Боротьба за лідерство. Чого Україні чекати від Пекіна

Україна мала шанс стати "вузловою точкою" проекту "Пояс та шлях", натомість сьогодні це місце займають інші європейські країни. Чи стане Україна партнером Китаю — залежить від неї самої

Getty Images
Зміст

Китай та Східна Європа: загальні рамки процесів

 "Ділова столиця" представляє дослідження "Чого Хоче Китай? Чи може Пекін зупинити війну в Україні", підготовлене політологічним центром "ДС". Про те, яким Пекін бачить "китайський світ", читайте у матеріалі "Чого хоче Китай? Погляд з Пекіна на китайський світ". Про те, які філософію та ідеологію зараз сповідує Китай, читайте у матеріалі "Китайська мрія" Сі Цзіньпіна. Як Пекін хоче творити спільну долю людства". А у тексті "Чого хоче Пекін? Економічні відносини РФ та Китаю у 2022-першій половині 2024 рр." детально описані напрямки співпраці Москви та Пекіна.

На рубежі 2019-2020 років Китайська Народна Республіка публічно підтвердила свої амбіції стати однією з провідних країн світу. Такий висновок можна зробити з публічних виступів Сі Цзіньпіна впродовж останніх років, а також низки документів на зразок

  • Резолюції та програмних документів ХХ з'їзду Комуністичної Партії Китаю, в яких за мету визначено виведення країни на провідні позиції у світі до 2050 року;
  • Програми, в якій описано мету трансформації економіки та суспільного устрою Китаю для прискорення технологічного розвитку, а також посилення зовнішнього політичного впливу Китайської Народної Республіки;
  • Підтвердження того, що китайська програма "Пошук і шлях" є не лише економічною, а радше політико-економічною чи геополітичною програмою Китайської Народної Республіки, метою якої є створення системи співробітництва, заснованої на китайському розумінні про справедливу взаємовигідну міждержавну взаємодію.

Окрім заяв для внутрішнього вжитку керівництво КНР різко активізувалося на зовнішньополітичному полі. Зокрема:

  • КНР остаточно перехопила контроль над Шанхайською Організацією Співробітництва. Якщо на момент свого створення ШОС сприймалася як організація Росії та її партнерів, то з 2020 року перетворилася, радше, на організацію просування китайських інтересів. Більше того, в рамках цієї організації Китай реалізує значну частину своїх ініціатив у сфері безпеки держав Центральної Азії, тим самим замінюючи Російську Федерацію та ОДКБ.
  • На рубежі 2019-2020 років Китай розпочав консультації з низкою держав щодо створення повноцінних військових баз за кордоном. Станом на сьогодні функціонує база підтримки народно-визвольної армії Китаю в Джибуті, розгортається база (так зване "військове село") у Гірсько-Бадахшанській АТ Таджикистану.
  • Активізовано роботу в рамках БРІКС. Йдеться як про інтенсифікацію контактів між державами-членами, так і про напрацювання єдиної (чи близької, без критичних суперечностей) позиції з глобальних питань. Подальший розвиток і розширення БРІКС може призвести до появи альтернативи G-7, що цілком відповідає інтересам Китайської Народної Республіки.

За неповні п'ять років після публічної активізації зовнішньої політики та артикулювання геополітичних амбіцій КНР стала однією з ключових геополітичних держав. На цьому тлі суперечки про реальні плани Пекіна стати світовим гегемоном або однією з кількох світових сил з огляду на нинішні події не такі й важливі. Важливо інше:

  • на тлі трансформації світової економічної системи та переходу до "економіки знань" найважливішим економічним та геополітичним ресурсом є контроль над технологіями, а не природними чи виробничими ресурсами, як це було досі;
  • геополітична система, яка остаточно оформилася після Другої Світової війни, не тільки не працює (у частині запобігання конфліктам), а й не відображає нового балансу сил у світі;

Перераховане вище є справедливим не тільки для Китаю. Сполучені Штати Америки на тлі кризи світової системи намагаються зберегти лідерство, дотримуючись тієї ж логіки. Зокрема, США за останню декаду переформатували всі (!) програми науково-технічного співробітництва з третіми країнами. І виробили прийнятний для них алгоритм, що можна описати як "розробка, теоретичні розрахунки будь-де, готова технологія та патент тільки на території США". Це стосується як спільних наукових досліджень (зокрема й з партнерами з ЄС), так і більш простих та звичних програм стимулювання міграції наукових кадрів.

