Записки секретаря. Як історії Вікторії Страхової вплинуть на долю Привату
Історії публікувалися під загальним тегом під загальним тегом "мояПриватнаяИстория".
Пікантності "спогадами" додавав той факт, що Вікторія Страхова приймала якесь участь у грудневих подіях минулого року, пов'язаних з націоналізацією найбільшого системного банку країни - Приватбанку. Як написав на своїй сторінці у Фейсбуці Дмитро Дубілет: "Важливо розуміти, що Вікторія була одним з безпосередніх учасників націоналізації. Вона працювала проектним менеджером в зв'язці Міністерства фінансів, НБУ і Адміністрації Президента". Ну, насправді, усе не зовсім так накручено: вона працювала проектним менеджером реформи фінансового сектора Національної ради реформ, але факт примітний - саме так намагаються "подати" її інформацію колишні приватівські топи.
Сама майданчик Національної ради реформ, з моменту її створення, покликана виступати своєрідним "місцем складання" реформ, за участю як представників ключових органів державної влади, так і представників бізнесу. Проектні менеджери в його структурі, здійснюють координацію та взаємозв'язок роботи експертів з конкретних напрямків. В даному випадку, "координували" процес націоналізації Приватбанку. Результат цього дійства, як відомо, отримав змішані оцінки: від хвалебних панегіриків та урочистих "од про націоналізацію" до тверезих критичних оцінок, які закликали до "критичного реалізму". Як би те ні було, замовники процесу мабуть залишилися задоволені, адже Вікторія Страхова була призначена в банк корпоративним секретарем. Це посада при голові Наглядової ради та в її компетенцію входить підготовка матеріалів до зборам акціонерів і на самого засідання наглядової ради, розсилання запрошень, публікація в пресі та інші функції, пов'язані з діяльністю наглядової органу банку. Враховуючи, що акціонером Приватбанку стала держава в особі Мінфіну, робота, скажімо так, не вимагає багаторічного досвіду корпоративного управління. Якщо в сучасному банку є синекура, то це якраз саме така посада.
Зазвичай мемуари пишуть на заході кар'єри, але тут ситуація інша. На "заході" - ці спогади можуть бути нікому не цікаві, тому потрібно встигнути отримати свої хвилини слави, поки приватівська тема не набила оскому і викликає жвавий інтерес.
Про етичну сторону питання, про всяку там корпоративної культури, краще промовчимо: рівень корпоративного управління у нас в країні, за винятком десятка західних компаній, як був нижче плінтуса, так там і залишився, продовжуючи бути одним з блокіраторів інвестиційного процесу в країні.
Бували часи, коли люди зачитувалися "Записок юного лікаря" Булгакова і "Записками мисливця" Тургенєва. Ну, на худий кінець, "Посмертними записками Піквікського клубу" Діккенса. А нині у фаворі записки корпоративного секретаря. Глибокому аналізу піддавати текст не будемо. У нього дійсно багато фактів, написаних жваво та завзято, відчувається, як автор впивається короткочасною втратою гравітації в період перебування на місцевому олімпі.
З точки зору достовірності самих спогадів - є серйозні побоювання, що автор потрапив у своєрідну психофугу: сам сконструював якусь реальність, яка у нього нібито була і повірив у неї, витіснивши зі свідомості реальні події (щось на кшталт "я так бачу"). Може, позначилося перенапруження або якась психологічна травма, хто знає. Для ілюстрації наведемо лише один найбільш характерний у цьому плані епізод, що описує переговори між акціонерами банку та міністром фінансів України напередодні прийняття рішення про націоналізацію (орфографія і пунктуація автора): "Потім повернувся Міністр фінансів (і я його таким твердим і решимым ще ніколи не бачила: він сказав ІВК, раз Ви не міняєте свою позицію, Банк буде ліквідований і через деякий час вийшов. В цей момент ми дивилися один на одного з ІВК, мені здавалося на мене звалився весь світ, прошепотіла тільки - схоже, у Дніпро я вже не їду... Коломойський дивився на мене (ми просто сиділи по діагоналі один від одного) із запитанням в очах: "як таке може бути?!!!". Після цього, в принципі можна і не читати, хіба що любителям політологічного фентезі.
