Відродити СРСР. Що буде з "ближнім зарубіжжям" Росії
Одним із важливих наслідків вторгнення РФ в Україну стане поступовий колапс пострадянського геополітичного простору, так само як і провідна роль РФ у регіональних інтеграційних процесах.
Після розвалу СРСР Росія взяла на себе домінуючу роль у спробі зберегти контури Союзу, повести за собою крізь нові проекти об'єднання колишніх республік (типу СНД, потім Євразійського Союзу), користуючись своїми широкими політичними контактами, культурно-мовним простором, зв'язками по військовій лінії .
І треба сказати, що мало хто заперечував цю роль РФ у 1990-х та 2000-х. Що дозволило РФ втручатися у конфлікти, автоматично брати участь у різних форматах врегулювання, зберігати військові основи. З Москвою консультувалися з питань безпеки у регіонах Центральної Азії, Південного Кавказу та Східної Європи, Афганістану, Каспію.
Проте протягом останніх 15 років ситуація почала невблаганно змінюватися. Підйом нових регіональних гравців з Азії зменшував торговельно-економічний вплив РФ, а країни Заходу, що потрапили в полон "однополярного моменту", дедалі більше тиснули з іншого боку, залучаючи країни колишнього СРСР до своєї орбіти політичного впливу.
І якщо війна в Грузії в 2008 році багатьма ще сприймалася як реакція у відповідь РФ, частина їх протистояння зі США, то події після 2014 року викликали серйозну занепокоєність з приводу пострадянського ресентименту, що зростав у РФ, і його здатності виплеснутися на територію інших держав.
Вторгнення РФ в Україну цього року забиває останній цвях у кришку труни цього 30-річного періоду безумовного лідерства РФ (або здатності претендувати на нього) на пострадянському просторі.
Про це свідчить не тільки "петляння" Білорусі під тиском Москви, що вже стало легендарним, а й різка відмова Казахстану підтримувати РФ, публічний відхід Вірменії від підтримки позиції Москви на всіх міжнародних майданчиках, самоусунення навіть проросійських сил у Молдові від ситуації в Україні, маргіналізація позицій ОДКБ на користь тепер уже здається перспективнішої ШОС на чолі з Китаєм, і навіть поступова втрата позицій РФ у Мінській групі ОБСЄ щодо врегулювання конфлікту в Карабаху і вчорашній фактичний розпад її "трійки посередників".
Промова Путіна 21 лютого – це не просто про Україну. У ній він фактично поставив під сумнів суверенітет і територіальну цілісність цілого ряду пострадянських держав, чим підтвердив побоювання багатьох про те, що Росія є небезпечним сусідом, і не може мати монополію на інтеграційні та об'єднавчі проекти в регіоні, оскільки для багатьох країн, захоплених політикою прагматичною. багатовекторності та власними амбіціями, така асиметрія, яку пропонує Путін, не прийнятна і погано пахне неоімпералізмом.
Таким чином, я переконаний, що після нашої війни розмовляти про пострадянський простір вже буде неактуально. Багато чого в цьому терміні трималося саме на сприйнятті та позиціях РФ, часто перепліталося з їхнім терміном "ближнього зарубіжжя". Не думаю, що в найближчому майбутньому це все ще матиме сенс.
Послаблення РФ в результаті війни, безвідносно реальних результатів на землі, лише прискорює розвал їх "ближнього зарубіжжя" і наближення багатополюсної конкуренції за потоки, що вивільняються, у тому числі підйом регіональних країн, які не бажають бути частиною якогось там "зарубіжжя" іншої країни, тим більш такої, яка відмовляє їм у праві бути самостійними та незалежними.
Наступ нового світового порядку, на який так чекав Путін, але в якому Росія не знайде того місця, якого в Кремлі так хотіли.