При цьому США активно відмовляються від функціоналу підтримання порядку світу. Простіше кажучи, від статусу "глобального поліцейського". У частині регіонів Вашингтон намагається перекласти ці завдання "на аутсорс", створюючи регіональні коаліції держав, які можуть бути провідниками американських інтересів. Там, де це не вдається, США згортають свою присутність.

У цій схемі є лише одне "але": Сполучені Штати активно працюють самі та підтримують залежні від них держави у сфері стримування розширення китайської зони впливу. Це дає США дає час для закріплення свого статусу як технологічного лідера і, у майбутньому, збереження позиції "найбільш впливової держави у світі". Тільки без зайвих ресурсних витрат на підтримання світового порядку.

Перед Китаєм, відповідно, стоять завдання:

  • за рахунок розширення торгівлі та пропозиції на зовнішніх ринках власних технологічних товарів створення зони власного економічного впливу;
  • створення та розвиток нових транспортних коридорів з метою розвитку торгівлі між КНР та ключовими групами держав (Азія, Європа, Африка).
  • максимальне уникнення втягування країни у конфлікти на другорядних (з погляду нарощування впливу) майданчиках;
  • намагання не брати на себе функціонал підтримки миру та світового порядку. Скоріше, діяти у логіці США, формуючи регіональні альянси, покликані стабілізувати певні регіони;
  • за рахунок розширення економічного, науково-технічного та освітнього співробітництва з третіми країнами полегшити процес технологічної трансформації власної економіки;
  • максимально використовувати політичні протиріччя між державами та групами держав для розширення своєї зони впливу (граючи насамперед на антиамериканських настроях та на амбіціях нових регіональних лідерів);
  • сприяти формуванню та зміцненню нових міжнародних організацій, здатних у майбутньому створити конкуренцію міжнародним форматам, створеним з ініціативи країн ЄС та США.

Варто також зазначити, що Китай, створюючи власну зону впливу або свою орбіту партнерських держав, пропонує цивілізаційну альтернативу. Після Другої світової війни (а особливо після завершення Холодної війни) у країнах ЄС та США просували тезову конструкцію про тісний взаємозв'язок ліберальної демократії західного зразка з рівнем розвитку держав і, як наслідок, рівнем життя їхніх громадян. Таким чином, у європейських та американських програмах економічної взаємодії рано чи пізно з’являються й політичні умови для розширення співробітництва. Проте за останні два десятиліття одразу кілька держав, які важко назвати "демократичними", продемонстрували хороші темпи економічного зростання. І КНР у своїй політиці співробітництва демонструє підкреслену байдужість до політичного устрою своїх країн-партнерів, виставляючи єдину умову — передбачуваність. Такий підхід виглядає привабливим із боку значної частини держав.

Китай та європейський напрямок

Європейський Союз як єдине ціле та країни Європи окремо є вкрай важливими економічними та науково-технічними партнерами КНР. Причому з 2018 року, на тлі погіршення відносин зі США, значення Європи для Китаю істотно зросло.

Просування Китаю на європейські ринки, а радше закріплення на них із розширенням сфери співробітництва на інвестиції, культуру та освіту, почалося із запуску ініціативи "Пояс і шлях", мета якої на початковому етапі окреслювалась як створення нової архітектури співробітництва для подолання наслідків економічної кризи 2008-2009 років. У рамках цієї ініціативи Китай та країни-партнери почали інвестувати у створення та розвиток трансконтинентальних коридорів Китай-ЄС, Китай-Монголія-ЄС. Невдовзі до логістичних та торгових проектів додалися наукові, технологічні та культурні ініціативи.

У рамках розвитку ініціативи "Пояс та шлях" Китайська Народна Республіка намагалася знайти держави-партнери, які могли б стати "вузловими точками" у китайських проектах. Такі країни мали відповідати кільком критеріям:

  • мати щонайменше середній рівень технологічного розвитку;
  • економічно бути дещо слабшим за країни "старої Європи", через що для еліт цих країн ідея прискореного розвитку за допомогою співпраці з КНР виглядає привабливою;
  • розташування має бути зручним з погляду функціонування ключових транспортних коридорів ініціативи;
  • бути однаково відкритими (не мати конфліктів) як з країнами ЄС, так і з державами, що є сусідами Європейського Союзу.

