Велика приватизація по-маленькому. Як Зе-влада хоче розполовинити "Нафтогаз" і залізницю

Ліки не на часі

Згідно з текстом законопроєкту №2831 "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" планується провести приватизацію трьох ключових державних підприємств: "Нафтогазу", "Укрзалізниці" і "Укрпошти". Вирішено залишити у власності держави 50%+1 акцію, а решту — продати. Тобто перед нами класичний формат корпоратизації держактивів з подальшим частковим роздержавленням. До речі, це не перша спроба такого масштабного розпродажу держпідприємств.

І тут ми знову повертаємося до одвічної дилеми наших реформ: що первинне — приватизація або ефективна державна політика з управління сегментом економіки, що знаходиться в загальнонародній власності. Просто дивно, що дискурс, який давно вирішен в інших країнах, у нас повертається на вихідну позицію з кожним політичним циклом. І в Китаї, і у Франції, і в Чилі, і в Південній Кореї усвідомили, що сама по собі процедура приватизації не є апріорі позитивною або негативною для цілей економічного зростання. Тут як ніде проявляється важливість додаткових ввідних, таких як "до місця" і "на часі".

Само собою, на етапі динамічного зростання, коли ціни на активи ростуть, а держава просто не встигає за ринковою динамікою розвитку, її активи необхідно по можливості приватизувати. Інакше держкомпанії стануть просто неконкурентоспроможними, адже висока динаміка розвитку є відправною точкою і істотного припливу прямих іноземних інвестицій (ПІІ), яких у держави для своїх компаній просто немає. Класичний приклад тут — приватизація "Криворіжсталі" у 2005 р. за 24 млрд грн, що в еквіваленті тоді становило понад $5 млрд. Могла українська держава вкласти аналогічну суму в одне металургійне держпідприємство — очевидно, що ні. Більш того, дана сума була порівнянна з припливом ПІІ в цілому по країні. Відмовлятися від подібного продажу було б нерозумно.

З іншого боку, зараз, в умовах посткарантинної економіки, ніхто не буде вкладати значні інвестиції в Україну. Сума, яку можуть запропонувати інвестори, порівнянна з доходами, які можна отримати в результаті ефективного управління держактивами у вигляді дивідендів та податкових платежів. Продаж флагманів української економіки на мінімальному екстремумі цінової кон'юнктури — звичайний злочин перед майбутніми поколіннями, які могли б продати значно дорожче або більш ефективно використовувати дані об'єкти в інтересах держави.

У даному контексті ми впритул підійшли до жорсткої аксіоми приватизації — завжди робіть паузу для оцінки ефективності продажу тих об'єктів держвласності, які ви вже ніколи не зможете побудувати з нуля. Адже одна справа "мала приватизація" складів і застарілих АТП з автосміттям. І зовсім інша — таких компаній, як "Нафтогаз", УЗ і "Укрпошта". Нинішня і завтрашня Україна ніколи не зможе створити з нуля навіть щось, що віддалено нагадує діючу залізницю, систему ГТС і підземних сховищ газу. Ніколи не побудує новий ОПЗ, аміакопровід або атомні станції. Отже, тут як ніколи важливий принцип "сім разів відміряй — один раз відріж".

Таким чином, приватизація — це як ліки, які при своєчасному застосуванні лікують, а при хаотичному — калічать, причому навіть здоровий організм.

Крім того, навіть якщо пазл склався, і процедура приватизації є корисною, але сприятливої цінової кон'юнктури явно недостатньо.

У держави повинні бути в запасі інституційні запобіжники від помилки. Це або можливість реприватизації, коли новий власник не справляється зі взятими на себе зобов'язаннями з розвитку купленого підприємства. Або модель донарахування податкових зобов'язань на активи, "надуті вітром", коли держава помилилася і продала дешево, а капіталізація активів різко зросла через незалежні від нового власника обставини. Тобто для проведення великої приватизації необхідно на законодавчому рівні чітко регламентувати обидва варіанти розвитку подій.

