Євген Марчук

Народився 28 січня 1941 року в селі Долинівка Гайворонського району Кіровоградської області у родині простих селян, які все життя пропрацювали у колгоспі. У 1963 році Марчук закінчив Кіровоградський педагогічний інститут (спеціальність — учитель німецької мови, української мови та літератури). Пізніше отримав також юридичну освіту й захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата юридичних наук.

Одразу ж після отримання диплома став оперуповноваженим обласного управління КДБ. З 1965 по 1988 рр. Марчук працював спочатку молодшим, а потім старшим оперуповноваженим, начальником відділу, заступником начальника управління, начальником інспекції КДБ. У 1988-му очолив управління Комітету держбезпеки в Полтавській області.

У 1990 році став першим заступником голови КДБ УРСР. 

У його біографії також робота в 5-му управлінні КДБ, яке займалося переслідуванням дисидентів. Дільність Євгена Марчука у цей період маловідома, однак деякі дисиденти вже у часи незалежності розповідали, що Марчук свого часу врятував їх від заслання.

5 червня 1991 року на засіданні Верховної Ради УРСР Марчука призначили міністром із питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР. За поданням Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука 6 листопада 1991 року Марчук був призначений першим головою Служби безпеки України і пробув на цій посаді до 1994 року.

Указом першого президента України Леоніда Кравчука (№ 348/94) від 1 липня 1994 року (між першим і другим туром президентських виборів) Марчука призначили віцепремʼєр-міністром в Уряді Віталія Масола. 31 жовтня того ж року указом новообраного президента Леоніда Кучми (№ 647/94) Марчука призначено першим віцепремʼєр-міністром України — головою Координаційного комітету при президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. У звʼязку з відставкою Масола президент Кучма указом від 3 березня 1995 року (№ 166/95) призначив Марчука виконувачем обовʼязків премʼєр-міністра, а влітку того ж року під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом Марчука призначили премʼєр-міністром України. Однак в 1996 році Кучма відправив Марчука у відставку через те, що він, мовляв, займався своїм політичним іміджем.

Марчук двічі обирався до Верховної Ради України: у 1994 році він потрапив до ВР II скликання, де керував фракцією Соціально-ринковий вибір, а у парламенті III скликання очолював фракцію СДПУ (о), а потім входив до групи "Незалежні". Був членом комітету ВР з питань оборони і державної безпеки, головою комітету з питань соціальної політики та праці.

У 2006 році Марчук балотувався до Ради V скликання зі своєю політичною силою Блок "Євген Марчук — "Єдність", однак за результатами голосування не пройшов, набравши всього 17 тисяч голосів виборців (0,06%) і посівши 37-е місце з 45-и можливих.

У 1999 році Євген Марчук вирішив балотуватись у президенти і таким чином став суперником Леоніда Кучми, який його призначив, а потім звільнив із посади премʼєра. У першому турі Марчук набрав 2 138 356 голосів виборців (8,13 %), посівши 5 місце з 13 претендентів.

Політик сподівався домовитися із кількома кандидатами у президенти про зняття кандидатур на його користь. Було створено так звану "Канівську четвірку" для переговорів. Марчук вважав, що тільки так, не розпорошуючи голоси виборців, можна потрапити у другий тур виборів із Леонідом Кучмою і перемогти його. Однак Олександр Мороз, який входив до "четвірки", передумав зніматись на користь Марчука, тож у підсумку він отримав четвертий результат, суттєво відставши від Мороза. А Леонід Кучма у другому турі переміг комуніста Петра Симоненка. 

Ще до обрання Кучми президентом на другий термін, між першим і другим туром голосування, Марчук став секретарем Ради нацбезпеки і оборони України.

У 2019 році в інтервʼю виданню "Бульвар" Євген Марчук зізнався, що шкодує про те, що не став президентом.

З червня 2003 року до вересня 2004 року Марчук був міністром оборони України.

На цей час припало протистояння між Україною та Росією навколо коси Тузла в 2003 році. Марчук розповідав, що тоді "з великими труднощами" українській владі вдалося не допустити "гарячого розвитку цієї авантюри".

Причиною відставки Марчука з Міноборони називали незадовільний стан із збереженням боєприпасів, позаяк саме тоді у Мелітополі сталися вибухи. А також незадовільне виконання доручення президента про демілітаризацію та розвиток Балаклавської бухти в Севастополі.

Однак сам Марчук вважав свою відставку дуже поспішною, в якій багато що виглядало "непристойно".

19 травня 2008 року став позаштатним радником президента України Віктора Ющенка. В березні 2010 року указом четвертого президента Віктора Януковича Марчука звільнили.

У грудні 2014 року очолив міжнародний секретаріат з безпеки і співпраці між цивільними між Україною і НАТО.