Спочатку як таку точку докладання зусиль Китай розглядав Україну. Проте негативний досвід співпраці (зокрема, проблеми із роботою китайських кредитних ліній) 2012-2015 років фактично "поставив на паузу" український напрямок. Подальше посилення залежності України від США та прагнення офіційного Києва демонструвати лояльність американській зовнішній політиці стало на заваді початку діалогу про включення нашої країни до проектів "Пояс та шлях".

В якості альтернативи Україні на пострадянському просторі Китай зупинився на трьох державах: Узбекистан та Казахстан у центральній Азії, Білорусь у Східній Європі.

Паралельно з цим було створено ініціативу 14+1 (з подальшим розширенням) — формат співпраці Китаю з державами Південно-Східної Європи. В рамках ініціативи було створено секретаріат (з центром у Пекіні), національні офіси. Програма охоплювала наступні сфери:

  • торгівля без бар'єрів (обговорення зняття обмежувальних механізмів у торгівлі між країнами);
  • інфраструктурні проекти та інвестиції (було створено спеціальний інвестиційний фонд в обсязі, еквівалентному $10 млрд);
  • освітні програми (КНР фінансував до 5 тис. стипендій на навчання у китайських ВНЗ для молодих людей із країн ініціативи);
  • програми наукового та науково-технічного співробітництва (щорічно Китай витрачає на фінансування таких програм від 1,8 до 2 млрд юаней);
  • програми культурних обмінів та розвитку туризму.

Враховуючи відмінності політичних режимів та фактор залежності низки країн від США, формат 17+1 у повному обсязі (охоплюючи всі держави) так і не запрацював. Понад те, після відкриття у Литві представництва Тайваню, КНР розірвав співробітництво з цією країною. Конфлікт зайшов так далеко, що Китай видалив Литовську республіку зі своїх митних баз, що унеможливило пряму торгівлю між державами. Литва, а потім Латвія та Естонія, зупинили свою участь в ініціативі 17+1. Показово, що у процесі розгортання конфлікту Вільнюс намагався отримати міжнародну підтримку від своїх партнерів. США, звісно, ​​підтримали дії Литви. А ось партнери ЄС (за винятком країн Балтії) утрималися від різких оцінок.

Проте існування формату 17+1 дало свій результат.

  • По-перше, до формату приєдналася Греція, яка з державами регіону та Туреччиною з 2023 року розпочала реалізацію створення нового транспортного коридору в рамках "Поясу та шляху".
  • По-друге, у межах роботи ініціативи сформувалася вісь "Румунія-Угорщина-Сербія" — ряд держав, що розвивають відносини з КНР значними (порівняно з іншими державами регіону) темпами. Причому Угорщина може стати "вузловою точкою" ініціативи "Пояс і шлях" усередині ЄС, а Сербія може взяти на себе певний функціонал як держава, що сусідить із Європейським Союзом і має розвинені зв'язки в регіоні.
  • По-третє, одним з ключових партнерів КНР на основному маршруті "Поясу та шляху" може виступити Польща. Через білорусько-польський кордон іде понад 90% сухопутного транзиту у напрямку Китай-Німеччина-Франція. При цьому навіть у разі підключення до ініціативи України як країни-транзитера Польща збереже свій статус.

Безперечним успіхом китайської економічної експансії став розвиток відносин із країнами "старої Європи". Насамперед, із Францією та Німеччиною. Обидві держави є прихильниками "автономізації європейської політики" — тобто меншої залежності у зовнішньополітичних питаннях від позиції США. Відповідно, обидві держави досить скептично ставляться до закликів Сполучених Штатів приєднатися до політики стримування Китаю. Водночас, враховуючи їхній технологічний та економічний потенціал, вони є вкрай важливими партнерами для КНР.

Ще одним успіхом китайської експансії стало залучення до участі в Азіатському банку інфраструктурних інвестицій більшості країн "старої Європи", а також Польщі, Угорщини та Туреччини. АБІІ з розвитком своїх проектів може стати доповненням (або альтернативою) для програм ЄБРР та Світового банку у регіоні.