Стахановський план великої приватизації

З іншого боку, держава зараз гостро потребує грошей і тут як не можна до речі з'являються "молодці зі скриньки", які обіцяють "подвоїти план". Зокрема, глава Фонду держмайна Дмитро Сенниченко запропонував парламенту і уряду в стилі призабутих стахановців подвоїти план надходжень від приватизації в наступному році з 6 млрд до 12 млрд грн. Крім згаданих вище трьох флагманів, планується виставити на продаж пакети акцій, що залишилися, обленерго, київського заводу "Більшовик" (який цікавий більше своєю територією, ніж профілем виробництва), ОПЗ, "Електроважмаш" (який імовірно куплять іноземні конкуренти для його повної зупинки) і Об'єднану гірничо-хімічну компанію (ОГХК), яка по суті і є тією самою головною "фішкою на чорне", заради якої і розгортаються всі баталії навколо посади голови ФДМУ останнім часом, особливо з огляду на інтерес до даного активу одного відомого олігарха. Окремою брилою в питаннях приватизації височить компанія "Центренерго", щодо якої буде застосовуватися варіант "гібридної приватизації", можливо, в одному пакеті з продажем державних вугільних шахт.

Кому вигідна і не вигідна гібридна приватизація

Що означає формат "гібридної приватизації" в українських реаліях? Це або продаж за зниженою вартістю, коли інші покупці відсікаються за допомогою "правильно" прописаних технічних умов, або коли у власність покупця передається лише пакет акцій у розмірі менше 50%. З огляду на специфіку українських реалій, ні перший, ні другий варіанти не цікаві західним інвесторам, які в таких країнах, як наша, вважають за краще діяти максимально просто: прозоро купити (причому без додаткових умов) всі 100% корпоративних прав і благополучно зареєструвати титули власності в надійній західній юрисдикції.

Зате такі варіанти дуже подобаються нашим навколовладним групам впливу, які розробляють бізнес-плани на термін найближчого політичного циклу. У нинішніх умовах — це максимум два-три роки, і подальше утримання активу зовсім не обов'язкова опція. Головне — отримати контроль над корпоративними структурами управління, а для цього досить і менш 50% акцій компанії. Крім того, можна погоджуватися і на будь-які передпродажні умови — навіть якщо об'єкт потім заберуть, головне — це за найближчі два-три роки повністю віджати його на макуху. Це і є гібридна приватизація "по-українськи".

З іншого боку, потрібно все ж пояснити, чому до нас найближчим часом не прийдуть західні системні інвестори. І тут ми не будемо смикати хворі інституційні мозолі нашої економіки у вигляді неефективних судів або корупції.

За всі роки незалежності ми змогли продати держактиви на суму менше 70 млрд грн. У доларовому еквіваленті даний фінансовий потік склав менше $10 млрд. І тут варто відзначити одне важливе спостереження: перспективи приватизації легко можна оцінити, виходячи з рівня ПІІ, які є найбільш повним індикатором ефективності тієї чи іншої економіки світу. Простими словами, якщо зараз увесь український корпоративний сектор залучає менше $1 млрд реальних ПІІ в рік (валові мінус схемні), то хто може гарантувати приплив у державні активи суми інвестицій в рази більше? Адже покупка держпідприємств — це теж різновид ПІІ. Як показує практика, приватний сектор у цьому плані набагато ефективніший державного, адже останній характеризується зношеним обладнанням і обтяжений корупційними схемами та негативною юридичною історією, як, наприклад, ОПЗ або "Центренерго". Лише один раз ПІІ поступилися пальмою першості в доходах від приватизації — в 2004-му, що було викликано завищеними очікуваннями інвесторів від процесу конвергенції української економіки з світовими ринками і загальним голодом у світі на нові активи.

З урахуванням того, що нинішній рівень реальних ПІІ без урахування схемних становить приблизно $1 млрд на рік, причому на всі сектори економіки, продаж апріорі менш ефективний, ніж приватний, держвласності може принести не більше 10% реальних інвестицій західних інвесторів, або до $100 млн. Саме така зараз капіталомісткість української економіки по "прийому інвестицій на вхід". Інвестори просто не зважаться вкладати в нас більше, з урахуванням виставлених лімітів.

Про це ж говорить і історія приватизації останніх років.

Починаючи з 2016-го в планах бюджету незмінно закладалися суми надходжень від приватизації в розмірі від 17 млрд до 21,5 млрд грн, які ніколи не виконувалися, так як даний показник був покликаний заретушувати прихований бюджетний дефіцит від МВФ і використовувався в якості технічного індикатора. Відсоток виконання плану коливався від 1,2 до 3% з максимумом у 19,7% у 2017-м, коли надходження від приватизації склали 3,38 млрд грн за рахунок приватизації ряду енергокомпаній (і зараз їх власники хочуть компенсувати понесені витрати за допомогою так званих RAB-тарифів, підтверджуючи тезу про гібридність нашої приватизації).

