського палива, яке в тому числі використовується для заправки наших танків, — це тактичний бал в нашу користь, так само як і транзит російського газу. Точно так і продаж наших споживчих і промислових товарів на ринку РФ (не військового і не подвійного призначення) — це мінус в карму імпортозаміщення Росії і плюс нашому промисловому розвитку (зростання ВВП, робочі місця, зарплати і податки в український бюджет). Так, це не можна назвати стратегією, але це непогана тактика на тимчасовому обрії вироблення економічного імунітету і резистентності до втрати традиційних ринків. Простими словами: спочатку потрібно стати сильними і багатими, а потім дозволяти собі широкі жести.

Деконструкція міфів

Кілька років тому англійський економіст Марк Харрісон провів цікаве дослідження про стан глобальної економіки під час Другої світової війни. Як виявилося, війна і падіння ВВП — це не синонімічні явища. Буває і навпаки: війна допомагає провести потрібні реформи і навіть витягнути національну економіку з безодні депресії. Вона нерідко стає каталізатором економічного зростання, в основному за рахунок оборонних замовлень. Звичайно, якщо в подальшому, після закінчення воєнних дій, уряд не знайде альтернативу, економіку чекає чергова стагнація. Але в цьому і полягає мистецтво держуправління, коли вищий політичний менеджмент підбирає різні моделі для забезпечення позитивної динаміки розвитку.

Найбільше від війни в економічному плані отримали США: їх ВВП збільшився з $800 млрд в 1938 р. до $1,474 трлн в 1945 р. У Великобританії вийшло гірше: ВВП виріс з $284 млрд до $331 млрд. Що стосується СРСР, то його валовий продукт, навпаки, зменшився з $359 млрд до $343 млрд, при цьому ми памʼятаємо про ті катастрофічні людські і матеріальні втрати, які він поніс під час війни. Цифри наведені в міжнародних доларах США і цінах 1990 р.

Важливе зауваження. Точність досліджень воєнного часу залишає бажати кращого. І тут ми бачимо, що дані по СРСР певною мірою умовні. Кордони країни в зазначений період змінювалися: дослідження починається з 1938 р., коли західноукраїнські землі (і деякі інші території) ще не були "приєднані". Сплеск ВВП зафіксовано саме в 1940-му (коли в складі УРСР вже перебувала частина Польщі), однак домінуючим фактором економічного зростання СРСР, ймовірно, були його військові витрати з метою форсувати підготовку до подальших бойових дій.

Економіка США у воєнний період впевнено зростала: від 7 до 16% (в цінах 1990-го), спад в розмірі 1,67% намітився лише до кінця війни, коли оборонне замовлення почало поступово слабшати. СРСР пережив падіння до 24% в 1942 р. і зростання на 18,7% в 1944-му. Характерно, що в рік перемоги ВВП всіх трьох країн скоротився: СРСР на 5,25%, США на 1,67% і Великобританії на 4,34%.

Тепер подивимося на Україну за чотири роки війни на Донбасі (2014–2017 рр.). Отримуємо наступний результат: наш доларовий ВВП в середньому скорочувався на 8–9% на рік. Для порівняння: у СРСР, США і Великобританії за період 1939–1945 рр. ВВП в середньому зростав на 0,44, 9,26, 2,34% відповідно (зазначимо, що тут йдеться про відносні зміни, тому немає протиріччя з зазначеним вище зменшенням ВВП СРСР за той же період, але в грошовому вираженні. — "ДС").

У 2013 р. валютний еквівалент валового продукту України досяг рекордного значення в $183 млрд, а потім стрімко обрушився до $91 млрд в 2015-му (з розрахунку на середньорічний курс гривні). У 2017-му цей показник зріс до $113 млрд. Але такого зростання наша країна досягла не тільки за рахунок збільшення реальної економіки — воно було буквально "надуте вітром": інфляція в межах 12–14% розширила номінальний показник валового продукту, а стабільний обмінний курс нацвалюти забезпечив зростання еквівалента в доларах. Сумарно за вказаний період Україна втратила майже $71 млрд свого валового продукту.

Ми навмисно беремо інтервал 2014–2017 рр., адже це дає приблизно ті ж чотири роки, протягом яких йшла війна з участю СРСР. Крім того, даний період можна назвати найбільш турбулентним з точки зору воєнної активності на Донбасі. Але навіть якщо взяти весь часовий інтервал, це практично нічого не змінить, враховуючи, що після зростання ВВП до $154 млрд в 2019-му (в тому числі за рахунок зміцнення гривні на 15%) наша економіка в 2020-му скоротилася до $142 млрд.