Водночас політика посилення присутності Китаю в каспійсько-чорноморському регіоні не завжди була успішною. Так, наприклад, КНР не змогла закріпитися як один із центрів сили в країнах Кавказу. Як основну причину можна назвати регіональні конфлікти, пов'язані з цим обмеження у співпраці та складнощі з розвитком транспортних коридорів. До прикладу, Азербайджан орієнтований насамперед на Туреччину. У Грузії є турецький, російський та (радше вже був) американський вплив. Усі три перелічені зовнішні сили були схильні не допускати різкого посилення китайських інтересів у цій країні. І, нарешті, Вірменія, яка, можливо, і була зацікавлена ​​у потужному китайському факторі, однак перебувала фактично в ізоляції та стані перманентної війни з Азербайджаном. Водночас одним із завдань КНР на даному етапі є уникнення втягування в конфлікти на не ключових для себе напрямках. Кавказ донедавна був саме таким. Отже, політика Китаю зводилася, швидше, до означення своєї присутності та обережного вивчення ситуації.

Як резюме даного розділу можна коротко описати основні напрямки розвитку партнерства між Китаєм та країнами регіону:

  • Вісь КНР-РФ-Білорусь-Польща-Німеччина-Франція. Це найважливіший для Китаю напрямок транзиту товарів, технологій, оскільки охоплює одразу кілька ключових партнерів — Росію та країни "Старої Європи". При цьому формуються дві "вузлові точки" маршруту — Польща як член ЄС та Білорусь як держава, що потенційно мала можливість вибудовувати співпрацю як з країнами Європи, так і з Російською Федерацією.
  • "Південна вісь", що наразі створюється, — Румунія, Угорщина, Сербія. Південно-східна Європа є важливим регіоном для Китаю, оскільки більшість держав мають достатній потенціал для розвитку, однак їхній економічний розвиток поки що значно відстає від середньоєвропейського рівня.
  • Новий сухопутний коридор, що йде через Туреччину та Грецію. Як партнер Китаю тут виступає Турецька республіка, яка має амбіції стати регіональним лідером, і Греція, що має свою історію глибокої економічної кризи та складних відносин з партнерами по ЄС.

Якщо подивитися на карту розвитку ініціативи "Пояс і шлях" у розрізі українських інтересів, то наша країна виглядає "білою плямою" — порожнечі, що огинається з півдня та півночі.

Партнерські країни поза ЄС та вузлові точки на ініціативі "Пояс та шляху"

Європейське турне Сі Цзіньпіна та візити лідерів країн регіону до КНР продемонстрували пріоритети китайської політики у регіоні. До найважливіших партнерів належать Німеччина, Франція, а також Угорщина, Польща, Білорусь та Сербія. Останні дві претендують на функціонал вузлових точок ініціативи "Пояс та шлях". Підхід до вибору таких держав описано у попередньому розділі. Тут варто зупинитися на підходах КНР до розвитку співробітництва.

В ідеалі "вузлові точки" є не тільки перевалочними базами для товарів, а й місцем технологічного обміну, розробок, можливо — виробництва низки товарів (на основі китайських технологій) для європейського та регіонального ринків. Важливою відмінністю "вузлових точок" є наявність програм військового і військово-технічного співробітництва.

Для КНР наявність таких держав-партнерів має як економічний, так і політичний сенс. Якщо Китай претендує на роль однієї з світових супердержав, то логічно, аби у його зону впливу (або мережу близького партнерства) входили не лише азіатські чи африканські держави. Сербія та Білорусь – це Європа.

При цьому вибудовування партнерства та переведення його на більш високий рівень відбувається послідовно: кожен новий етап (і, відповідно, можливості) стають доступними лише після того, як держава-партер продемонструє суб'єктність, послідовність та раціональність. Етапи розвитку відносин можна умовно описати наступним чином.

Логістика та трохи більше

Китай пропонує державі участь у логістичних проектах. І, можливо, кредитні лінії на створення необхідної інфраструктури.

"Правильна відповідь"

Держава-партнер забезпечує безпечне та швидке транспортування, пропонує механізми здешевлення транзиту та оптимізації супутніх процедур.

У разі інвестицій у створення транспортної інфраструктури ключовим питанням є демонстрація суб'єктності. Простіше кажучи, спроба "віддати китайцям" буде зустрінута із вдячністю, однак не гарантуватиме наступного етапу співпраці.

Між тим пропозиції спільного управління чи просто використання кредитної лінії з поверненням коштів навпаки викликає інтерес.

Токсичні інвестори

До країни приходять китайські приватні компанії із сумнівним капіталом. При цьому вони вимагають преференцій як "представники китайського бізнесу".

