Досвід Токаєва. Як у Казахстані "розкуркулюють" олігархів

Президент Казахстану вирішив, що бізнес-еліти мають поділитися заробленим з народом. Чи це буде гарантією від нових бунтів?

Президент Токаєв зобов'яже великий бізнес вносити гроші у фонд "Народу Казахстану"/Прес-служба президента Казахстану

Все найкраще — "народу Казахстану"

Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв виступив з ініціативою створення спеціального фонду, який здійснюватиме інвестиції у соціальні проекти розвитку. Поповниться він за рахунок вже зароблених капіталів казахстанської еліти. Назва фонду буде відповідати його цілям — "Народу Казахстану".

Ось пряма мова Токаєва: "Я доручаю створити громадський соціальний фонд. Він займатиметься вирішенням реальних проблем у сфері охорони здоров'я, освіти, соціальної підтримки… Завдяки першому президентові — елбаси — в країні з'явилася група дуже прибуткових компаній і прошарок багатих людей навіть за міжнародними мірками. Вважаю, що настав час віддати належне народу Казахстану та допомагати йому на системній та регулярній основі".

Тобто теоретично це має бути не разова акція, коли з верхівки суспільства зберуть за принципом "хто скільки зможе" на потреби "казахстанської демократії", а постійний вид додаткового рентного податку на надприбутки. У всякому разі так це виглядає на даний момент. Та й банальна логіка підказує: без регулярних відрахувань будь-який "общак" швидко закінчується, оскільки багатих людей хоч і багато, але грошей, які вони зможуть віддати на народні потреби, явно не достатньо для 18 млн жителів країни.

Окрім ідеї створення фонду, Токаєв сформулював ще низку основ майбутньої стабільності: забезпечення майже повної зайнятості населення, п'ятирічний мораторій на підвищення зарплат чиновників, валютна стабільність, ліквідація контрабанди на казахсько-китайському кордоні.

Найближчим часом визначать і перелік компаній, які формуватимуть ресурси фонду.

Ідея умиротворення народних заворушень шляхом розкуркулювання "кращих людей" дуже популярна в патріархальних суспільствах, де сильні ідеї відповідальності старших за молодших і де мають підтримку авторитарні форми правління.

Наприклад, у Саудівській Аравії у 2017-2018 рр. функціонувала так звана "в'язниця для принців", яка, щоправда, розмістилася у фешенебельному готелі "Рітц Карлтон" в Ер-Ріяді. Тоді влада королівства затримала кілька десятків нащадків правлячої династії, зажадавши від них заплатити на соціальні проекти країни близько $100 млрд. Загальна кількість фігурантів у порушених кримінальних справах склала 350 осіб, а сама "програма" примусу до закяту (одне з п'яти приписів шаріату на користь бідних) була ініційована королем Салманом ібн Абдул-Азіз Аль Саудом і антикорупційним комітетом під головуванням спадкоємного принца Мухаммеда ібн Салмана. Досить сказати, що під роздачу тоді потрапили такі шановні бізнесмени королівства, як племінник короля Аль-Валід ібн Талал Аль Сауд зі статками $16,8 млрд. Його внесок у фонд влади оцінили в $6 млрд. Скільки тоді вдалося державі зібрати з елітної надбудови суспільства, достеменно невідомо, але навряд чи заявлені $100 млрд — насправді сума була меншою, хоча лише один принц Мітаб ібн Абдалла заплатив у рамках угоди зі слідством $1 млрд.

Надуло в вітрила — поділися

Але було б необ'єктивним вважати, що такі рішення експропріювати експропрійоване характерні лише для авторитарних режимів. Наприклад, у Великій Британії в 1990-х активно застосовувався такий інструмент, як windfall tax, або податок на "доходи, принесені вітром". Ця модель, розроблена лейбористами уряду Тоні Блера у 1997 р., була антиподом політики попереднього уряду консерваторів Маргарет Тетчер, яка у 1980-х проводила приватизацію державних активів, насамперед енергетичних, інфраструктурних та комунальних підприємств. Всі вони були розпродані дешево, і в 1990-х утворилася колосальна різниця між ціною, яку за них заплатили приватні власники, та ринковою капіталізацією. Таким чином, гігантський дохід у розмірі понад 100 млрд фунтів стерлінгів був буквально "надутий вітром".

Але чим відрізняється авторитарний режим від демократичного? Перший визначає "надуті" бізнеси суб'єктивно, вольовим рішенням лідера. Так само як і суму відступних. Другий — формує прозору і, наскільки це можливо, об'єктивну методику розрахунку як рівня зростання капіталізації бізнесу (який має поділитися з державою), так і саму суму внеску. Відповідно до британської методології було розраховано коефіцієнт дев'ятиразове P/E (ставлення ринкової вартості акції до річного прибутку, нарахованого на акцію). Саме так і верифікували "надуті" бізнеси з приватизованих раніше компаній.

