Анатолій Матвієнко

Анатолій Сергійович Матвієнко народився 22 березня 1953 року у місті Бершадь Вінницької області. Батьки працювали на місцевій меблевій фабриці: батько був робітником, мати – бухгалтером.

Після школи Матвієнко вступив на факультет механізації сільського господарства Львівського сільськогосподарського інституту, який закінчив у 1975 році, ставши інженером-механіком. Під час навчання Матвієнко претендував на Ленінську стипендію, проте не отримав її через критику комітету комсомолу інституту. Займався спортом, виступав за футбольну команду інституту.

Повернувшись після інституту в Бершадь до 1976 року, працював завідувачем гаражем, а в 1976—1977 займав посаду головного механіка Бершадського районного об'єднання "Райміжколгоспбуд".

У 1977 році Матвієнко почав працювати у комсомолі. До 1980 року він був першим секретарем Бершадського райкому комсомолу, а згодом до 1985 року працював секретарем Вінницького обкому комсомолу.

Після цього Матвієнко перейшов до Центрального комітету ЛКСМ України, де до 1991 року був спочатку секретарем, а потім першим секретарем (цю посаду він отримав на перших альтернативних виборах).

Паралельно, у 1988—1989 роках Матвієнко був аспірантом Вищої партійної школи при ЦК Компартії України, після чого увійшов до Центрального комітету Комуністичної партії України, де перебував до розвалу СРСР.

1990 року Матвієнка було обрано до Верховної Ради I скликання. Вибори він виграв у Бершадському виборчому округу. У парламенті очолював Комісію у справах молоді.

У 1994 році Матвієнко заснував та очолив Фонд підтримки розвитку мистецтв, який надавав матеріальну допомогу молодим талановитим особистостям та творчим колективам.

У 1996 році Матвієнко очолив новостворену Народно-демократичну партію, яка певний час була "партією влади". Також цього року президент Леонід Кучма призначив його головою Вінницької обласної державної адміністрації. На цій посаді він залишався до 1998 року, після чого був обраний до Верховної Ради. У парламенті Матвієнко очолював фракцію НДП.

У травні 1999 року на з'їзді НДП Матвієнко склав повноваження голови партії та вийшов з її складу. Таке рішення він пояснював тиском з боку виконавчої влади на рішення з’їзду підтримати Кучму на президентських виборах, які пройшли у жовтні 1999 року.

Після цього Матвієнко створив власний політичний проєкт. Він очолив Всеукраїнське об'єднання "Відкрита політика", на основі якого разом із колегою з НДП Костянтином Ситником створив Українську народну партію "Собор". Матвієнка обрали головою партії. Пізніше, у квітні 2002 року УНП "Собор" об'єдналась з Українською Республіканською Партією. Новоутворення отримало назву Українська республіканська партія "Собор", Матвієнко очолював її до 2011 року.

У 2001 році Матвієнко також увійшов до ради Громадянської ініціативи "Форум Національного Порятунку", яка ставила за мету усунення від влади Кучми та перетворення України на парламентську республіку. Пізніше на базі ФНП був створений виборчий блок БЮТ ("Блок Юлії Тимошенко") і Матвієнко став заступником голови блоку – Юлії Тимошенко.

2002 року за списками БЮТ він пройшов до Верховної Ради (№2 у списку). У парламенті очолював комітет із питань державного будівництва та місцевого самоврядування.

Під час президентських виборів 2004 року Матвієнко очолював Харківський регіональний виборчий штаб Віктора Ющенка.

Після перемоги Помаранчевої революції, коли Тимошенко здобула посаду прем'єр-міністра, Матвієнка було призначено головою Ради міністрів Автономної республіки Криму. Цю посаду він обіймав недовго – з квітня по вересень 2005 року, доки уряд Тимошенко не пішов у відставку. Після відставки Тимошенко нардепи-однопартійці Матвієнка не підтримали кандидатуру нового прем'єр-міністра Юрія Єханурова і він на знак протесту подав у відставку як з посади голови Радміну АРК, так і з посади голови УРП "Собор". Пізніше, коли "Собор" залишили найактивніші його опоненти, Матвієнко відновив своє членство в партії та знову був обраний її лідером.

З того часу відносини Матвієнка з Тимошенко зіпсувалися, він вивів "Собор" зі складу БЮТ і почав активно підтримувати президента Ющенка, у якого з Тимошенко виник гострий конфлікт. Після своєї відставки з кримського уряду Матвієнка було призначено заступником голови Секретаріату президента України Олега Рибачука, а у травні 2006 року було обрано до Верховної Ради від блоку "Наша Україна". Парламент п'ятого скликання пропрацював недовго – у 2007 році Раду розпустили та на нових виборах Матвієнко став народним депутатом від блоку "Наша Україна — Народна самооборона".