Але версію з "психофугой" автора можна розглядати виключно в гуманних цілях. Мовляв, привиділося, але читається адже легко.
Для нас, чиї вуха намагаються використати в якості вішалки для локшини "по-днепровски", цікавий прихований аспект цих "записок з мертвого будинку": яка мета публікації і хто прихований бенифициар.
Мета тут цілком очевидна - створити у суспільства абсолютно спотворене думку про причини та процедуру націоналізації Приватбанку. Справа йде до осені, яка може видатися вельми неспокійною у всіх аспектах, насамперед - політичному і фінансовому. І тоді у товариства законне питання: за чий рахунок, власне, весь цей бенкет, який коштував за найскромнішими підрахунками 5% ВВП (саме таку цифру може обійтися країні історія з націоналізацією Приватбанку).
І ось тоді, як не можна до речі, доведеться історія про те, як багато років тому, був створений найбільший банк країни, сповідує дивну гібридну форму "ісламського банкінгу" на український манер: це коли не кредитували під реальний відсоток, а під частину від доходів у проекті, що отримуються "десь там". І ця модель була цілком життєздатною, адже якщо з'єднати банківську оболонку "тут" і валютні авуари "там" - то вийде дуже навіть життєздатний фінансовий організм. І якби не жорстка і безкомпромісна модель банківського нагляду НБУ, який вперто не хотів враховувати фактор війни і втрати частини активів - банк б і далі працював на благо всіх причетних. Але раз обставини пішли не через парадний вхід, довелося вибирати. І тут, виявляється, за версією автора записок Вікторії Страхової, було лише три варіанти (далі пряма цитата):
"1) дозволити Привату існувати в діючій моделі
2) зробити спецпослабления і дати період перебудуватися/продатися/стиснутися
3) націоналізувати".
Не здається дивним, що чомусь не був названий найбільш правильний, виходячи з західного досвіду, четвертий варіант: санація банку з розподілом фінансового навантаження між усіма зацікавленими сторонами процесу: акціонерами, державою, великими клієнтами.
Як відомо, був обраний третій і самий витратний варіант для держави - націоналізація. По суті, в черговий раз багатомільярдні проблеми, на цей раз, приватного бізнесу були вирішені за рахунок платників податків, тобто нас усіх.
При чому, вирішені так, що навіть горезвісні зовнішні кредитори у вигляді демонізованого МВФ завмерли в позі "помри, воскресни". Адже вони кілька років поспіль вписували в меморандум співпраці з Україною вимогу щодо "вирішення проблеми" Приватбанку", а от як це буде саме це буде зроблено, віддавалася на відкуп аборигенам.
Можна тільки припустити, що представники світового фінансового начальства вважали, що цілком може бути застосований саме згадуваний вище "четвертий", комбінований варіант, ніяк не вважаючи, що все повісять на чахлий бюджет, підтримуваний на плаву зовнішніми кредитними ін'єкціями.
Але як казав перший президент: "маємо те, що маємо". До речі, рішення про націоналізацію було прийнято державою на підставі звичайного листа-звернення, підписаного власниками. Про це листі, також можна прочитати в "записках", адже саме автор "приватівської історії" форматував лист "по полях" в цілях скорочення паперових витрат і дбаючи про екологію. У цьому листі, як відомо, власники Приватбанку звернулися до держави з проханням націоналізувати банк, зобов'язуючись при цьому всіляко сприяти і реструктуризувати кредитний портфель банку не пізніше 01 липня 2017-го року. Цей документ, який можна назвати найдорожчим різдвяним подарунком для підписантів, чомусь видається як якийсь геніальний винахід авторів моделі націоналізації Приватбанку.
