Юрій Луценко

Юрій Віталійович Луценко народився в 1964 році в місті Рівне в сімʼї партійного працівника. Його батько багато років керував міським відділом компартії, а після проголошення незалежності обирався до Верховної Ради від Комуністичної партії України.

Після школи Юрій Луценко вступив до Львівського політехнічного інституту, на факультет електронної техніки, який закінчив в 1989 році. У перерві між навчанням (в 1984-1986 рр.) відслужив у Радянській армії. За деякими даними, службу проходив в полку урядового звʼязку, який був підрозділом КДБ.

Після інституту Луценко до 1994 року працював на заводі "Газотрон" в Рівному, спершу майстром дільниці, а потім — начальником техбюро цеху і головним конструктором.

За наявними відомостями, під час роботи в "Газотроні" Юрій Луценко був секретарем комсомольської організації, а пізніше вступив в КПРС.

Початку ж великої політичної карʼєри Луценка сприяв його батько, який познайомив сина з лідером Соціалістичної партії України Олександром Морозом. У 1991 році Юрій Луценко вступив в СПУ, а в 1994 році пішов з заводу і присвятив себе партійній діяльності, ставши одразу заступником голови Рівненської обласної ради.

У 1996 році Луценко став начальником управління економіки Рівненської обласної державної адміністрації та секретарем Політради СПУ. Останню посаду він займав два роки.

У вересні 1997 року Луценка призначили заступником міністра України у справах науки і технологій, на цій посаді він перебував рік.

У 1998 році Луценко балотувався до Верховної Ради по виборчому округу № 152 в Рівненській області, але народним депутатом не став.

У 1998-1999 роках Луценко був помічником премʼєр-міністра Валерія Пустовойтенка, а після цього три роки працював в секретаріаті Верховної Ради помічником-консультантом Мороза, який в той час був головою парламенту.

Також деякий час Луценко був причетний до журналістської діяльності: в 2000-2005 роках працював головним редактором видання "Грані", яке перебувало в опозиції.

Луценко очолив молодіжне крило Соцпартії і в 2002 році став народним депутатом, пройшовши до Верховної Ради за списком СПУ (№3 у списку). У парламенті був членом комітету з питань будівництва, транспорту і звʼязку (пізніше — комітет з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і звʼязку).

Після Помаранчевої революції Луценка призначили міністром внутрішніх справ в уряді Юлії Тимошенко — він став першим в історії України цивільним керівником цього відомства.

Тоді ж Луценко отримав прізвисько "термінатор" після одного з інтервʼю.

Незабаром після призначення Луценка головою МВС було порушено низку кримінальних справ, фігурантами яких виступали багато відомих політиків і бізнесменів, які підтримували Партію регіонів і Януковича. Однак гучних судових процесів не було, в чому Луценко звинувачував прокуратуру.

У вересні 2005 року уряд Юлії Тимошенко було відправлено у відставку, але Луценко зберіг своє крісло міністра.

У липні 2006 року в знак протесту проти входження Мороза в "антикризову коаліцію" з Партією регіонів і КПУ Луценко вийшов із Соціалістичної партії.

1 грудня 2006 року Верховна Рада відправила Луценка у відставку, призначивши на його посаду іншого "соціаліста" — Василя Цушка. Луценко ж став радником президента Віктора Ющенка.

У березні 2007 року Луценко пішов з цієї посади і зайнявся створенням нового громадського руху "Народна самооборона". Пізніше було прийнято рішення про перетворення руху в політичну партію шляхом обʼєднання з партією "Вперед, Україно!", члени якої були активними учасниками руху "Народна самооборона". Нова партія отримала назву "Наша Україна — Народна самооборона" (НУНС). Лідерами партії НУНС були Юрій Луценко і Вʼячеслав Кириленко.

На виборах до Верховної Ради в 2007 році НУНС посів третє місце, отримавши 14,15% голосів (72 депутатських мандата). Луценко після виборів знову повернувся в крісло міністра внутрішніх справ. У січні 2010 року, між двома турами президентських виборів, Верховна Рада за ініціативою Партії регіонів звільнила Луценка з посади.