Потім розрахували і саму суму платежу до держбюджету: середній прибуток за чотири роки після приватизації, помножений на дев'ять років і ставку самого податку windfall tax (23%). Держава змогла тоді залучити від приватизованих компаній у сфері телекомунікацій, транспорту, енергетики та водопостачання близько 5 млрд фунтів стерлінгів, спрямованих на фінансування "Нового курсу" уряду — на програми створення нових робочих місць та інвестиції держави в систему освіти та науки. Зокрема, за рахунок цих грошей було створено промисловий навчальний центр Learndirect, який здійснював професійну перепідготовку інженерних та робітничих кадрів.

Слухняний учень МВФ

Ці приклади дуже показові в контексті боротьби з рентним типом економіки та рентоорієнтованою поведінкою політичних еліт. Те, що економісти називають "несумлінну поведінку" (moral hazard). Адже що створює антикрихкість країн? Гроші? Виявляється, не завжди.

Той же Казахстан ані іноземні інвестиції, ані відносно високий подушний ВВП (удвічі вищий, ніж в Україні) не захистили від потрясінь та зовнішніх втручань. 17 листопада 2021 р. місія МВФ у Казахстані опублікувала "заключну заяву за підсумками консультацій". У фонді зазначили, що після падіння на 2,5% 2020-го, ВВП Казахстану 2021-го зросте на 3,5%. Як бачимо, темпи зростання, як і глибина падіння, кращі, ніж в Україні. Інфляція — 8,9%, переважно за рахунок зростання цін на продукти харчування (зауважимо, не на паливо). Тут знову все краще, ніж у нас. Відзначається бурхливе зростання споживчого кредитування та механізмів державної підтримки. Рівень безробіття – лише 5% (у нас понад 9%). Показник бідності не зазнав критичних змін унаслідок кризи. Серед антикризових заходів уряду називалися: "регулювання цін на соціально значущі товари, грошові виплати вразливим домогосподарствам та адресну допомогу особливо постраждалим секторам та підприємствам малого та середнього бізнесу, включаючи пільгове кредитування та податкові пільги. Проекти у рамках програми "Дорожня карта зайнятості" допомогли утримати низький рівень безробіття До речі, на першому місці в спектрі основних ризиків МВФ назвав тоді "рівень вакцинації нижче очікуваного"…

Загалом Казахстан, на відміну від Туреччини, минулого року був слухняним учнем МВФ: для боротьби з інфляцією підвищував ставку центрального банку і посилював грошово-кредитну політику, досягнувши істотного прогресу в "переході до повноцінного інфляційного таргетування". При цьому МВФ дозволив казахам встановити ненафтовий дефіцит у 2021 р. на рівні 8,5% ВВП. Ця політика має призвести до скорочення фінансових активів уряду з 14% ВВП у 2019-му до 5% до кінця 2021-го . Навіщо це потрібне МВФ? Відповідь проста: завдяки таким діям Казахстан залишатиметься нетто-кредитором, тобто свої сировинні доходи вкладатиме не в економіку та соціальний сектор (через механізм ненафтового бюджетного дефіциту), а в іноземні активи, наприклад, західні цінні папери. У розумінні МВФ це сприяє "справедливому розподілу добробуту між поколіннями". Насправді — більш висока надійність боргів цієї країни.

У 2022 р. Казахстан планував продовжити політику податково-бюджетної консолідації — розширення податкової бази, ліквідацію пільг, збільшення ставки ПДВ (і це на тлі різкого зростання цін!), запровадження прогресивного прибуткового податку і навіть застосування ставок на викиди вуглецю для досягнення вуглецевої нейтральності до 2060 (і це в сировинній країні!). МВФ не міг не схвалити і наміри уряду розпочати після пандемії масову приватизацію держкомпаній для додаткового залучення інвестицій.

До речі, Казахстан входить до топ-40 зі 190 держав світу за легкістю ведення бізнесу, його фіскальна система увійшла до двадцятки у рейтингу податкових режимів світу (189 країн). В індексі глобальної конкурентоспроможності Казахстан входить до топ-30. Такі самі показники є і за рівнем розвитку людського капіталу.

З іншого боку, неурядова організація Tax Justice Network (доповідь The Price of Offshore Revisited) ще у 2012 р. оцінила суму капіталів, що були виведені з різних країн до офшорних зон за останні роки. Згідно з цими даними на 2010 р. в офшорних зонах сконцентровано колосальну суму коштів, яка за скромними оцінками перевищує $21 трлн. Лідерами на пострадянському просторі стали РФ (до трильйона доларів), Україна ($167 млрд) та Казахстан (понад $100 млрд).

Розв'язуваний парадокс

У сучасному світі ключову роль відіграють уже не абсолютистські показники на кшталт ВВП або прямих іноземних інвестицій, а рівень нерівності, соціальне почуття несправедливості та інклюзія національного доходу — його розподіл на користь усіх груп суспільства, а не вузьку надбудову. Це створює антикрихкість країн, сильних соціальною солідарністю, а не параметрами іноземних інвестицій.