Хоча будь-який юрист-стажер пояснить вам, що лист не містить деталізованих зобов'язань і підписана фізичною особою без нотаріального посвідчення, може бути визнано недійсним будь незаангажованим українським судом, не кажучи вже про міжнародний арбітраж.
У зв'язку з цим питання: а не можна було прохання про націоналізацію підкріпити протоколом зборів акціонерів банку, адже в особливих випадках таке зібрання можна скликати без дотримання вимог щодо термінів сповіщення? Гаразд, з протоколом учасників проїхали. А нотаріально завірена заява учасників з переліком найбільших кредитів, що підлягають реструктуризації, можна було скласти? Або при бюджеті націоналізації в 120 млрд грн не знайшлося тисячі на нотаріуса, який би підтвердив, що це саме Коломойський Ігор Валерійович підписав цей документ, перебуваючи в доброму здоров'ї і не з примусу...Замість цього, було застосовано якесь юридичне ноу-хау, назване як "оферта-акцепт" (одна буква в цьому словосполученні точно зайва).
Але записки не дають відповіді на ці ключові питання. Замість цього, вони створюють певний, комфортний для всіх учасників процесу, фон. І той був гарний, і ця добра, поплескала по плечу. І нікому ця націоналізація не потрібна була: так, завертілося з нагоди і не виберешся...
Зате в них є головна цінність: простою мовою, вони пояснюють людям, далеким від таких слів як "капіталізація", головний посил - акціонери ставилися до банку як до рідного дитяти, нехай і своєрідно розуміючи при цьому коло батьківських обов'язків. Головна мета, що б прочитав, вирвалося з придихом: "ну навіщо було їх чіпати, працювали б собі...".
У цьому контексті, хотілося б звернути увагу на наступний факт: у зв'язку з чим, власне, було прийнято таке поспішне рішення про націоналізацію. Відповіді на це питання в записках немає. Адже банк здійснював платежі, затримок транзакцій зафіксовано не було, відтоку вкладів теж. Структура власності - прозора, реальний бенефіціар відомий. Не виконувались нормативи. Ну, так серед двадцяти найбільших українських банків вони також не виконуються. Тому, якщо б націоналізація була проведена не в кінці минулого року, а, скажімо, на китайський новий рік в лютому, нічого б не змінилося. У всякому разі, у 2016 році один банк з російським капіталом на кілька місяців затримував клієнтські платежі і нічого - працює далі. Тоді до чого всі ці "мачо-жести" з боку регулятора і мінфіну?
Складається враження, що банку просто дали можливість підготуватися до націоналізації, при чому часу для цього виділили більше ніж достатньо. Потім, був обраний надзвичайно зручний момент напередодні нового року, коли вся країна перебувала у передсвятковій метушні, а потім в постпраздничном коматозі. У той же час, коли читаєш записки, складається враження, що "все пропало, гіпс знімають" і до точки краху банку залишалися буквально лічені миті. Щось на кшталт: "ми його втрачаємо"...
Тому використання даних спогадів для реальної реконструкції подій, м'яко кажучи, важко. Якщо розглядати ці матеріали як реальні докази помилковості націоналізації банку в суді, їх ціна не велика.
Зараз головне завдання - дати старт фонового оновлення навколо тих подій. Інструментарій тут може бути різнобічний: емоційні записки, апелюють не до розуму, а до почуттів, серйозні аналітичні статті. Чекаємо на нові передачі-розслідування. Все це буде. Адже владі необхідно виправдати втрату за один день 5% ВВП. А для цього потрібен образ мужнього міністра фінансів і непідкупних чиновників НБУ, які не злякалися олігархів і їх хитрих консильєрі (шедеврально фільму "Хрещений батько - привіт!). А також образ акціонерів, стиль бізнесу яких був недопонят з причини відсталості перевіряючих. Кожен, як в хорошому коміксі, знайде собі "по парі" улюблених супер-героїв. Виходячи з особистих уподобань і переваг.