У березні 2012 року Луценко звернувся до зʼїзду партії "Батьківщина", заявивши про те, що хотів би приєднати партію "Народна самооборона" до "Батьківщини". Пізніше Луценко підтвердив, що проект "Народна самооборона" припинив існування у 2012 році, коли його партія напередодні виборів в Раду злилася з "Батьківщиною". Однак юридично партія не була розпущена.

Незабаром після цього Луценко заявив про намір створити новий громадянський рух "Третя Українська Республіка", який, за його словами, в подальшому підтримає одного з кандидатів на майбутніх президентських виборах (мова на той момент йшла про вибори 2015 року).

Після перемоги Євромайдану Луценко збирався балотуватися на пост міського голови Києва, але відмовився від цієї ідеї, щоб не конкурувати з Віталієм Кличком, якого підтримав кандидат в президенти України Петро Порошенко ( "УДАР" і партія Порошенка "Солідарність" йшли на вибори Київської ради єдиним списком ).

У квітні 2014 року виконуючий обовʼязки президента України Олександр Турчинов призначив Луценка на посаду радника президента.

У травні Луценко став довіреною особою Порошенка, а після його перемоги на виборах був призначений позаштатним радником президента.

Влітку 2014 року відбувся технічний зʼїзд "Народної самооборони", на якому були внесені зміни до статуту, а партія отримала нову назву "Третя Українська Республіка". Лідером партії став Роман Безсмертний, який стверджував, що зміни потрібні були, щоб партія змогла взяти участь у виборах Верховної Ради. Однак на вибори партія не пішла, а Луценко був обраний головою партії "Солідарність", яка за його пропозицією згодом змінила назву на "Блок Петра Порошенка".

Луценко пройшов до парламенту списку партії БПП і очолював її фракцію. Подав у відставку з цьєї посади в липні 2015 року, проте після консультацій відставка не була прийнята.

У травні 2016 року Луценка призначили Генеральним прокурором. На цій посаді він перебував до серпня 2019 року.

У березні 2021 року на "5 каналі" стартувало політичне ток-шоу "Прямим текстом з Юрієм Луценком".

Юрій Луценко послідовно брав участь у всіх наймасовіших, знакових акціях протесту в Україні.

У 1990 році він взяв участь в "Революції на граніті" — голодуванні і масових акціях протесту молоді, які зіграли значну роль в становленні незалежності України. Внаслідок акцій був відправлений у відставку глава Ради міністрів УРСР Віталій Масол та виконано ряд інших вимог протестуючих.

У 2000-2001 роках Луценко був співкоординатором акції "Україна без Кучми" (разом з Валентином Чемерисом), яка почалася після публікації в ЗМІ плівок Мельниченка, які свідчили про можливу причетність другого президента України Леоніда Кучми до ряду злочинів, в тому числі — зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Акції були жорстко придушені міліцією, кілька людей отримали від 2 до 5 років вʼязниці. У той же час Кучма під тиском протестувальників все ж відправив у відставку міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка та голову Служби безпеки Леоніда Деркача.

Луценка викликали на допити, де він, за його словами, поводився "чесно, але нерозумно", що допомогло суду винести обвинувальний вирок учасникам акції. При цьому він заявляв, що, незважаючи на всі обставини, залишився в дружніх відносинах з фігурантами тієї справи.

Під час Помаранчевої революції Соціалістична партія підтримала Віктора Ющенка, а Луценко став комендантом наметового містечка на Майдані, тому що у нього був досвід "польового командира" на акціях протесту. В ході Майдану Луценко зблизився з керівництвом "Нашої України" — в тому числі, з Петром Порошенком.

В подіях Євромайдану Луценко брав участь з 24 листопада 2013 року, виступав на мітингах. В кінці грудня була створена громадська організація "Народне обʼєднання Майдан" і Луценко став одним із співголів його Ради.

У ніч на 11 січня 2014 року Луценка біля Києво-Святошинського суду побили бійці "Беркуту" і він був госпіталізований зі струсом мозку.