У 2011 році "Собор" об'єднався з партією "Українська платформа", став називатися "Українська платформа "Собор". Лідером був обраний Павло Жебрівський, а Матвієнко став його заступником.

Під час парламентських виборів 2012 року Матвієнко йшов самовисуванцем на мажоритарному окрузі у Вінницькій області, однак зняв свою кандидатуру на користь кандидата від опозиції Григорія Заболотного. Внаслідок цього Заболотний на виборах переміг.

2014 року Матвієнко став народним депутатом Верховної Ради VIII скликання від Блоку Петра Порошенка.

Займався гуманітарними проєктами. Так, Матвієнко був керівником благодійного фонду "Україна Інкогніта", який фінансував художній фестиваль "Порто Франко" в Івано-Франківську, та одним із ініціаторів створення проєкту "Єврокарпатська ініціатива", створеного для розвитку регіону.

Анатолій Матвієнко помер уночі 22 травня 2020 року у віці 67 років. В останні роки життя він тяжко хворів на рак. Матвієнка поховали у його рідному місті Бершадь.

Після смерті Матвієнко був нагороджений Орденом Свободи — за значний особистий внесок у справу державотворення, побудову незалежності Української держави, активну суспільно-політичну діяльність.

Є в нього й інші нагороди. У 1999 році Українська православна церква Київського патріархату нагородила його орденом Святого архістратига Божого Михайла, а у 2007 році він був нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня — за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний та культурний розвиток України, значні досягнення у трудовій діяльності, багаторічну сумлінну працю.

У 2016 році Матвієнко у своїй декларації про доходи вказав храм Успіння Пресвятої Богородиці у рідному місті Бершадь Вінницької області, що спричинило скандал. Сам Матвієнко пояснював, що коли розпочалося будівництво, у Бершаді були громади лише Московського патріархату. У 2014 році після анексії Криму та початку військової агресії РФ на Донбасі багато громад почали переходити з Московського патріархату до Київського, а на противагу цьому процесу в МП почали вносити зміни до статутних документів, за якими храм переходив із власності громади у власність відповідного єпархіального управління. Щоб через це храм не перейшов під контроль Московського патріархату, Матвієнко написав заповіт, у якому зазначив, що право власності на споруду має успадкувати громаду помісної Православної Церкви України після отримання автокефалії. А до цього моменту правом користування храмом розпоряджалася б міська влада Бершаді. Щоб оформити заповіт, Матвієнку довелося оформити право власності, що він і відобразив у декларації.

У 2018 році Росія запровадила санкції щодо кількох сотень українців. До списку було включено і Матвієнка.

Матвієнко одружився, коли навчався на п'ятому курсі інституту. Його дружина Ольга теж навчалася у Львові. Вона — професор, доктор педагогічних наук. У них народилося двоє синів – Віктор та Павло. Віктор Матвієнко помер у 2013 році. Причиною смерті стала закупорка тромбом артерії. Поховали його на Байковому цвинтарі у Києві.

Племінником Матвієнка є Сергій Березенко – народний депутат Верховної Ради VIII скликання від Блоку Петра Порошенка.

• Будь-який президент, на мою думку, має бути цинічним у тому сенсі, що інтересами дружби, власними інтересами треба поступитися на користь національних інтересів. Національний інтерес має бути на першому місці, корпоративний (у тому числі партійний чи, скажімо, регіональний) на другому, а особисті інтереси мають бути на третьому місці.
• Популізм, слабку кадрову політику та корупцію я назвав би найбільшими внутрішніми загрозами Української держави.
• Якщо Ющенко був талановитим лінивим, то Порошенко – талановитий працьовитий. Він справді працює каторжно, але іноді, як на мене, президенту слід делегувати більшу довіру членам своєї команди, не намагатися сконцентрувати все у своїх руках.
• Я переконаний, що ми (Україна) без певного авторитаризму не виживемо. Я – демократ, але розумію, що демократичними методами ми не подолаємо цей хаос у державі: що ні українець – то гетьман. Більш того, у суспільстві немає високого рівня морального виховання, відповідальності у соціумі. Спочатку слід вирішити цю проблему, а потім упроваджувати повною мірою самоорганізацію та децентралізацію. Важливо, щоб при цьому в Україні був неймовірний авторитет лідера держави, щоби можна було сказати людям: повірте, треба робити так. І люди б вірили.