Ментальність не тієї системи. Україна не хоче ставати "європейським Китаєм"

За результатами січня–березня 2017 р. наші експортери повністю вичерпали квоти на безмитні постачання в Європу шести груп товарів: меду, цукру, круп/борошна, томатів (консервованих), соків (виноградний і яблучний), кукурудзи. Швидше за все, у квітні закриються "безмитні" вікна " на постачання українського вершкового масла і м'яса птиці (курятина). У травні червоне світло, можливо, побачать пшениця і солод. Що стосується Європи, то її квоти на поставку товарів на український ринок заповнюються не так швидко. Крім м'яса птиці, виробники ЄС не поспішають заповнювати наш ринок своїми товарами.

Причина — низька платоспроможність українського споживача. Він купує дешеву і своє. Один з "позитивних" ефектів девальвації гривні.

Подібна ситуація з квотами на українські товари призвела до того, що власник найбільшого в країні виробника м'яса птиці заявив, що така угода — "обман України". Насправді це не так...

З ким торгуємо

ВВП Євросоюзу в 2015 р. склав близько $16 трлн, а експорт — лише $2,3 трлн, або 14% від рівня валового продукту. Переважну частину вироблених послуг і товарів європейці споживають в гордій самоті. У свій час відомий економіст Пол Кругман, нобелівський лауреат по економіці, створив відому теорію "ефекту масштабу", згідно з якою найбільш оптимальна модель для виробництва товарів і послуг, а отже — економічного розвитку в цілому, являє собою квазигосударственное об'єднання з чисельністю населення від 300 млн осіб. Населення ЄС становить понад 500 млн чоловік, і для ефективного розвитку європейцям більш ніж достатньо розвивати свій внутрішній ринок (як і США), без зайвого експортного "свербіння". Це, природно, не означає, що зовнішня торгівля для Євросоюзу не важлива. Але в цілому це закритий, самодостатній механізм (наскільки це можливо в глобалізованому світі), стійкий до зовнішніх шоків.

Але стійкість досягається не тільки внутрішніми умовами, але і зовнішніми векторами "сили". Для того щоб ці вектори діяли в потрібному напрямку, і була прийнята ланцюжок торговельних угод з країнами-сусідами. Деяким, наприклад Туреччини, пообіцяли перспективу членства в Євросоюзі (потім передумали). Для інших це питання залишили за дужками. Для України намагаються зробити особливу застереження про відсутність перспектив членства в ЄС (на вимогу Нідерландів). У таких угодах Євросоюз відкриває свій ринок для сусідів, а сусіди — для ЄС. У пакеті європейці зазвичай вимагають у нових друзів проведення реформ, в першу чергу по боротьбі з корупцією, політичних трансформацій, захисту прав інвесторів. Таким чином, навколо єврозони створюється пояс безпеки, де рівень економічної культури ще не дотягує до європейського, але в цілому цілком достатній для стерпного розвитку і стримування потенційної міграційної хвилі.

Нам би про насущне, про Україну

Якщо оцінювати з точки зору довгострокового потенціалу, співпраця з Україною — це не тільки політично мужній вчинок з боку ЄС, але і усвідомлений економічний ризик. Адже 40 млн українців — це майже 8% від населення Європи. Дисбаланси щодо потенційної ємності в даний момент "успішно" компенсуються низьким рівнем нашого ринку і економіки в цілому. За європейськими стандартами ми поки "за часовим горизонтом".

Даний графік наочно показує співвідношення економічного потенціалу партнерів за угодою. Але це не означає, що ефективне співробітництво неможливо. Починаючи з 2008 року Україна стала членом Світової організації та уклала угоду про ЗВТ з ЄС. До цього моменту наша економіка була маленькою і сировинний, а після відкриття ринку стала відкритою. Це повинно було принести як свої плюси, так і суттєві ризики.

Серед плюсів — зростання іноземних інвестицій, модернізація економіки. Серед ризиків — чутливість до глобальних шоків і втрата конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників.

Враховуючи даний контекст, ставати учасником глобальних торговельних спілок та не проводити структурні реформи в економіці — божевілля. В той же час залишатись в ізоляції від цивілізованого світу — злочин. Саме в цій парадигмі простий діалектики і рухалася економіка України останні десять років. З одного боку, ніхто не хотів увійти в історію "злочинцем", отрезавшим країну від благ цивілізації, особливо враховуючи, що всі наші великі фінансово-промислові групи непогано ці самі блага освоїли. З іншого — розуму, щоб не вважатися божевільними, на жаль, не вистачило.

