Погляд психолога. Як змінився за рік президент Зеленський

На відміну від Володимира Путіна, Володимир Зеленський постійно експериментує із форматами телевізійних комунікацій. І продовжує це робити навіть під час війни. Традиційна прес-конференція для нетрадиційного політика – також новаторство. Після прес-марафонів, "тридцятки обраних", зустрічі в ангарі, нічних звернень, щоденних відеозвітів, онлайн-зустрічей, інтерв'ю з передової чи з платформи в київському метро – у нас нарешті щось звичайне та звичне. І це незвичайно та незвично саме для Володимира Зеленського.

Як же поводиться Володимир Зеленський і чим він підкупає?

Зеленський активно ділиться своїм емоційним досвідом. І робить це як завжди майстерно та натхненно. Тим більше, що цей досвід не штучний, а натуральний, особистий, відчутий. Володимир Зеленський часто, звертаючись до іноземних журналістів, апелює до свого персонального досвіду, використовує протиставлення особистих переживань. "Якщо ти не воюєш і нікого не втрачав, ти не можеш зрозуміти, що відбувається і який це біль", - каже він, звертаючись до мексиканського журналіста. Тобто іноземний журналіст не може цього знати, бо сам цього не відчув. І тому має повірити тому, хто це знає, тобто Володимиру Зеленському. І для іноземної публіки Зеленський справді є емоційним провідником у світ трагічних почуттів, персональних втрат та особистого пекучого досвіду війни. Такий собі емоційний хаб для підключення до джерела переживань. Наче він і є той солдат, який захищає країну (і спробуйте тільки сказати, що це не так!). За рівнем почуттів, співпереживань та відчуттів саме так і є.

Зеленський багато говорить про біль, і це його персональний біль (напевно). Принаймні, невербальна поведінка при згадці про біль дуже конгруентна (цілісна). Він буквально кривиться, вимовляючи це слово. Брови, обличчя, тіло, інтонації – все це відбиває біль. Мабуть, ніхто з українських політиків не може так цілісно і повно виявляти свої емоції (не беремо Тимошенко, її феномен лицедійства та впливу все ще не вивчений). Особливо емоції, пов'язані із стражданням. Тим більше, що зараз українці відчувають саме це, і саме це вони бачать у своєму президенті. Парадокс ролі полягає в тому, що людина, яка десятиліттями відчувала і відігравала чужий сміх і сарказм, тепер нарешті може відчути чужий біль. І зробити його своїм. І відіграти без жодної гри та лицедійства.

Дивлячись на уважний і співчутливий погляд іноземних журналістів, я бачу, що Зеленський як Щирий Президент (це новаторство у сучасній політиці) здатний приголомшувати. Його емоції та натхнення настільки не схожі на все, що здатна запропонувати сучасна політика, що це просто збиває з ніг і перетворює людей на адептів щирого та втомленого президента щирої та втомленої країни, яка веде нерівну війну з новим абсолютним злом.

У матриці готовності та здатності впливати на міжнародну ситуацію Україна разом зі своїм президентом надійно закріплюється у квадранті готової до змін, але не здатної до їхньої реалізації. Ми готові змінювати міжнародні правила та домовленості, готові руйнувати застарілі інститути, критикуючи їхню бюрократичність і слабкість, своїм опором демонструючи помилковість найбільш прорахованих прогнозів. Ми готові до всього цього, але ми не маємо для цього сил і коштів. Тому наша готовність збігається із нашою нездатністю. І ми закликаємо світ до допомоги та просимо зброї, не маючи можливості забезпечувати себе самостійно.

Інша ситуація складається у традиційних "важкоатлетів" міжнародної політики — США, Німеччини, Франції. Вони здатні створювати союзи та спільноти, вливати величезні гроші та вводити санкції, збирати коаліції та вводити обмеження, але не готові робити це швидко та рішуче, не зважаючи на витрати. Традиційне "глибоке занепокоєння" у сприйнятті мільярдів людей перетворюється на однозначну ознаку політичної імпотенції. Їм необхідний щит між агресивним злом та своїм спокійним світом у вигляді самозречених самогубців (це ми, так-так). На цьому фоні агресивний Трікстер в образі Зеленського стає новим Че Геварою. "Будьте реалістами! Вимагайте неможливого!" говорив полум'яний комуністичний убивця. Те ж гасло заявляє і реалізує Володимир Зеленський. Неможливі раніше Patriot та Leopard стають реальними силуетами українських краєвидів. Сотні одиниць сучасного та секретного озброєння та сотні тисяч сучасних та секретних боєприпасів. Не кажучи вже про масу вагонів доларів для підтримки вбитої агресором та власним нерозумним управлінням економіки України.

Квадрант готовності та здатності до змін займає поки що тільки Росія. Будучи представленою у всіх пристойних співтовариствах і володіючи величезною військовою та політичною міццю, вона демонструє і готовність, і здатність до руйнування. Що вона і робить, знищуючи нашу енергетичну інфраструктуру, руйнуючи наші міста та вбиваючи наших громадян. Абсолютне зло у точці абсолютного впливу.