Формат військової економіки і ВВП

Яка ж причина падіння ВВП України в 2014–2015 рр.? У 2013-му частка регіонального продукту Криму становила 3% ВВП, Донецької області — 11%, Луганської — 4%. Нині потенціал Криму втрачено повністю, Донецької області — на 60%, Луганської — на 70%. Кумулятивний ефект впливу втрачених територій на розмір ВВП міг становити 12%, а в реальності досяг 36% (якщо рахувати за показником ВВП в доларовому еквіваленті), тобто рівно втричі більше. Для більш коректної оцінки необхідно враховувати і фактор блокування ринків СНД — приблизно ті ж 12% доларового ВВП. Ще одну третину втрат можна списати виключно на неефективне управління економікою в той період.

Таким чином, не самі військові витрати на оборону стали причиною падіння ВВП, а втрата економічного потенціалу внаслідок окупації і анексії територій. Також до передумов економічного провалу слід віднести втрату традиційних ринків збуту і помилки управління економікою стратегічного характеру: неправильна модель розвитку на тлі активного впровадження механізмів шокової терапії, наслідком чого стала деіндустріалізація економіки і десоціалізація держави. Що тільки посилило зовнішні шоки і криза, включаючи демографічну (масова трудова міграція на тлі природного спаду населення і втрати демографічного базису Криму і частини Донбасу).

І ми змушені прийти до парадоксального висновку: формат військової економіки в 2014–2015 рр. забезпечив би економічне зростання замість падіння. Просто до такого формату ніхто не був готовий: ні суспільство (психологічно і ментально), ні політичні еліти (функціонально і технологічно).

Такий формат не означає тотальну мілітаризацію ВВП. Зокрема, йдеться про такі складові:

• введення дієвих обмежень на відтік капіталу за кордон;
• націоналізація стратегічних галузей та інфраструктури;
• істотне збільшення оборонного замовлення на виробництво нових видів техніки вітчизняним ВПК;
• контроль цін;
• заморожування банківських депозитів і експропріація "великих" вкладів, конвертація валютних депозитів у гривневі за фіксованим курсом;
• введення високих податків на розкіш і активи;
• націоналізація підприємств, що допускають простої і скорочення робочих місць.

"Дні і ночі у мартенівських печей…"

Російський економіст Андрій Ілларіонов проаналізував структуру військових витрат СРСР, а також України. У підсумку ми отримали досить несподівану інформацію. Прийнято вважати, що під час Другої світової в Радянському Союзі діяв відомий принцип "все для фронту, все для перемоги".

Насправді частка військових витрат у ВВП СРСР збільшилася з 2,1% в 1932 р. до 32,8% в 1942 р. До 1947-го цей показник скоротився до 11,7%. Військові витрати Союзу на оборону можна було порівняти (за часткою в ВВП) з американськими і вони поступалися англійським, не кажучи вже про німецькі (там вони в деякі роки перевищували ВВП — наприклад, 138% в 1944-му). Таким чином, нинішні твердження деяких радикальних політиків про те, що для перемоги необхідно мало не всю економіку заточити на виробництво зброї, не відповідають дійсності: аномальне зростання витрат на війну, як показує досвід фашистської Німеччини, свідчить про близькість поразки, а не перемоги.

Питома вага військових витрат у ВВП деяких країн в 1932–1947 рр.,%

Джерело: Розрахунки Андрія Ілларіонова

А які ж витрати України на оборону, чи впливають вони на динаміку ВВП і чи існує кореляція між оборонним замовленням і зростанням валового продукту? Тут ми, на жаль, перебуваємо у владі кліше, навʼязаних владою про горезвісні 5% ВВП на оборону. Насправді 5% — це сумарні бюджетні витрати на оборону і безпеку, тобто на всі силові структури країни разом узяті.

Якщо проаналізувати "чисті" витрати на оборонний сектор (армія), то ми побачимо, що вони збільшилися з 15 млрд грн у 2013 р. до 20 млрд грн у 2014 р. (з огляду на додаткові джерела і позабюджетні фонди допомоги) і 45,8 млрд грн у 2015-му. Потім зростання продовжилося, і до 2020-го цей показник подвоївся — 117,5 млрд грн. Щодо ВВП витрати на оборону зросли з 1,02 до 2,9%.

Водночас різке зростання витрат на оборону в 2014–2015 рр. практично ніяк не позначилося на динаміці ВВП (останній скоротився на 6,6% без урахування окупованих територій в 2014-му і на 9,8% в 2015-му). У 2016–2019 рр. ВВП зростав щорічно на 2,5–3,5% на тлі більш значних за динамікою вливань в оборонний сектор. Рекордний оборонний бюджет в 2020-му формувався на тлі падіння ВВП на 4%. І хоча у перманентних обвалів нашої економіки (уже дві кризи з 2014 р.) багато "батьків", слід визнати повну відсутність кореляції між зростанням оборонного замовлення і ВВП.