"Правильна відповідь"

У разі проблем (податки, екологія, виконання взятих на себе зобов'язань) держава-партнер має дві опції:

1. Намагатися самотужки "врятувати" проблемний бізнес китайських інвесторів, заплющуючи очі на власне законодавство.

2. Змусити інвестора виконувати місцеве законодавство або закрити бізнес та виїхати додому.

Правильною відповіддю є друга. При цьому КНР ніколи (!) не захищає гроші "токсичних інвесторів", але завжди захищає державні інвестиції.

Випробування економіки на міцність

КНР пропонує кредитні лінії під створення технологічних виробництв та модерзинацію економіки.

Умовою виділення є державні гарантії реального бізнес-плану на рівні держави. Друга умова — використання (за можливості) китайського обладнання на новостворених підприємствах.

У разі успіху першого етапу за 2-3 роки кошти виділяються за посередництва місцевих банків.

"Правильна відповідь"

Наявність дешевих кредитів, які призначені для виведення економіки на новий рівень, є великою спокусою для країн, що розвиваються.

Але тут є кілька підводних каменів.

  • Важливо не просто взяти гроші, а взяти їх на реальний проект. Якщо перші кредитні кошти можуть бути надані під досить сиру ідею, то наступні кредити виділяються після серйозного аналізу ідеї. Тобто держава (оскільки вона дає гарантії щодо кредиту) має продемонструвати адекватність в оцінці своїх сил.
  • Друга перевірка на адекватність – час. Побудоване (модернізоване) виробництво має приносити прибуток. Якщо ж ні, то держава виплачує Китаю кредит і залишається зі збитковим активом. Якщо так — то можливе розширення співробітництва.

"Правильна відповідь" — не обов'язково використовувати всю кредитну лінію (не слід бути жадібними), головне, аби за 5-6 років можна було продемонструвати результат.

Технології та армія

Китай ініціює (або очікує ініціативи від партнера) зі створення спільних технопарків, інфраструктури розробки, розвитку співробітництва між ВНЗ та науковими центрами.

З іншого боку, КНР пропонує партнеру технічну та технологічну допомогу для армії та ВПК (якщо такі є в цій державі). 

"Правильна відповідь"

Китай зацікавлений у технологіях. І якщо є можливість їх просто отримати чи обміняти на певні обсяги товарів, це буде зроблено.

З іншого боку, "правильною відповіддю" може стати створення механізму "обміну" технологіями. В ідеалі — спільні розробки, де є місце проектам, впроваджуваним китайською стороною, та проектам, які веде держава-партнер.

Важливим аспектом у цьому разі є демонстрація здатності використовувати отримані технології, впроваджувати їх у виробництво. На будівництво відповідних потужностей КНР готова виділяти кредитні кошти.

У випадку з військово-технічним співробітництвом КНР пропонує до локалізації низку своїх технологій. І оцінює, наскільки партнер адекватно оцінив потреби (що саме попросив) і наскільки отриманий результат затребуваний як армією країни-партнера, так і на зовнішніх ринках.

Освіта та культура 

Розвиток системи співробітництва між ВНЗ, науковими центрами. 

Створення системи, стимулів для розвитку туризму 

"Правильна відповідь"

КНР пропонує партнерам (і чекає на пропозиції) розвивати співробітництво між ВНЗ обох країн. На початковому етапі — стипендії для студентів, які бажають навчатися в китайських університетах, та фінансування низки стипендій для громадян КНР на освіту в країні-партнері.

Другий етап (і це "правильна відповідь") – створення спільних спеціальностей, коли студенти двох країн навчаються за схожими програмами і можуть після закінчення ВНЗ отримувати дипломи одразу двох університетів.

Третій етап — створення програм вивчення країни-партнера. Китай і так створюватиме такі групи у своїх ВНЗ, тож він оцінює, наскільки країна-партнер готова брати участь у процесі (хоча б на рівні залучення посольства) і наскільки вона сама стимулюватиме розвиток "китаєзнавства" на своїй території.

І, нарешті, четвертий етап — створення спільних центрів розробок (чи наукових центрів) на базі університетів.

У галузі культури та "народної дипломатії" пропонується стандартний набір "культурного обміну". А також створення системи, що сприяє зростанню туристичних потоків. Це відповідний візовий режим, наявність гідів із знанням мови, здатність держави (і тут знову питання до посольств) забезпечити (підтримати) рекламну кампанію для залучення китайських туристів.