Фактично війна та страждання – це зоряний час Зеленського. Зоряний час коміка, який нарешті набув здатності зіграти найглибшу трагедію. І як зіграти! Вибачте мені цей пасаж. Я не знущаюся над нами та нашою трагедією. Та й над Зеленським також. Я взагалі не люблю знущатися. Я люблю споглядати глибину почуттів, навіть якщо цю глибину здатна дати лише гра. Я люблю розкривати приховані мотиви та спрямованості. Чим я невпинно займаюся.

Можна сказати, що Володимир Зеленський, який практично втратив усю свою політичну велич до початку 2022 року, зараз вибухнув як наднова зірка. І вся прес-конференція стала абсолютним бенефісом людини, яку іноземні політики раніше розглядали виключно як маргінального трикстера-одноденку. А тепер він став тим, хто набуває міжнародного впливу жахливого масштабу. Він здатний називати добром і злом те, що інші не наважуються позначити. Такого впливу (не виключаю, що він буде не більшим, ніж у Грети Тумберг свого часу) зараз немає в жодного політика. Та й не політика теж. Господи, де б зараз був рейтинг президента Зеленського, якби не ідіотизм президента Путіна?

І всю цю чудову картину псує лише один маленький момент, який (як мені здається) демонструє, що жодних кардинальних змін у структурі особистості героїчного президента насправді не сталося.

Цей момент, такий непомітний для іноземних журналістів, не дуже знайомих із українською специфікою – це незграбне питання журналістки "5 каналу" Ганни Рибалко. Незграбний не тому, що недоречний, а тому, що непрофесійно сформульований. Це було прикрите звинувачення. Звинувачення в тому, що українців не було попереджено про вторгнення, про те, що президент до вторгнення займав абсолютно протилежну позицію і щодо імовірності вторгнення, і щодо західних партнерів. Був у питанні і закид у бік "невдахи" Баканова, який провалив всю роботу СБУ, і про позбавлення "5 каналу" разом із "Прямим" та "Еспресо" права на участь у всеукраїнському інформаційному марафоні та щось ще, про що їй не дали запитати, тупо забравши мікрофон.

І ось такий момент миттю прибирає всю трагічну чарівність президента Зеленського і демонструє його справжнє (принаймні, я так вважаю) обличчя. Тут важливо зазначити, що президент Зеленський, незважаючи на свій захмарний рейтинг, незважаючи на свій доступ до найпряміших важелів управління світовою політикою, незважаючи на перенесені особисті страждання лишається людиною, яка болісно сприймає критику, зацикленим на визнанні своєї ролі, людиною, що шукає визнання та підтвердження статусу, що затверджує своє персональне "Я" у сфері колективних досягнень.

Зіткнувшись із критикою та звинуваченнями, Володимир Зеленський втрачає контроль та народжує відповіді, які швидше дискредитують його, ніж посилюють (хоча це залежить від ставлення глядача). Він починає згадувати "попєрєдніка", знову акцентувати увагу на своїй відмінності від нього, стверджує, що саме він знищив російську присутність у парламенті (що, насправді, не зроблено, а те, що зроблено, робилося не ним, а народними депутатами – це вже про реакцію присвоєння, яка Володимиру Зеленському дуже властива), саме він знищив російські телеканали (що правда) і саме він знищив українських олігархів (у цей момент один із них сидить прямо перед ним за 5 метрів, а решта продовжують розпоряджатися своїм майном, в тому числі медійним). Загалом, надихаюча та щира (я в це вірю) роль виявляється миттєво знищеною одним питанням.

Ставши найвідомішим і найшанованішим політиком світу Володимир Зеленський не перестав бути людиною, яка прагне слави, пошани та шанування. Він так само відчуває гнів і роздратування стосовно колишніх суперників і цей рік страждань цього не прибрав. Він так само схильний до присвоєння собі колективних заслуг і маленький поштовх дозволяє виплеснутися тому вмісту, яким наповнений найщиріший (без сарказму) і найшанованіший політик у світі.

Саме тому я так люблю професійних журналістів, які вміють ставити гострі та незручні питання. Тому що вони роблять світ зрозумілим, розкриваючи суть політиків та суть політики. Навіть якщо для цього потрібно розбивати кришталеві образи рожевих політичних поні. А всякі там спільні співпереживання та почуття єднання з найкращою людиною у світі краще залишити для групової чи індивідуальної психотерапії. Бо коли цим починають займатися непідготовлені люди та ще й при іноземних гостях, виходить якийсь шабаш.

І так, мені не подобається Зеленський. Як не подобаються політики загалом. Тому що люди мають любити свою країну більше, ніж свого політика (не лише президента). Тому що політики мають змінюватися, а країна – ні.