Через проблеми зі здоров'ям Марчук у ті роки вже був людиною непублічною.

У травні 2015 року став представником України у підгрупі з питань безпеки Тристоронньої контактної групи по Донбасу.

З 21 листопада 2018 року розпорядженням президента Петра Порошенка замінив Леоніда Кучму на посаді голови української делегації в ТКГ. Марчук здійснював цю діяльність на громадських засадах. Залишив посаду 19 травня 2019 року.

Входив до керівних органів партії "Сила і честь" Ігоря Смешка, з яким вони були знайомі понад 20 років. Марчук підтримав свого товариша на президентських виборах 2019 року, пояснивши свій вибір його підготовленістю протистояти небезпекам, повʼязаним із зазіханням Росії на територіальну цілісність України.

Віддавав належне Петрові Порошенку як людині, яка змогла згуртувати міжнародну коаліцію на підтримку України. При цьому він вважав, що в п'ятого президента — великі проблеми з кадрами. Симпатизував він і Володимирові Зеленському. Втім, визнавав, що йому вкрай не вистачає досвіду. "Дуже хороший металург раптом нейрохірургом вирішив стати, причому сьогодні", — казав він про шостого президента України.

Про російську агресію: "Я не виключаю цієї гіпотези, що ідея-фікс, якщо навіть не захопити Україну, то розколоти її по Дніпру. І той перший раунд 2014 року, коли від Харкова до Ізмаїла у нас кипіло все, це був план. Я думаю, що Путін покарав не одного з тих, хто розробляв цей план, тому що він відбувся не в тому масштабі, який вони задумували. Але те, що це ідея-фікс і домінанта — вона сидить. Можливо, в цьому варіанті її вже не буде. Може, не по Дніпру, а якось іще".

Про ядерну зброю: "Уявімо собі, що у нас сьогодні є ядерна зброя. Ми що, її сьогодні застосували би? Навіть тактичну, не стратегічну. Проти кого, проти Гіркіна на своїй території? Чи проти Росії? А що отримали б у відповідь із боку Росії? А з боку світової спільноти? Неформальна коаліція з підтримки України у військовому протистоянні з Росією завершить своє існування і перетвориться на міжнародну коаліцію з "виховання" України".

Про НАТО: "Прагнути до НАТО, безумовно, треба. Але треба і розуміти, що при нашому нинішньому статусі ніхто за нас воювати не буде … Ми вже отримали хороший урок із Будапештським меморандумом і тепер пожинаємо плоди його гарантій … Росія буде зі шкіри лізти, аби запобігти нашій євроатлантичній інтеграції".

Про Україну його мрії: "Хотілося б, щоб через 10 років в Україні був справжній мир, щоб почалася трудова еміграція, але не з України, а в Україну. Щоб успішно завершився перший етап програми демографічної безпеки і ми точно знали не тільки скільки нас в Україні, а й повну структуру населення. Щоб у нас зʼявилося 3-5 нобелівських лауреатів. І щоб у нас із Росією настав хоча би холодний, але стабільний мир".

Колишній начальник головного управління контррозвідки СБУ Олександр Скибінецький про Марчука: "Це епохальна постать в історії України в період становлення її державності. Внесок Євгена Марчука тут важко переоцінити. У 1990-ті роки була серйозна спроба організувати сепаратистський рух у Криму, була зроблена ставка на Юрія Мєшкова. Однак тоді у Росії не вистачило духу і сил провернути анексію, а Україна діяла рішуче. Я вважаю, в цьому теж є заслуга Євгена Марчука".

Євген Марчук помер 5 серпня 2021-го на 81-му році життя. У Службі безпеки України повідомили, що коронавірусна хвороба загострила захворювання, на які страждав Марчук, та спровокувала гостру серцево-легеневу недостатність.

На витрати, повʼязані з похоронами Марчука, Кабмін виділив 198 тисяч гривень. Відспівування померлого відбулося в Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі в колі його близьких, а поховали його з військовими почестями на столичному Байковому кладовищі.

Про першу дружину Марчука нічого не відомо. Однак із нею в політика є двоє синів: Тарас і Вадим. Також у Марчука є кілька онуків.

Друга дружина політика — Лариса Івшина, головний редактор газети "День". Їхній роман почався на початку нульових, коли Марчук був на посаді премʼєра, а вона як журналістка висвітлювала його діяльність.

Марчук захоплювався історією і симпатизував генералу де Голю і туніському лідеру Бен Алі. Перший, за словами політика, імпонував йому своєю високою культурою, другий — рішучою і послідовною політикою.

Євген Марчук також захоплювався шахами, любив джаз та добре грав на фортепіано. Багато читав і стверджував, що має у бібліотеці чи не усю світову класику. Розмовляв англійською і німецькою мовами, які вивчив іще в педінституті.