У той же час МВС поширило версію, що Луценко нібито був пʼяний, обзивав командира "Беркута" "п*дарас" і що Луценко нібито взагалі не били.

У 2007 році новий глава МВС Цушко звинуватив Луценка в нецільовому використанні бюджетних коштів (500 млн гривень) на посаді міністра. 2 березня Генпрокуратура порушила кримінальну справу, звинувативши Луценка в зловживанні службовим становищем: Луценка звинувачували в незаконній видачі 51 одиниці вогнепальної зброї. Але в березні Подільський районний суд Києва скасував постанову Генеральної прокуратури про порушення кримінальної справи.

Після приходу до влади Януковича, в листопаді 2010 року Генеральна прокуратура порушила стосовно Луценка кримінальну справу за ст. КК ст. 191 ч. 5 (заволодіння державним майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за попередньою змовою групою осіб), і ч. 3 ст. 365 (перевищення службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки). З нього взяли підписку про невиїзд.

Зокрема, Луценко звинувачували в нібито незаконному оформленні на службу в департамент оперативної служби МВС особистого водія Леоніда Приступлюка, сприянні його просуванню по службі, виділенні йому квартири, а також у розтраті бюджетних коштів під час святкування Дня міліції в 2008-2009 роках.

Уже в грудні 2010 Луценко затримали співробітники СБУ через звинувачення в затягуванні ознайомлення з матеріалами кримінальної справи і неявці на допити. Також Луценко звинувачували в тому, що він нібито готує втечу за кордон. Після цього Луценко заарештували на два місяці і помістили в Лукʼянівське СІЗО.

Пізніше термін продовжили, після чого Луценко оголосив голодування. Воно тривало тридцять два дні. За цей час Луценко втратив понад двадцять кілограмів і скаржився на погане самопочуття, у нього почалися проблеми з печінкою, нирками і підшлунковою залозою. Пізніше дружина Луценка заявила, що у її чоловіка виявлено цироз печінки, який розвинувся через недостатність харчування.

Працівники Лукʼянівського СІЗО застосовували до Луценка процедуру примусового годування, що прирівнюється до тортур. Дружина Луценка переповіла з його слів, що для примусового годування використовується "біла рідина, що смердить за метр", яку Генпрокуратура в своїх повідомленнях називала це "живильною калорійною сумішшю".

Майже всі свідки, які були запрошені звинуваченням і допитані в суді, дали свідчення на користь Луценка. Проте, 27 лютого 2012 року Печерський районний суд Києва засудив його до чотирьох років позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна.

У серпні 2012 року Луценко отримав другий вирок — ще два роки обмеження волі за звинуваченням в халатності при продовженні оперативно-розшукових дій щодо Валентина Давиденка, водія колишнього заступника голови Ради безпеки України Володимира Сацюка. Давиденко проходив у справі про отруєння Віктора Ющенка в 2004 році.

У свою чергу Європейський суд з прав людини визнав арешт Луценка незаконним, а його справи політично вмотивованими.

У квітня 2013 року Янукович підписав Указ № 197/2013 "Про помилування засуджених", серед яких був і Луценко, якого звільнили від подальшого відбування основного покарання.

Вже після перемоги Євромайдану Печерський районний суд Києва скасував усі судові вироки, що були винесені проти Луценка, та реабілітував його як політичного вʼязня.

Проти слідчого Сергія Войченка, який вів справу Луценка, в серпні 2014 року було порушено кримінальну справу за підбурювання суддів до прийняття завідомо неправосудного рішення, але через рік її закрили через відсутність доказів.

У жовтні 2019 року Державне бюро розслідувань відкрило кримінальну справу проти Луценка. Спікер ГБР Анжеліка Іванова повідомила, що провадження було зареєстровано за заявою чинного народного депутата щодо можливого вчинення кримінального злочину колишнім генпрокурором за попередньою змовою з іншими особами, а саме — зловживання службовим становищем шляхом сприяння незаконному заняттю гральним бізнесом.