Хоча якщо вступ до СОТ було здійснено Україною на загальних умовах даної організації, то угода про зону вільної торгівлі Україна–ЄС було укладено "асиметрично", тобто з перекосом у бік наших інтересів. Євросоюз погодився на більш тривалий термін зняття Україною митних бар'єрів у порівнянні з аналогічними діями з боку європейців. Для цього ЄС довелося пожертвувати всім цимесом угоди (в їх розумінні), а саме: погодитися на поступальний зняття експортних мит на вивезення з України брухту чорних металів, терпіти мораторій на експорт лісу-кругляка і дати добро на більш тривалий зняття митних бар'єрів на ввезення в нашу країну вживаного одягу з Європи (секонд-хенд) і легкових автомобілів.

Проте з 2005 р. торговий баланс між Україною і ЄС є стійко дефіцитним для нас. Найбільші дефіцити в торгівлі спостерігалися в 2008 і 2013 рр.: понад $10 млрд за рік. Ситуацію не змінило і укладення угоди про зону вільної торгівлі. Дефіцитність для України продовжилася, хоча в даному випадку на розмір торгового мінуса вплинули і закупівлі природного газу, який тепер поставляється нам з Європи по реверсу.

У той же час динаміка експорту/імпорту в Євросоюзі була дещо іншою. Як бачимо, торговий баланс ЄС стійко профіцитний (за винятком кількох періодів у 2006, 2008 і 2009 рр..). Причому торговий профіцит в останні роки лише збільшується, навіть незважаючи на "хамонные" санкції РФ.

Що розбудовуємо

Перейдемо до аналізу торгової моделі Україна–ЄС. Умови ЗВТ загальновідомі. Українські експортери для підтвердження походження товарів з території нашої країни повинні оформляти на митниці сертифікат EUR.1. Українські товари оподатковуються ввізним митом. За деякими групами товарів обнулені мита в рамках безмитних тарифних квот (36 видів товарів, в основному продукція харчової промисловості). Встановлені квоти вибираються українськими постачальниками або за принципом "перший прийшов — перший обслуговується", або на підставі оформленої імпортної ліцензії.

Зниження базових ставок ввізного мита розтягнуто у часі: в залежності від групи товарів, в основному три–сім років. В рамках квоти товари можна ввозити безмитно (якщо встигнеш на кордон раніше за інших), понад квоти — після сплати мита за діючою ставкою.

Саме система квот на безмитне ввезення товарів з України і стала у нас притчею во язицех і предметом політичних спекуляцій.

Найбільш швидко українські постачальники закривають квоти за такими групами товарів: глюкоза та сироп, солод, ячмінь, м'ясо птиці (в основному курятина). Деякі квоти вичерпуються буквально в перші місяці календарного року: мед, цукор, соки.
Враховуючи стан нашої економіки, ЄС пішов на збільшення квот і включення в перелік квотування додаткових груп українських товарів. Істотного ефекту це не мало. Тобто видавлювання з ЄС нових товарних преференцій помітно на торговий баланс України не впливає.

З іншого боку, вибудовуючи систему квот, ЄС керувався декількома стратегічними цілями. По-перше, захистити найбільш слабкі сегменти свого внутрішнього ринку. По-друге, забезпечити максимально вигідні постачання сировини на свої підприємства. Це цілі з розряду егоїстичних. Але є і корисні для нас. Найголовніша — торгова угода: це потужний важіль, який повинен був підштовхнути Україну на проведення структурних реформ в економіці. Виглядало це приблизно так. На перших порах у виграші від ЗВТ були б аграрії і металурги. Зниження мит повинно було привести до істотного збільшення прибутків наших зернотрейдерів. Крім того, очікувалося зростання поставок в ЄС українського металу і рудної сировини. Але це, так би мовити, "ключ запалювання". А далі повинен був запрацювати вже новий мотор української економіки, а старий — відправитися на брухт.

Під новим мотором малося на увазі розвиток малого і середнього бізнесу в сегментах виробництва товарів народного споживання (легка промисловість, виробництво електротехніки, запасних частин, побутової і промислової хімії тощо), а також машинобудування і високоточних виробництв. Піти на лом повинні були неефективні підприємства, орієнтовані на ринки РФ і пострадянського простору і не витримують конкуренції на світових ринках. Драйвером цього процесу мають стати інвестиції, причому навіть не з ЄС, а з Китаю і Азії. Адже для них Україна могла стати якимось економічним хабом, складальним цехом, що дозволяє експортувати продукцію на європейський ринок. Для здійснення подібної товарної експансії вони були б зацікавлені у відкритті у нас нових виробництв і дочірніх підприємств. Україна повинна була стати певним прообразом "європейського Китаю". Для реалізації такої амбітної мети необхідно було залучити інвестиції. Багато інвестицій. Отже, потрібно було зламати хребет рентної економіці і змусити чиновника попрацювати "за ідею". Крім того, потрібно було провести системні реформи, демонополізації внутрішнього ринку, захист прав кредиторів/інвесторів, подолання корупції. Реформувати судову та податкову системи. Механізм встановлених квот і мит повинен був сприяти цьому процесу. Європа як би говорила нам: "так, нам потрібна ваша сировину, але ми не настільки цинічні, щоб обмежитися тільки цим. Поставляйте на наш ринок одяг, взуття, фарби, запчастини, електротехніку. Якщо такі країни, як Польща, Угорщина, Чехія, змогли відкрити тисячі новий малих і середніх виробництв, чому ви не можете?

