"Відкрите вікно". Як Україні на третину збільшити ВВП із допомогою АПК
Зараз йдуть жваві суперечки про те, який формат аграрного бізнесу може принести максимальний результат. Інвестиції у малі та середні фермерські господарства - це розвиток мультикультурного аграрного виробництва.
У той же час інвестиції у великий аграрний бізнес - це нові технології, зростання валових показників експорту та динаміки ВВП. Крім того, це локомотив для МСБ, адже в усьому світі існує конвергенція між інвестиційним потенціалом аграрних холдингів і операційними можливостями фермерських господарств, простими словами, інвестувати потрібно в тих, хто дає результат. У цьому контексті дуже небезпечно разом з водою виплеснути й дитину або у міркуваннях про майбутній структурі аграрного ринку нівелювати вже сформовані ринкові переваги. Модельної економікою в цьому сенсі для нас могла б стати Аргентина: за даними українських аналітиків аграрного ринку, обробка 1 тис. га площ у цій країні здійснюється п'ятьма працівниками аграрних холдингів або одним фермером, в той час як у нас цей показник становить 15 осіб для холдингів і до 10 осіб у фермерів. Розвиток конвергенції між великими аграрними холдингами і фермерськими господарствами може призвести до системного розвитку аграрного аутсорсингу, наприклад, у сфері спільного використання сільськогосподарської техніки.
Деіндустріалізація нашої економіки - проблема, яка виникла внаслідок неефективної промислової політики, так і в результаті війни на Донбасі. Протягом найближчих 10-15 років розвиток сектора послуг може дозволити створити в Україні замкнуту модель економічного зростання, але на цей період нам потрібні компенсатори втрати валового продукту внаслідок виведення з структури економіки частини промислових потужностей південно-сходу. Розвиток високопродуктивного аграрного ринку може стати таким компенсатором. Подібний сценарій розвитку проходили практично всі європейські країни - мова не йде про створення в Європі нової аграрної наддержави. Основний посил до тих пір, поки у нас не з'явився розвинений третинний сектор економіки і не завершиться модернізація виробничого потенціалу, країна потребує швидких рішеннях і результати, які можна конвертувати в економічне зростання вже завтра. У найближчі кілька років таким джерелом швидких рішень може стати аграрний сектор, що і підтверджується динамікою розвитку галузі сільського господарства за останні роки: поки інші галузі стагнують, аграрний сектор продовжує свій поступальний розвиток. Завдяки продукції цієї галузі генерується більше третини зовнішньої торгівлі країни. У той час як сума дотацій в АПК в 2018 р. склала 6,3 млрд грн, або 0,2 % ВВП України. Зрозуміло, що для ефективної підтримки АПК цього катастрофічно мало. Крім того, необхідно вдосконалити та методику розподілу цих ресурсів за методом "відкритого вікна".
Сьогодні АПК - фактично донор бюджету України. Сектор дає набагато більше, ніж бере. Дотації аграріям необхідно збільшувати, в тому числі і за рахунок фінансування великих підприємств, здатних виконати інвестиційні зобов'язання у вигляді створення нових робочих місць та нарощування обсягу виробництва готової продукції з постійним підвищенням рівня доданої вартості. Об'єктивно великі аграрні підприємства мають значний потенціал для успішної конкуренції на зовнішніх ринках і забезпечують зростання експортної виручки. Формат держдопомоги варто диверсифікувати: якщо великі підприємства потребують допомоги держави для розвитку нових технологій, то фермерські господарства - у компенсації відсоткової ставки і доступних кредитних ресурсах.
На аграрному бізнесі лежить і вирішення інших важливих завдань: забезпечення продовольчої безпеки і скорочення питомої ваги сировинного експорту за рахунок зростання рівня переробки сировини в готову продукцію. Простими словами, експортувати не зерно, а комбікорми та інші продукти з нього. І це лише один штрих майбутньої трансформації аграрної галузі та підвищення її продуктивності.
На жаль, з перших днів незалежності Україна обрала найпростіший шлях отримання доходів - замість розвитку технологічного виробництва, ми експортували переважно сировину. Тому сьогодні, як і всі сировинні країни, ми знаходимося в зоні ризику - ми не впливаємо на власний розвиток, адже залежить від коливання цін на основні види експортованої сировини. Додана вартість - це кращий індикатор якісного стану національної економіки. Чим вища додана вартість готової продукції базових галузей економіки, тим вищі темпи економічного зростання.
Єдиний шлях для України позбутися ролі сировинної країни - це нарощувати додану вартість в аграрному комплексі шляхом розвитку виробничих потужностей переробки продукції національними виробниками.
Високотехнологічне, безвідходне виробництво повинно стати метою розвитку українського АПК. Розрахунки втраченої доданої вартості вражають: українська земля щорічно дає урожай в межах 50-60 млн т зерна при внутрішніх потреб на рівні 20 млн. т. За цінами сировинних ринків це всього лише $6 млрд, або 6% ВВП. Збільшивши рівень доданої вартості за рахунок більш глибокої переробки в п'ять разів, ми можемо отримати вже $30 млрд, або +30% ВВП, тобто замість нинішніх 3 трлн грн валового продукту вийти на рівень 4 трлн грн в рік і створити при цьому кілька десятків тисяч додаткових робочих місць з високим рівнем заробітних плат та соціальних гарантій. Причому цих показників можна досягти, як кажуть, на відстані витягнутої руки. Досягти в тому числі і за рахунок прозорого та ефективного механізму розподілу державних дотацій в АПК, адже по цьому шляху йдуть практично всі європейські країни і не тільки. Умовно кажучи, ми повинні вирішити, де українці будуть збирати і переробляти врожай: у Польщі чи у себе на батьківщині. У такому разі збереження робочих місць в десятки разів окупить всі державні витрати на розвиток сектора АПК. За різними оцінками, підвищення рівня доданої вартості в аграрному секторі в п'ять разів призведе до створення 1 млн нових робочих місць. У цьому випадку ефект мультиплікації призведе до того, що на 1 грн. коштів, вкладених у АПК, держава зможе отримати до 20 грн додаткового ВВП. Тобто інвестиції в розмірі 1,5% ВВП можуть згенерувати до 30% додаткового валового продукту, але з одним базовою умовою — наявністю прозорого механізму розподілу виділених ресурсів і системи контролю за їх цільовим використанням.
