"Підзарядитися" на $40 млрд. Україні розкрутити МВФ на перебудову економіки

Коли сідає економічна батарея

Частина українського суспільства сприймає МВФ в контексті неоколоніальної політики і так званого "вашингтонського консенсусу". Але політичні еліти, а також околоэкспертная середовище, не відстають від більшості своїй прямолінійності. В їх уявленні кредити МВФ перетворилися мало не в "вічний двигун" вітчизняної економіки, і отримання чергового кредитного траншу розглядається також благоговійно, як і сприятливі погодні умови для збору врожаю.

З допомогою програм співробітництва з МВФ відбувається легітимізація в очах громадськості будь-яких змін: починаючи від тарифної політики і закінчуючи земельною реформою. А для опозиції - все те ж саме є настільки зручною "грушею для биття", що якби Фонду в нашому повсякденному житті не було, його варто було б вигадати. Комічність ситуації в тому, що навіть у разі приходу до влади будь-яка опозиція буде приймати на себе ті ж зобов'язання і підписувати аналогічні тексти меморандумів з скороченням бюджетного дефіциту, зниженням відношення держборгу до ВВП, земельною реформою, тарифами. На жаль чи на щастя, але під програму "всім жителям країни по корові" Фонд кредити не дасть. Так само як не дадуть свої гроші і інвестори, зовнішні і внутрішні.

Все більш-менш виразні програми розвитку, озвучені у нас в країні, як альтернативна МВФ опція включають в себе одне системоутворююче ядро - національну промислову політику. І тут виникає головне протиріччя: як реалізувати таку політику в умовах відсутності джерел фінансування у вигляді кредитів та інвестицій. Не рятує і одвічна мантра про $40 млрд та 250 млрд грн, які знаходяться на руках у населення. Мовляв, давайте запропонуємо програму розвитку і отримаємо під неї гроші від внутрішнього інвестора.

Проблема полягає в тому, що для активації внутрішнього інвестиційного потенціалу потрібен стартовий ривок. Його може згенерувати або держава як системний девелопер нового економічного проекту, як це відбулося в Китаї або Південній Кореї, або міжнародні донори, як це було у сусідній Польщі. Якщо у нас з'явиться перший або другий джерело внутрішнього розвитку - це стане тією самою точкою опори, з допомогою якої Україна змогла б запустити економічний двигун. Це як запуск автомобіля "з штовхача", коли сів акумулятор.

Наша економічна "батарея розряджена, а держрезерви майже порожні. Саме тому роль "штовхача" повинні виконати міжнародні донори. І серед них найголовніших - МВФ (при всіх недоліках його політики відносно країн, що розвиваються). І тоді ми зможемо розв'язати знамениту грецьку апорию Зенона, наздожене швидконогий Ахіллес черепаху, яка в нашому випадку звучить приблизно так - чи зуміє Україна наздогнати пелотон країн. Про лідерів в "жовтих майках" ми поки не говоримо. Як відомо, апория Зенона спиралася на помилкове припущення про існування нескінченно малих чисел. У нашому ж випадку - вихід з апории полягає в подоланні "нескінченно малих" темпів економічного зростання.

В цьому нам допоможе теорія ендогенного зростання Роберта Лукаса, значно розширена нинішнім нобелівським лауреатом Підлогою Ромером і концепція микрофакторов зростання західного економіста Вільяма Истерли, який, кажучи про "прокляття бідності", виходив з того твердження, що "заряджена" багатьох національних урядів на створення власної промислової політики виходить з їх колоніального минулого. В генотипі постколоніальних країн відбилась впевненість, що будь-який розвиток може бути реалізовано лише за визначеним планом. На жаль, негативних прикладів подібної політики значно більше, ніж позитивних. Але і тут ми утыкаемся в чергову апорию: згідно зі звітом ООН (ЮНКТАД) про глобальні інвестиції в 2017 р. 101 країна, які генерують 90% світового ВВП, залучають іноземні інвестиції, спираючись на національну промислову політику, і інвестиційні стратегії цих країн є похідною від внутрішньої концепції розвитку реального сектора економіки.