Це відбувається за досить простої причини: державний оборонний бюджет лише в мінімальних пропорціях розподіляється на користь вітчизняних підприємств ВПК на закупівлю нових озброєнь. Заводи "Укроборонпрому" знаходяться в системній кризі: з холодними цехами взимку і хронічною невиплатою заробітних плат. Вони ще тримаються на плаву за рахунок кадрового складу передпенсійного і пенсійного віку, але вже зараз стикаються з дефіцитом висококваліфікованих робітників.

На думку Ілларіонова, відставання України від Росії у витратах на оборону (за його оцінками, 6–7-кратне) набагато більше, ніж за рівнем економічного розвитку (3–4-кратне), а це свідчить, що немає скільки-небудь серйозного ставлення до питань оборони.

З огляду на наведену вище диспропорцію саме РФ повинна істотно відставати від нас за якістю життя населення, виходячи з рівня поточних військових витрат (якщо прийняти на віру гіпотезу про уповільнення економіки внаслідок військових витрат), а не навпаки. Хоча, може, вся справа в наявності або відсутності тієї самої кореляції? Адже РФ направляє значну частину своїх бюджетних витрат на будівництво нових кораблів, підводних човнів, ракет, систем ППО і радіолокаційної боротьби, автомобілів, бронетехніки, літаків, супутників. Звідси і ефект мультиплікатора, коли один рубль, витрачений в секторі ВПК, приводить до кратного збільшення приросту ВВП. Україна ж поки закуповує бронекатери у Великобританії за кредитні кошти. Наші курсанти змушені літати на "металобрухті" з ризиком для життя. Маючи кораблебудівні заводи, ми не можемо навіть добудувати один крейсер "Україна" з готовністю в 90%.

"Воювати не числом, а вмінням…"

Війна в Нагірному Карабаху показала, що Азербайджан, інвестувавши з середині 1990-х близько $29 млрд на закупівлю нової військової техніки та виділяючи $2–2,5 млрд на оборонний сектор щорічно, домігся якісної військової переваги над Вірменією і виграв війну, звільнивши втрачені території.

При цьому витрати на оборону в Азербайджані були на рівні 4,5–5% ВВП на стадії створення нового формату армії в 2010–2015 рр. і 3,5–3,9% на етапі "очікування" і "тестування війни" в період 2016–2019 рр. з виходом на 5,4% ВВП в 2020-му на тлі активних бойових дій зі звільнення окупованих районів так званого "поясу безпеки НКР".

Що стосується припливу інвестицій у воюючі країни, то якщо проаналізувати рейтинг Світового банку за 2019 р. за динамікою залучення ПІІ, в топсписок потрапили ряд держав з військовими конфліктами або з їх загрозою. Україна, до речі, на 62-му місці з $2,5 млрд. Зате на 59-му з $2,7 млрд знаходиться Мозамбік, де повстанці, "нові імами", захопили порт Мосімбоя і утримують його вже кілька років в 60 км від ключових газових родовищ країни. На 55-му з $2,9 млрд — маленький Ліван, на 51-му — Ефіопія з $3,3 млрд і черговою війною з сепаратистами. На 50-му — Іран з $3,5 млрд. Набагато вище — Росія і Туреччина (31-ше місце і $8,8 млрд і 24-те і $13 млрд відповідно), Ізраїль з перманентним ризиком війни на 19-му місці з $21 млрд, Південна Корея на стику з ядерною Північною Кореєю примудряється залучати $15 млрд ПІІ щорічно і займати 22-ге місце.

Що стосується країн — інвестиційних аутсайдерів, то тут і "реформована" Грузія (ризик війни на даний момент відсутній) — 84-те місце з $1,1 млрд, і Судан з таким же показником ПІІ на 85-му.

Це ще раз доводить, що для інвестора важливі зручні точки входу в ту чи іншу економіку і точки зростання капіталізації його активів. І пропорція прибуток/ризики на користь першого фактора. Якщо в економіці немає ефекту мультиплікатора і внутрішні активи на зростають (не капіталізуються), то інвестор не прийде туди навіть за умови залізобетонного миру і зовнішніх гарантій безпеки. А якщо країна динамічно розвивається, то і фактор війни не буде домінуючим.

Те саме можна сказати і про розвиток медицини, науки і освіти, тобто цивільного сектору. Як розповідав у своїх лекціях нобелівський лауреат Дан Шехтман, в Ізраїлі армія є центром трансферту інновацій і ключовим гравцем, що формує попит на них, а також полігоном для придбання корисних професійних навичок та формування прошарку "носіїв інновацій". Розвиток ВПК стимулює не тільки науку, а й систему освіти, медицину. Схожа модель застосовується і в США, і в Китаї. Але поки що так і не реалізована в Україні, що і призводить до такого парадоксального явища, як криза і деградація національного ВПК, авіа-, ракето- і кораблебудування на тлі перманентного військового конфлікту і збільшення витрат на оборону.