А що там з запобіжниками?

Одним з варіантів може стати так званий windfall tax, або податок на доходи, "принесені вітром". Дана модель була застосована в Великобританії лейбористами уряду Тоні Блера в 1997 р. У 80-х рр. минулого століття уряд консерваторів Маргарет Тетчер проповідував ідею тотальної приватизації держактивів, у першу чергу енергетичних, інфраструктурних об'єктів і комунальних підприємств. Всі вони були розпродані за безцінь, і в 90-х рр. утворилася колосальна різниця між ціною, яку за них заплатили приватні власники, і ринковою капіталізацією. Таким чином, гігантський дохід у розмірі понад 100 млрд фунтів стерлінгів був буквально "надутий" повітрям.

Уряд Тоні Блера розробив спеціальну методику оподаткування. Був розрахований коефіцієнт: дев'ятиразовий P/E (відношення ринкової вартості акції до річного прибутку, нарахованої на акцію). По ньому були відібрані "надуті" бізнеси. Формула розрахунку податку полягала в наступному: середній прибуток за чотири роки після приватизації, помножений на дев'ять років і на ставку самого податку windfall tax (23%).

Під "роздачу" потрапили компанії в сфері телекомунікацій, транспорту, енергетичного комплексу, водопостачання. В основному це були, як сказали б у нас, обленерго, облгази і водоканали. В результаті було залучено до держбюджету 5 млрд фунтів стерлінгів, які направили на фінансування "Нового курсу" уряду, програм соціального забезпечення населення, зокрема,і пов'язаних зі створенням нових робочих місць, на інвестиції держави в систему освіти і науки. Отримав розвиток промисловий навчальний центр Learndirect, який готує інженерні та робітничі кадри і здійснює професійну перепідготовку персоналу.

"Податок на вітер" для енергетичних компаній став і хорошим інструментом для обмеження їхніх апетитів у майбутньому: відтепер, як тільки тарифи на енергоносії для населення і комунальні платежі піднімаються більш ніж на 10%, в англійському уряді відразу згадують про windfall tax, і підвищення дивним чином відкладається ...

Антициклічна політика і держкомпанії

Мрії олігархів і їх наступників у владі — це, звичайно, цікаво, але що буде робити в умовах кризи адекватний уряд?

Перш за все проводити так звану антициклічну (стабілізаційну) політику, мета якої — згладжування різких перепадів і коливань глобального економічного циклу і викликаних цими коливаннями зовнішніх і внутрішніх шоків. Головне завдання держави — повернути економіку в стан рівноваги і сталого зростання. А тут іноді доводиться гладити проти шерсті: коли приватний бізнес скорочує інвестиції — держава повинна їх нарощувати, те ж саме в контексті зайнятості — створення нових робочих місць на тлі збільшення безробіття в приватному сегменті ринкового середовища.

Дії держави повинні координуватися в рамках фіскальної і монетарної стимулюючих політик. Політика центробанку в даному контексті цілком зрозуміла: зниження процентних ставок, норм резервування і насичення ринку ліквідністю.

Що стосується уряду, то потрібно нарощувати державні витрати і знижувати податки, тобто стимулювати сукупну пропозицію і сукупний попит.

Збільшення витрат і зменшення бюджетних доходів — це, природно, нарощування бюджетного дефіциту, якого не потрібно боятися в умовах кризи.

Зате необхідно використовувати мультиплікатор державних витрат (які є частиною сукупного попиту), адже вони призводять до ефекту доміно в частині зростання економіки (сам показник мультиплікатора — відношення зростання валового продукту до збільшення держвидатків). Сумарний ефект від нарощування даного показника — можливість здійснити додаткові витрати. А нові держвидатки — це нова пропозиція товарів і послуг з боку приватного сектора.

Що стосується зниження податків, то тут ефект більш композитний, так як даний індикатор впливає не тільки на рівень споживання (сукупного попиту), але і на накопичення. В даному випадку мультиплікатор розраховується як відношення граничної схильності до споживання до граничної схильності до заощадження. Ефект у такому випадку — результат множення мультиплікатора на показник зниження податкової бази.

Антициклічна політика держави стає максимально ефективною при наявності в уряду інструментарію у вигляді держкомпаній. Саме тому, влада інших країн частково націоналізує провідні корпорації своїх економік, зокрема, в умовах карантину — авіакомпанії, щоб не дати їм збанкрутувати. І лише в Україні Кабмін намагається йти "проти вітру" ...