Менше грошей, страх і карусель. Що не так на біржі праці і чи варто безробітним ставати на облік

На фоні повномасштабної війни реальний рівень безробіття в Україні збільшився майже вдвічі і, за приблизними розрахунками, сягнув майже 2,7 млн осіб. А офіційно зареєстрованих безробітних в Україні з перших днів російського вторгнення і до кінця жовтня поменшало на чверть — з 314 тис. до 239 тис. осіб, це найнижчий показник з початку "нульових". Примітно, що поточна тенденція на зниження бере початок з червня.

Зрозуміло, що реальне безробіття в Україні завжди в рази перевищувало офіційне, що є окремим питанням. Попри це, підрив ділової активності та масові скорочення в теорії мали б призвести й до набігів на державні центри зайнятості. Цього не сталося з кількох причин. Мільйони працездатних українців виїхали за кордон, ще мільйони — лишилися на окупованих територіях. Навіть міграція в середині країни не сприяла тому, щоб всі, хто міг би податися на біржу, встигли зробити це в перші місяці без роботи. Названі фактори очевидні і мало залежали від державної політики.

Але з часом дедалі більшу погоду у Службі зайнятості робить уряд, погіршуючи умови для офіційних безробітних. Саме цим пояснюється різке зниження кількості охочих стати на біржу з червня. Дедалі більше потенційних клієнтів Служби вирішують, що немає сенсу реєструватися, або й знімаються з обліку.

Тож чи варто зараз отримувати статус безробітного? Які вигоди, ризики і підводні камені?

Правда в тому, що далі — то більше антистимулів ставати на біржу. Жорсткішими стають основні умови (виплати, термін дії, стаж) і гіршими самі послуги (невідповідні вакансії).

Отже, як усе змінилося за останні дев´ять місяців.

• Скоротили розмір виплат. Якщо на початку року максимальний розмір допомоги з безробіття становив 9924 грн, а з липня мав піднятися до 10400 грн (чотирикратний прожитковий мінімум для працездатних осіб), то з початку травня його обмежили сумою 9750 грн (парламент прив'язав цей показник до 1,5 мінімальної зарплати). А місяць тому (відповідний закон набрав чинності 28 жовтня) допомогу обмежили еквівалентом мінімальної зарплати станом на 1 січня — 6500 грн. Зважаючи на ціну питання, більш-менш забезпечені безробітні вважають за краще не зв´язуватися з біржею, бо там багато мороки (див. нижче).
• Урізали термін перебування на біржі. Формально залишатися можна, але з кінця жовтня передбачено лише три місяці выплат замість року, поки діє воєнний стан. І що важливо — три місяці страхового стажу (який припиняється разом з виплатами). До речі, відомо про цю новацію стало ще у вересні, коли ухвалити згаданий вище закон. Таке скорочення терміну, незалежно від бажань пошукачів, сильно впливає на кількість зареєстрованих безробітних: ближчими місяцями їх стане ще менше.
• Посилають на будь-яку роботу. Якщо до травня 2022 р. у Службі шукали вакансії плюс-мінус за фахом, то тепер менеджери зобов´язані видати направлення хоч кудись. Точніше, клієнтам, що стоять на обліку понад місяць, пропонують посади, які наявні в базі даних центру зайнятості і не потребують спеціальних умінь. Безробітний може обирати, але якщо в нього не робоча спеціальність, то, зазвичай, нічого гідного не знаходиться й доводиться йти на нефахову співбесіду. Цей факт відваджує з біржі ще більше людей — не кожен хоче за кілька тисяч в місяць стати "першим, куди пошлють".
• Швидше ганяють. Якщо раніше безробітний мав звітуватися на біржі раз на місяць — то під час воєнного стану мусить приходити щотижня. Цикл такий: менеджер видає корінець — направлення на роботу (як правило, вакансію не за фахом), клієнт протягом семи днів повинен з´їздити в потрібну компанію чи установу і повернутися на Службу з відповіддю — беруть чи не беруть. Якщо не беруть (а зрозуміло, що так відбувається найчастіше), то за тиждень отримує новий "квиток" на захопливий атракціон з незнайомими професіями. Далі — збірний приклад такої каруселі за розповідями "очевидців". Людина з педагогічною вищою освітою стає на біржу. Відповідних вакансій немає. Перше направлення — на роботу комірником у пансіонат. Місцевий працівник відділу кадрів зі словами "Ви в нас уже 68-й, хіба там тільки наша вакансія" відписує "не підійшов". Друге направлення — оголошувати станції на місцевому вокзалі (треба розмовна англійська — не підійшов). Третя вакансія — продавець у взуттєвий магазин (жодного досвіду — не влаштував). Насправді, роботодавці прекрасно розуміють, хто їхня людина, а хто — ні. Кадровик може навіть з порогу запитати: "Ви влаштовуватися чи зі Служби зайнятості". Всі в темі. У наших співрозмовників не було випадків, щоб роботодавець за них вчепився і довелося самим відмовлялися від непідходящої вакансії (так робити можна лише раз, на другий — знімаються виплати). Ця закручена урядом карусель нікому не потрібна. Єдина обмовка: всі наші дані з відносно мирного міста, можливо, в прифронтових чи деокупованих районах, де дуже багато роботи з облаштування територій, наших пошукачів вже спрямували б в "Армію відновлення".

І тут ми підходимо до ще одного потужного антистимулу — страху. Частина безробітних не хоче реєструватися через:

• Загрозу залучення до суспільно корисних робіт. Уряд так обтічно комунікує набір до "Армії відновлення", що важко зрозуміти, чи не зобов´яжуть офіційно безробітних вступати до її лав. І хоча в центрах зайнятості спростовують можливість будь-яких примусових робіт, законодавство воєнного часу передбачає трудову повинність. Тому на біржу не доходять ті, хто з різних причин не готовий навіть у скрутний час працювати на благо країни за мінімалку (плюс виплати з безробіття, які залишаються).
• Імовірність отримати повістку (актуально для чоловіків, придатних до армії). Не секрет, що на вході до центрів зайнятості час від часу працюють представники воєнкоматів. Без коментарів.

Що ж робити людині, яка щойно втратила роботу? Звіритися з портретом. Портрет потенційного клієнта служби зайнятості можна описати приблизно так:

Потребує грошей настільки, що згоден за кілька тисяч гривень щотижня відвідувати Службу зайнятості та їздити на співбесіди не за фахом (крім представників окремих спеціальностей, яких масово шукають через держбіржу праці: детальніше у звітах). Хоче зберегти страховий стаж ще на три місяці. Не боїться армії та можливого залучення до суспільно корисних робіт.

Насамкінець про політику. Під час війни, на перший погляд, зрозуміле бажання уряду зекономити гроші на виплатах з безробіття. Хоча в сумі вони становлять менше 1 млрд грн на місяць на фоні середньомісячного дефіциту держбюджету з початку року у 64 млрд грн. З іншого боку, йдеться про страховку, яку сплачують працівники (у структурі Єдиного соцвнеску) саме на випадок безробіття. При цьому держава, на відміну від комерційної страхової, апріорі не може збанкрутувати (у власній валюті). Тож кардинально урізати виплати (і страховий стаж), коли по суті настав страховий випадок і звільнена людина найбільше їх потребує — недалекоглядне політичне рішення. Чи додасть це майбутнім працівникам бажання сплачувати податки та збори на користь держави?..