Тим не менше поки Україна замість використання всього потенціалу угоди продовжує наполегливо робити ставку на сировинну і сільськогосподарську складові, які не є в ньому ключовими. А в сировинному форматі наш торговий баланс погіршуватиметься у міру зростання добробуту населення: збільшення доходів українців буде плавно трансформуватися в дефіцит торгового балансу.

Посудіть самі, скільки зерна або меду потрібно продати в Європу, щоб компенсувати покупку, наприклад, одного улюбленого чиновниками "мерседеса" преміум-класу?

Чому не працює

Головні перешкоди, які стримують поставки продукції українського малого та середнього бізнесу в ЄС, — відсутність комунікацій, слабкість в адмініструванні бізнесу і ментальні бар'єри. В Україні досі не створена єдина інформаційна платформа для обслуговування експорту в ЄС: маса документів розпорошена по численних сайтах державних і громадських організацій.
Крім того, в обласних центрах, а також у великих районних необхідно створити на умовах приватно-державного партнерства спеціальні "бізнес-інкубатори". В Україні щороку отримують вищу освіту тисячі економістів та юристів, яких найчастіше чекає лише "вільна каса". Чому б не дати роботу цих фахівців зі знанням європейських мов, які могли б у межах таких "інкубаторів" супроводжувати контракти приватних підприємців, оформляти необхідні митні документи, шукати нові ринки збуту?

На жаль, малий і середній бізнес в Україні здебільшого позбавлений можливості не тільки якісно адмініструвати експорт на такий стандартизований ринок, як європейський, але й утримувати на постійному місці роботи головного бухгалтера і юриста. Подібні проблеми тільки на перший погляд можуть здатися несуттєвими.

Насправді малий і середній бізнес в Україні, за винятком кількох щасливих випадків, не може подолати табу чужих ринків.

Причому навіть після втрати традиційних пострадянських. Подібні "інкубатори" після успішного запуску проекту могли би бути об'єднані в єдину інформаційну систему, яка в режимі реального часу дозволяла б своїм учасникам відслідковувати динаміку квот, мита, рух товарів через кордон, попит на товари на ринку ЄС, виконувати функції митного калькулятора, емітувати сертифікати походження товарів, публікувати довідкову інформацію за ринковими цінами. Якщо у нас є система ProZorro, то чому б не створити нову інформаційну платформу Widkryto? Надалі "бізнес-інкубатори" могли б трансформуватися у "бізнес-акселератори", в яких оператори ринку ЄС могли б консультувати українських підприємців та сприяти їм у просуванні товарів на європейський ринок.

Щоб дати поштовх розвитку тих галузей економіки, продукція яких була б затребувана в ЄС, необхідно кардинально змінити промислову політику всередині країни, точніше, сформувати його заново. Цьому мають сприяти нова монетарна політика НБУ, а також фіскальна політика держави. Необхідно зниження кредитних ставок, у тому числі з допомогою механізму компенсації частини відсоткової ставки за кредитами, наданими в реальний сектор економіки, за рахунок спеціальних бюджетних фондів.

Ключові ринки країни повинні бути демонополизированы, включаючи ринки енергоресурсів. Права інвестора повинні бути захищені сучасним Інвестиційним кодексом, монопольні фінансово-промислові групи — реструктуризовані, бар'єри на шляху руху капіталу — зняті.

За великим рахунком угоду про зону вільної торгівлі — це ключ для проведення структурних реформ. Але щоб завести двигун, необхідно для початку вставити ключ в замок запалювання, а не намагатися з'єднати проводки безпосередньо. Україна в умовах повільних темпів реформ за інерцією набуває звичні архаїчні форми країни вічного землеробства. Це не погано. Але краще спробувати знайти і більш модернові форми розвитку. Тим більше, що ми хочемо стати учасниками постіндустріальної економіки і зробили історичний вибір на користь європейського світу.