Хто нам заважає, той нам допоможе

Виходить, що в суперечці двох нобелівських лауреатів Фрідріха Хаека і Гуннара Мюрдаля про те, що первинно втручання держави або тонкі "нейронні" налаштування складних взаємозалежних ринкових структур та ієрархій, мають рацію обидва. Або обидва не праві... А враховуючи, що ми знаходимося в епоху економічного постмодерну, однозначну відповідь на дане запитання і зовсім неможливий. Теорія "миксовой" економіки привела світ до нового формату співіснування, коли меморандуми з МВФ будуть укладати "ліві" уряду, а консерватори будуть реалізовувати ліберальні програми стимулювання економіки. І це зовсім не ознака хаосу, а індикатор більш усложнившихся економічних взаємозв'язків як на мікрорівні, так і в глобальному масштабі. Світ більше не може рухатися по кривій Філліпса або Лафера. Потрібні більш складні моделі, що включають і поведінкові фактори, а також стимули і очікування, сформовані на мікрорівні.

Невдачі українських реформ, які з перманентним успіхом тривають вже понад 20 років, так само як і фактичний провал співпраці з МВФ, говорить про те, що в Україні настав час створення своєї ендогенної моделі економічного зростання, заснованої на накопиченні людського капіталу. І в цьому нам допоможе той, хто сьогодні заважає, тобто МВФ.

Джерело: МВФ, Мінфін

Насамперед відзначимо, що, починаючи з 1994 р. ми не виконали до кінця жодну програму співпраці з Фондом, за винятком першої на $0,76 млрд, яка реалізовувалася на етапі переходу до ринкової економіки від пострадянської планової системи.

Джерело: МВФ, Мінфін

Друга програма, в 1995-1998 рр. була реалізована лише на 54% через порушення вимог МВФ у частині зростання грошової маси і розміру дефіциту бюджету. У 1998-2002 рр. приблизно та ж історія - на цей раз скандал з маніпуляцією даними НБУ щодо розміру валютних резервів. У 2002-2008 рр. ми не співпрацювали з Фондом і навіть не скористалися робочим лімітом кредитування на $0,6 млрд.

Зате криза 2008-го був мінімізований завдяки кредитам МВФ: сумарно ми отримали тоді 64% від кредитної лінії в розмірі $16,5 млрд, тобто $10,6 млрд (три транші). Причина призупинення програми - невиконання зобов'язань. У цій програмі частина кредитних траншів була зарахована безпосередньо в бюджет, а не в резерви НБУ.

У 2010-му була підписана нова амбітна програма на суму $15,1 млрд, але відсоток виконання опинився на самому мінімальному рівні - 22%. По суті, вона повинна була не дати Україні "зганьбитися" з "Євро-2012". Призупинення програми викликала пекучу образу у тодішніх провладних еліт на Захід і стала відправною точкою "розвороту на Схід" у 2013 р.

А в 2014 р. МВФ підписав з нами екстрену програму кредитування "стенд-бай", специфіка якої полягає в наданні кредитів на поповнення резервів центрального банку в умовах катастрофічного погіршення платіжного балансу. Програма була припинена за згодою сторін, так як в МВФ вирішили, що Україна після низки криз вже визріла для проведення системних реформ.

Саме тому сторони вирішили, що замість "стенд-бай" нового формату співпраці більше підійде програма розширеного фінансування EFF, яка, крім усього іншого, дозволяє виділяти транші на поповнення держбюджету, але натомість передбачає більш довгостроковий план співпраці (в той час як "стенд-бай" - рік-два), а також більш глибокі системні реформи економіки країни-реципієнта. Нова програма склала $17,5 млрд, і Україна вперше отримала чотири транші, хоча сума виявилася скромніше, ніж у програмі 2008 р.: $8,7 млрд.

На даний момент програма розширеного фінансування підлягає згортанню і на зміну їй приходить антикризовий "стенд-бай". З чого почали в 2014-му на тому і закінчуємо в 2018-м. На думку МВФ, політичний злам у наступному році не дозволить Україні продовжити політику реформ, і ключове завдання на наступний рік - підтримати наш платіжний баланс в умовах виплати астрономічних зовнішніх боргів.