Дипломатія стадіонів 

На певному етапі КНР може запропонувати побудувати за свої гроші як подарунок країні культурний або спортивний об'єкт.

"Правильна відповідь"

Отримати умовний стадіон вартістю кілька сотень мільйонів доларів — велика спокуса для місцевої влади. Для КНР же це не такі великі видатки за можливість оцінити адекватність планування та жадібність своїх партнерів.

Суть "правильної відповіді" — вибір того, що справді потрібне, демонстрація аналізу потреб, можливо, конкуренції регіонів за право отримати об'єкт. І найголовніше — його подальше використання.

Перелік не обмежується лише спортом. Це може бути бібліотека, культурний об'єкт, науковий центр. Головне — умови участі партнера. 

Фінанси 

Йдеться про систему договорів із захисту інвестицій та вільну торгівлю послугами. А також готовність до ведення розрахунків між державами в юанях. 

"Правильна відповідь"

Китай оцінює здатність держави підготувати та підписати пакет документів, що регулюють питання інвестицій та фінансову сферу. Причому державу-партнер знову "випробовують на міцність" — наскільки вона може запропонувати свій формат і пояснити логіку власної пропозиції. Щодо фінансової сфери, то КНР зацікавлений у переведенні розрахунків у юань, а також активному використання китайських платіжних систем країною-партнером. В ідеалі йдеться про включення юаня до "валютного кошика" зовнішніх резервів країни.

Отже, показово, що здебільшого розвиток відносин підкріплюється кредитними, а не інвестиційними грошима. Китай на попередніх етапах здебільшого був готовий інвестувати в інфраструктурні проекти, які сам і мав намір використовувати. Або ж вкладати кошти у купівлю технологічних виробництв. Створення нових виробничих потужностей, швидше за все, справа майбутнього, — КНР починає вивчати досвід перенесення виробництва до країн з більш дешевою робочою силою. Але, як і у випадку з європейськими та американськими інвестиціями у китайську економіку, на основі своїх технологій, або результатів науково-технічного співробітництва з країнами-партнерами.

В іншому ж "зв'язаний китайський кредит" є вигідним для всіх сторін інструментом, оскільки:

  • ЄС та США (а також низка міжнародних фінансових організацій) видає кредити з пільговою процентною ставкою під умови політичної трансформації. А це є неприйнятним для значної частини держав (питання не в антидемократичності, а в принципі втручання "за гроші" у внутрішню політику).
  • Китай пропонує пільгову ставку без політичних умов, але за умови використання китайських технологій та обладнання. Останні сьогодні за рядом напрямків не поступаються європейським чи американським зразкам. Плюс для низки держав (а радше правлячих там груп) такий варіант виглядає безпечнішим..
  • У разі успіху КНР отримує економічного (і технологічного) партнера для своєї економіки. Тобто досягає тих же цілей з розширення впливу, що і ЄС та США через свої фінансові інструменти.
  • У разі провалу держава-партнер залишається боржником Китаю, то гроші повертаються. А до моменту розрахунку партнер фінансово залежить від свого кредитора.

Якщо оцінювати етап, на якому перебувають потенційні партнери за межами ЄС, зараховані до "вузлових точок", то виходимо на такі характеристики:

  • Білорусь. Просунулася далі за інших. Нещодавно в країні була делегація китайських ВНЗ та обговорювалося питання створення системи спільних наукових розробок на базі кількох університетів. У країні є технопарк "Великий камінь" і, як мінімум, три підприємства, побудовані з нуля на основі китайських (або спільних) технологій. Розпочато вже другу програму військово-технічного співробітництва. При цьому країна ледь не обпіклася на етапі кредитів через жадібність та гігантоманію (спроба масштабувати успішне підприємство без оцінки потреб ринку), а також стадіонну дипломатію. Інша проблема — конфлікти із сусідами та політична ізоляція. Якщо після завершення війни в Україні офіційний Мінськ не продемонструє здатності до виходу з ескалації з сусідами, інтерес Пекіна може суттєво ослабнути.
  • Сербія. Успішно реалізувала низку інфраструктурних проектів (у тому числі транспортних) і на цьому етапі підійшла до підписання документів про військово-технічне та науково-технічне співробітництво. Китайські кредити на модернізацію промисловості доступні.
  • Узбекистан успішно пройшов перелічені вище етапи та реалізує низку великих інвестиційних проектів.