Спікер відмовилася розголошувати імʼя заявника, проте за даними ЗМІ їм був глава парламентської фракції "Слуга народу" Давид Арахамія.

У 2000 році Луценко разом з Морозом брав участь в так званому "касетному скандалі" з магнітофонними записами, нібито таємно зробленими в особистому кабінеті президента Леоніда Кучми майором державної охорони Миколою Мельниченком.

На записах людина з голосом, схожим на голос Кучми, віддавала недвозначний наказ людині з голосом, схожим на голос тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, ліквідувати опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе, який зник безвісти незадовго до оприлюднення аудіозапису. На плівках також нібито зображено тиск президента і його наближених на інших політиків і журналістів країни.

У 2005 році СБУ провела експертизу плівок Мельниченка і підтвердила автентичність записів, не знайшовши слідів монтажу. Справжність голосів на "плівках Мельниченка" достовірно не було встановлено, проте скандал мав фатальні наслідки для Кучми, проставивши хрест на його запланованому висуненні в президенти на наступних виборах.

Сам Луценко змінював свою думку про "плівки Мельниченка". Так, в 2010 році він заявляв, що не вірить в те, що за касетним скандалом стоїть ФСБ або ЦРУ. Однак в 2019 році назвав його операцією ФСБ.

Ставши народним депутатом у 2002 році, Луценко вручив Кучмі під час виступу в парламенті з щорічним посланням плетені личаки зі словами: "На доріжку в Європу". Кучма викинув личаки в зал, сказавши Луценко: "Треба ж щось в голові мати", після чого продовжив виступ.

У 2006 році заступник Генерального прокурора Ренат Кузьмін звинувачував Луценка в тому, що у нього нібито є паспорт громадянина Ізраїлю і нерухомість в ізраїльському місті Яффо (частина Тель-Авіва). Згодом Шевченківський районний суд Києва визнав цю інформацію недостовірною.

У 2007 році інтернет-видання "Українська правда" звинуватило Юрія Луценка в лобіюванні інтересів фірми "Українські новітні телекомунікації", в якій працювала його дружина Ірина. Луценко нібито сприяв тому, щоб фірма отримала доступ до грошей МВС, які витрачаються на мобільний звʼязок. Луценко заперечив свою причетність до лобіювання цієї бізнес-структури.

У 2008 році Луценко побився з мером Києва Леонідом Черновецьким. Конфлікт стався після засідання РНБО. Згодом кожна зі сторін конфлікту виклала свою версію подій.

У свою чергу Луценко назвав мера брехуном і негідником. За версією Луценка, саме Черновецький просив у нього допомогти захистити сина, оскільки прокурор Києва перед виборами збирається його заарештувати у звʼязку з підозрою в афері "Еліта-Центру". Однак Луценко, за його словами, дав команду допитати Степана Черновецького після виборів. Під час же засідання РНБО Черновецький нібито вдарив Луценка під столом ногою по коліну, а після засідання Луценко дав йому ляпаса, а в пах не бив.

У 2009 році Луценко потрапив у скандал після того, як його затримали в аеропорту в Німеччині після сутички з поліцейськими нібито в нетверезому вигляді. Луценка з його 19-річним сином Олександром зняли з авіарейсу Франкфурт-на-Майні — Сеул. Екіпажу лайнера нібито довелося викликати наряд поліції, після чого обидва з пасажира були затримані і провели ніч в ділянці при аеропорті. На сина міністра нібито наділи наручники через агресивну поведінку, а в ділянці у нього зафіксували вміст алкоголю в крові, а сам Юрій Луценко уникнув тесту на алкоголь, предʼявивши дипломатичний паспорт. Як повідомляла газета Bild з посиланням на протокол, Луценко МВС під час бійки використовував образливі висловлювання на кшталт "нацистські свині" і "гітлерівське кодло".

Сам Луценко визнавав, що в аеропорту випив пива, але пʼяним, за його словами, не був. За його версією співробітники аеропорту зупинили його за підозрою в спʼянінні, а потім один з поліцейських нібито схопив за шию його сина. Міністр додав, що син нещодавно переніс операцію, тому такі дії поліції його обурили і він спробував "припинити насильство" щодо сина. Також він повідомив, що Олександр Луценко не міг приймати алкоголь, оскільки той не сумісний з його ліками.