Застиглий формат, або Рух по колу

Тут варто звернути увагу на кілька ключових моментів. Перший. Україна володіє досить низьким квоту в МВФ - 2,01 млрд SDR ($2,7 млрд). Причому це з урахуванням, що в 2016-му вона була збільшена на 46%. Розмір квоти впливає на суму кредитування і частотність траншей. Як правило, МВФ виділяє країні кредит, який перевищує розмір квоти у шість-вісім разів: у нашому випадку це від $17 млрд до $22 млрд, що приблизно відповідає найбільшим антикризовим програмам 2008 і 2015 рр. Звичайно, правила Фонду дозволяють "в особливих випадках" різко збільшити даний показник, але для цього потрібні екстраординарні причини. Крім того, розмір річних траншей, як правило, становить двократну суму квоти, тобто для нас - $5,5 млрд.

Приблизно з таких показників ми, як правило, і стартуємо: у програмі-2008 перший транш склав $4,5 млрд, а в 2015-му - $5 млрд.

Другий не менш важливий момент. Формат співпраці України і МВФ весь час крутиться навколо або "стенд-бай", або розширеного EFF. Кредити вигідні, але короткі. Так, у цьому році ми вже віддаємо взяте в 2014-м. А реформи в самому розпалі... В той же час держава з низьким подушним ВВП може претендувати на отримання пільгового фінансування: на 10 років під 0,5% річних, тобто майже безкоштовно. Крім того, Україна як країна, надмірно залежна від коливань світових сировинних цін, могла б укласти з Фондом угоду про відкриття гнучкої кредитної лінії (ГКЛ) і превентивної лінії на надання ліквідності (ЛПЛ). В умовах кризи і швидкого розгортання деструктивних процесів в економіці, особливого значення набуває механізм прискореного кредитування.

На даний момент серед усіх форм співпраці ми вибирали або пряме кредитування в рамках квот, або поетапно розширене фінансування. У той час як у найближчому майбутньому Україні потрібно щось більше: створення спільно з Фондом розширеного фонду структурної перебудови економіки, а також фонду підтримки структурних перетворень.

Заковика полягає в тому, що і пільгове кредитування і фонди структурної перебудови призначаються або для слаборозвинених країн, або для перехідних економік. Свій шанс отримати ці гроші ми втратили в 90-е.

Але тут як раз той випадок, коли краще бути з грошима, ніж гордими і бідними. З $2,5 тис. подушного доходу Україна зараз входить до групи найбідніших країн, і процес переходу до ринкової економіки у нас ще не завершено, адже наш формат - це скоріше квазирыночная економічна система з високою часткою монополій і держави.

Мистецтво правильно просити

Значить потрібно правильно просити. І для початку Україні потрібно дати грошей МВФ. Ні, мова не йде про хабарі. Ми повинні збільшити свою квоту до $5 млрд, з тим щоб претендувати на отримання кредиту в розмірі хоча б $40 млрд. Регламент МВФ дозволяє 75% квоти оплачувати векселями в національній валюті. Отже, збільшення нашої квоти на $2,3 млрд, до $5 млрд зажадає від нас внесення всього $0,5-0,6 млрд "живих" грошей.

Як показав досвід двох антикризових програм 2008 і 2015 рр., фінансових ресурсів, виділених Україні, занадто мало для проведення системних реформ і дуже "багато" для латання дірок у платіжному балансі.

Цим пояснюється, з одного боку, неефективність всіх програм та суспільне розчарування, а з іншого - той факт, що всі вони були виконані лише на 50-64%.

Отримання від МВФ $40 млрд на десять років під 0,5% річних - ось головне завдання України на 2019 р., коли закінчиться нова 14-місячна програма "стенд-бай" на $3,9 млрд і спаде перша хвиля погашень зовнішніх боргів.

І це повинен бути кредит на поповнення ЗВР НБУ і не допомогу в латання бюджету, а кошти, спрямовані у фонд структурної перебудови економіки. А для цього нам потрібна нова ендогенна модель економічного зростання, що базується на розвитку людського капіталу, адже за цим індикатором ми входимо в топ-50 світових рейтингів. Як сказав Вільям Истерли, нам потрібно від тиранії експертів-"плановиків" перейти до моделі "пошукачів", коли новий формат економічної політики розробляється виходячи з "низових" потреб мікрорівня. Проблеми потрібно викорінювати там, де вони реально з'являються, а не там, де вони повинні бути. Бідність - це технічна проблема, яка потребує адекватного технічного рішення. На щастя, МВФ в останні роки також поступово переходить на застосування таких підходів, повільно відмовляючись від економічної моделі "вашингтонського консенсусу" для країн, що розвиваються. І в 2019-му цей "перехід" буде в самому розпалі...