Китай, війна та Україна

Російсько-українська війна сьогодні створює для Китаю додаткові можливості, але й несе ризики у разі затягування. Серед можливостей варто згадати наступні:

  1. Зовнішньополітичне значення Росії значно ослабло. І якщо три роки тому можлива зміна світового порядку виглядала як система домовленостей у трикутнику РФ-США-КНР, то сьогодні залишилося лише дві ключові держави. Ні США, ні КНР не зацікавлені у створенні для Кремля можливостей реалізувати свої геополітичні амбіції.
  2. Послаблення Росії та санкції з боку країн Заходу дозволяють Китаю проводити політику "прив'язки" російської економіки до своєї. При цьому КНР отримує сировинну базу та ринок для реалізації своїх товарів. А також поступки з боку Росії з низки політичних та економічних питань. Зокрема, щодо майбутнього "територій випереджального розвитку" на Далекому Сході та в Сибіру, ​​питань кордону та використання прикордонних річок, участі КНР у розвитку судноплавства Північним морським шляхом (наразі обговорюється).
  3. Війна продемонструвала крах міжнародної системи запобігання конфліктам. Тобто після її закінчення постане питання про створення нової системи безпеки у регіоні та у світі, де КНР розглядається як повноправний та ключовий учасник.
  4. На другому році війни та напередодні можливого приходу Трампа до влади в США країни ЄС знову активно обговорюють ідею "автономізації європейської політики". Це, безумовно, вигідно Китаю, оскільки дозволяє розвивати відносини з європейськими державами і не дає Вашингтону створити єдиний "антикитайський фронт".
  5. Активізація нових регіональних лідерів та завершення частини конфліктів у регіоні. Йдеться, насамперед, про Туреччину, зміну майбутнього балансу сил у Чорному морі та на Кавказі, що дає КНР додаткові можливості для посилення своєї присутності
  6. Послаблення РФ призвело до того, що Кремль не має ресурсів для утримання країн, які вважав за свою периферію. Так за 2022-2023 роки Центральна Азія із зони переважно російських інтересів та російського впливу стала зоною, що входить до умовного "китайського світу".

Водночас затягування війни створює для Китаю додаткові ризики. Ключовою є загроза для міжнародної торгівлі. Через Росію та Білорусь проходить один із ключових маршрутів доставки товарів з КНР до ЄС та назад. Посилення ізоляції цих країн, проблеми із закритими кордонами украй не вигідні для Пекіна. При цьому санкційний режим щодо РФ (у розрізі технологій та товарів) на сьогодні грає Китаю на руку. Ризики масштабування війни та перетворення її на регіональний конфлікт ставить на паузу розвиток відносин із країнами Європи (як ЄС, так і державами Південно-Східної Європи), або, як мінімум, потребує додаткових витрат. А "флангова дипломатія" Росії із підтримкою (чи стимулюванням) конфліктів в інших регіонах (країни арабського світу, Африка) безпосередньо загрожує реалізації низки китайських проектів.

Китаю також не вигідні як "російський", так і "український" бажані сценарії завершення війни:

  • Пекін не може допустити повної поразки України, оскільки це різко піднімає геополітичну вагу Москви. Що, безперечно, виллється у спроби Росії відіграти свої позиції на міжнародній арені включно з поверненням до зони російського впливу низки держав, які сьогодні швидше орієнтовані на Китай. Крім того, "перемога Росії" може призвести до зростання ескалації за лінією РФ-ЄС та РФ-США, що створює додаткові ризики реалізації китайської політики розширення свого впливу. Крім того, масштабування конфлікту може поставити КНР у стан вибору, коли необхідно остаточно заявити про підтримку тієї чи іншої сторони. А, можливо, і надати ресурс (у тому числі, силовий) для завершення війни.
  • Для Пекіна не менш неприйнятним є сценарій повної військово-політичної поразки Росії, оскільки в цьому випадку дуже велика ймовірність виникнення у Росії політичної кризи. Вже одне це створює проблеми як у політиці посилення китайського впливу на Росію, так і у забезпеченні безпеки транзиту товарів. Початок ж громадянських конфліктів у РФ (чи розпад держави) ще менш вигідний, оскільки з'являються кілька зон нестабільності і можливість нових конфліктів, у які можуть бути залучені країни, що мали із Росією спільні кордони.