Луценко подав до суду на Bild за "поширення неправдивої інформації" про нього і його сина. Суд він виграв: у 2009 році Судова палата у справах преси Земельного суду Берліна зобовʼязала сайт газети оприлюднити спростування інформації про нібито "пʼяний бешкет" Луценків в аеропорту.

Представники Партії регіонів намагалися використовувати скандал для відставки Луценка з поста міністра. Але він лише був на тиждень відсторонений від виконання своїх обовʼязків міністра внутрішніх справ на час розслідування інциденту парламентом.

У 2016 році стався скандал з призначенням Луценко на посаду генерального прокурора. Раніше від претендента вимагали юридичну освіту і стаж роботи в прокуратурі, чого Луценко не мав. Однак Верховна Рада прийняла законопроект, який знизив вимоги і дозволив Луценку стати генпрокурором.

Сам Луценко заявляв, що наявність юридичної освіти не є свідченням високої якості прокурора, тому що і його, і Юлію Тимошенко за часів Януковича увʼязнювали люди з такою освітою.

У лютому 2019 року відбулося скандал через висловлювання кандидата в президенти, екс-міністра оборони Анатолія Гриценка. Гриценко заявив, що "війна давно б закінчилася", якби генпрокурор Юрій Луценко "не ховав сина від фронту". У відповідь генпрокурор повідомив, що його син "пішов в 2014 році на фронт добровольцем і служив солдатом другої гармати 1-го вогневого взводу 2-ої батареї 1-го гаубичного дивізіону 55 Запорізької бригади". Юрій Луценко зажадав від Гриценка вибачень, а Ірина Луценко подала позов на 2,5 млн гривень. Гриценко заявив, що не буде вибачатися "перед патологічно брехливим по життю" генеральним прокурором Юрієм Луценком, але приносить вибачення його сину-добровольцю.

Юрій Луценко c 1998 року одружений на Ірині Луценко.

Його дружина також є політичним діячем — вона була народним депутатом у Верховній Раді VII, VIII і IX скликань від партій "Батьківщина", "Блок Петра Порошенко" і "Європейської Солідарності". У листопаді 2019 року Ірина Луценко склала депутатські повноваження через проблеми зі здоровʼям.

Також Ірина Луценко в 2017-2019 роках була представником пʼятого президента Петра Порошенка у Верховній Раді.

У Юрія та Ірини Луценко двоє синів: Олександр і Віталій. Старший син брав участь в АТО в боях за Донецький аеропорт.

Брат Юрія Луценка Сергій є підприємцем. Він також був народним депутатом у Верховній Раді VI скликання.

Після виходу з вʼязниці, в квітні 2013 року, Юрій Луценко разом з дружиною Петра Порошенка Мариною хрестив доньку Юрія Стеця Єву. У звʼязку з цим Луценко часто називають "кумом Петра Порошенко", хоча це не так.

Восени 2020 року Луценко переніс захворювання на COVID-19.

Також відомо, що у Луценка було онкозахворювання — в 2020 році йому зробили операцію і провели хіміотерапію.

Згідно декларації, що було подано в 2020 році, Луценко отримав в 2019 році більше 1 млн гривень доходів. Майже 900 тисяч гривень, 3 тисячі євро та $11 тисяч у нього лежали на банківських рахунках.

У Луценка також є квартира в Києві площею 181 кв.м., та земельна ділянка площею 2475 кв.м. в селі Стоянка Києво-Святошинського району, на якому побудований будинок площею 859 кв.м.

Також Луценко задекларував колекцію книг кінця 19 — початку 20 століття, книжкові шафи з 27 секцій, годинник Ulysse Nardin і автомобіль Mercedes-Benz 2017 року випуску вартістю 2 млн 265 тис. Грн.

Сторінка Луценко в Facebook

Twitter Юрія Луценка