Тут можна згадати і знаменитий парадокс Гордона Таллока, американського економіста, представника нової політичної економіки: чим вище ренти, що знімаються монопольним бізнесом з економіки, тим нижчий відсоток від цих рент, який потрібно заплатити по корупційних каналах політикам при владі. Наприклад, якщо рента, що привласнюється бізнесом, від видобутку залізняку становить $3 млрд, то на всі процедури лобізму достатньо спрямовувати один відсоток від суми.

Парадокс Таллока також доводить, що доти, доки придбання рент, насамперед сировинних, приносить більший дохід, ніж створення нових підприємств, капітал носитиме рентоорієнтований характер, формуючи і рентозалежні політичні еліти. Це контрпродуктивна модель, оскільки інвестиції здійснюються в лобізм і контрлобізм, а не в науку, інновації, освіту та інфраструктуру.

Це відкриває можливість рентним ФПГ експлуатувати населення та інших економічних агентів переважно за рахунок підвищення цін на основні соціальні та ресурсні блага. Тобто рентні доходи монопольного бізнесу зростають, а надходження до бюджету падають. Змінити цю ситуацію може лише повернення державі привласнених бізнесом природних та екологічних рент (плата за надра та забруднення навколишнього середовища) на тлі зниження податків продуктивного сектора економіки (коли збільшення податкових рентних платежів відбувається на тлі скорочення прямих податків на працю).

А теоретична модель Андвіга — Моена говорить про те, що збільшення кількості чиновників-корупціонерів пропорційно знижує ймовірність виявлення корупційних транзакцій і водночас знижує потенційні ризики та витрати хабародавця при пошуку необхідного контрагента, тобто того, кому можна дати хабар. Те, що в інших країнах загрожує тюремним ув'язненням, багатомільйонним штрафом або навіть смертною карою, тут обмежується в гіршому разі новим хабарем правоохоронцям. Ця модель максимально мотивує заробляти саме на корупційній ренті, а не на реальному секторі економіки через втручання в політику тощо. Дохід, отриманий від ренти в цій системі, не може бути нікуди інвестований, окрім як у придбання нових корупційних рент, що унеможливлює отримання суспільством соціально значущого ефекту від цих транзакцій — з них не сплачують податки і вони не збільшують легальний ВВП.

Таким чином, єдиний шлях реального перерозподілу доходів на користь широких соціальних груп — це:

  1. Перегляд природних та екологічних рент, що вилучаються державою, у бік їх багаторазового підвищення.
  2. Зниження податкового навантаження на працю пропорційно до збільшення рентних податкових платежів.
  3. Створення системи національних резервних фондів для акумулювання сировинних доходів у період зростання світових цін з метою перерозподілу цих ресурсів на користь суспільства на період зниження світових котирувань на сировину.
  4. Перегляд результатів приватизації, але не шляхом глобального переділу, а через податок на активи, "надуті вітром".
  5. Максимальне усунення впливу ФПГ на процес прийняття політичних рішень шляхом зниження їх рентного доходу та переорієнтації бізнес-груп на складні продуктивні види діяльності, коли системне політичне лобіювання стає непотрібним та нерентабельним.

Казахський шлях

Казахстан, швидше за все, пішов шляхом Саудівської Аравії, коли борються з наслідками, а не з причинами. Отже хвороба у вигляді соціальних протестів може повернутися після завершення ремісії соціальної хвороби нерівності.

Казахським фондом не вирішені основні причини успіху: не створено ефективну методику виявлення рентних бізнесів, які мають виступати у ролі фінансового наповнювача. І не визначено регулярність та розмір платежів. Поки це все виглядає як народний "общак" або шапка, пущена по колу біля степового багаття.

На даний момент до фонду надійшло 12,46 млрд тенге. Донаторами виступили як юридичні, і фізичні особи. Останні, щоправда, чисто номінально: корпорації перерахували 12,36 млрд тенге, а населення — лише 10 млн. Найбільші жертводавці, на яких припало майже 100% внесків: АТ "Kaspi bank" (10 млрд тенге), благодійний фонд "Халик" ( 2 млрд тенге), ТОВ "Степногірський гірничо-хімічний комбінат" (350 млн тенге). До речі, у списку поки що немає жодної великої іноземної ТНК у сфері видобутку нафти та газу. Як заявляє керівництво фонду, "гроші будуть направлені на благо народу Казахстану, на вирішення проблем охорони здоров'я, соціальної сфери, освіти, культури та спорту. Фонд підтримає дітей з орфанними та іншими захворюваннями, соціально-уразливі групи населення, сім'ям загиблих співробітників військових, правоохоронних та спеціальних органів, а також на інші благодійні цілі". Але на даний момент можна зробити висновок про те, що у разі Казахстану не реалізовано повною мірою хоча б третій пункт зазначених вище умов для перерозподілу доходів: національний фонд начебто є, але алгоритму його регулярного наповнення — поки що немає.

З цього можна зробити і висновки для України в контексті "розкуркулювання олігархів": треба йти не шляхом санкцій, а шляхом тих самих п'яти пунктів. Плюс — правильне управління резервами країни, які мають працювати на внутрішній розвиток, а не на західний ринок цінних паперів. Та й не обійтися без нарощування інвестицій держави в людський капітал.