Таким чином, Китай зацікавлений у сценарії завершення війни, за якого Росія виходить із конфлікту ослабленою (але не розгромленою), а Україна зі своєю "історією перемоги", хай і не в ідеальному її викладі.

Тут варто зупинитись на темі "що після війни". Завершення війни призведе до створення нової конфігурації регіональної безпеки. І те, що у цій схемі досить важливе місце буде відведено КНР, не викликає сумніву навіть у американських політиків. Тобто Китай отримає також початок трансформації світової системи та посилення своїх позицій у регіоні. Принаймні, політичних.

З іншого боку, зміни торкнуться балансу сил у регіоні Чорного моря. РФ перестає бути беззастережною військовою та політичною домінантою. Посилюється роль Туреччини. Причому не лише як воєнної сили. Після завершення будівництва "каналу Стамбул" старі домовленості про протоки (конвенція Монтре) втрачає свою безальтернативність. А це означає зміни характеру морської торгівлі (а також присутність військового флоту третіх країн) в акваторії Чорного моря.

Змінюється (точніше, вже змінився) характер експлуатації Дунаю. У 2023 році РФ була виключена зі складу Дунайської комісії і це рішення стало остаточним з 1 березня 2024 року. Тобто змінюється характер керування ключовою європейською річковою артерією.

Завершення конфлікту у Нагірному Карабасі створює передумови для трансформації балансу зусиль на Кавказі. Регіон ризикує перетворитися на зону домінуючого турецького впливу. А політичний конфлікт керівництва Вірменії з російським керівництвом змушує Єреван активніше підходити до пошуку зовнішньополітичних партнерів.

Таким чином, регіон Чорного моря перетворюється на зону балансу інтересів за лінією Китай-РФ-Туреччина-ЄС, де Росія вже не є домінантою.

Постає питання "а де ж місце України?" Або, оскільки доповідь присвячена Китаю, "як КНР бачить своє місце в Україні та регіоні?". Відповідь на нього містить два блоки — процес відновлення України та функціонал країни у регіональній системі.

КНР, безумовно, зацікавлена ​​у процесі відновлення країни. Причому йдеться не тільки про транспортну інфраструктуру, будівництво. Але, наприклад, про відновлення енергетики, промисловості. За рахунок таких програм Китай отримує точку входу до національної економіки. Для України це може стати виходом на тлі депопуляції та політичних вимог країн-партнерів. Ще один аспект – позиція США. Сполучені штати за можливості чинять тиск на партнерів з метою утримати їх від співпраці з КНР. І в українських реаліях "слово із Вашингтона" може стати ключовим. З іншого боку, самостійна політика на китайському напрямі не призводить до втрати американської підтримки. Найбільш яскравими прикладами є Польща, Угорщина і навіть Сербія. У цих країнах, крім власне застережень, США намагаються пропонувати альтернативу, зокоема у вигляді фінансових та інших ресурсів. Що йде на користь державам-партнерам, не змушуючи їх обирати лише одну сторону.

Друга складова відповіді залежить від того, що сама Україна хоче отримати після війни та яке місце зайняти в регіональній системі. Згадаємо опис етапів співробітництва із Китаєм. Найнижчий і найпростіший рівень — продаж сировини в обмін на імпорт товарів. Це те, де ми зараз. І цей рівень гарантовано залишає Україну "білою плямою" на карті співробітництва країн регіону з КНР та вибудовуванні регіональних економічних систем. Але цей функціонал дозволяє періодично отримувати доступ до дешевих китайських кредитних ресурсів, спрямованих насамперед на створення/ремонт/обслуговування інфраструктури, що гарантує стабільні потоки сировинного експорту.

З погляду як китайських, так і українських інтересів, цей формат — один із найгірших (гірше, хіба що, продовження війни).

Вийти з глухого кута можна за рахунок планів участі (і розвитку) логістичних та економічних проектів співробітництва в регіоні. Йдеться про майбутнє Дунаю, участь України у китайських транспортних проектах. Причому країна може запропонувати свій функціонал як турецьким коридором, так і розвантаженням "білорусько-польського". А також стати "сполучною ланкою" між ними. Якщо Україна обирає шлях трансформації економіки з відходом від сировинної її основи, вона стає цікавою як партнер з локалізації виробництва товарів на китайській технологічній базі. Як мінімум для країн Південної Європи та для держав ЄС.

Однак ці напрями вимагають бажання та вміння планувати дещо далі, ніж один електоральний цикл.