Померти та повстати. Чому вбита Дугіна продовжить служити Кремлю краще, ніж жива
Мертві герої, на відміну живих, мають приголомшливу здатність ставати стовпами тоталітарного режиму, його геніями-хранителями у первісному римському розумінні
В офіційній версії смерті та похорону пропагандистки Дарії Дугіної, яка впевнено йшла стопами батька тереном ідеології православного фашизму, стільки нестиковок, що народження всіляких конспірологічних теорій просто неминуче. Звісно, якщо невтішний батько отримає свою "Ладу", то це надасть твердженню, що вона "загинула за Росію на фронті" значно більшої переконливість, ніж раптово-посмертне нагородження Орденом мужності.
Але поки залишається великою загадкою, як тіло, що вилетіло з начиненого 400 г тротилового еквівалента вибухівки джипа, вціліло настільки, щоб бути виставленим для прощання у відкритій труні. Так що цілком можна допустити і те, що мало місце інсценування з метою втечі Дугіної з країни, і що похорон був подвійний: перший — "справжній" — по-тихому, а другий — ляльки — з помпою.
Втім, ні те, чи справді вона мертва, ні те, чи справді її тіло лежало в труні, не має жодного значення. Тому що головне тут – сам факт наявності сакральної жертви – та вирощування її культу. Річ у тім, що мертві герої, на відміну живих, мають приголомшливу здатність ставати стовпами тоталітарного режиму, його геніями-хранителями у первісному римському розумінні. Особливо в тих випадках, коли нічого особливо героїчного за життя вони не зробили.
Хрестоматійним прикладом тут є Хорст Вессель. Один із багатьох загиблих у кримінально-ідеологічних розборках він став чи не першим у сонмі нацистських мучеників. Тому сприяли кілька факторів: молодість (22 роки), фанатизм (після поранення в голову відмовився від допомоги лікаря-єврея), римарство (віршик Die Fahne hoch виявився не тільки ідеологічно вивіреним, а й цілком ритмічний). В результаті стараннями Йозефа Геббельса Вессель був фактично канонізований, цей віршик став гімном НСДАП, а сама партія отримала відмінний привід для розправи з ідеологічними ворогами. Так, до речі, загиблий у 1930 році, Вессель у 1933 році був нагороджений Золотим партійним значком – просто на той час у нацистів не було можливості присвоювати державні нагороди.
Тепер глянемо на Дугіну. Із нагородженням і так зрозуміло. Щодо решти, тут та ж сама формула: "молода/фанатична/не безталанна/борець/жертва". Тільки на відміну від простого штурмфюрера (грубо кажучи – лейтенанта) SА Весселя, у неї ще два козирі – родовід і умовні майорські погони в російській системі пропаганди. І – через стан, як батьківський, так і власний – перспектива стати першою "святою мученицею", офіційно схваленою путінським режимом для загального поклоніння.
Примітно, що досі всі мученики в Росії Путіна були його супротивниками – і, як наслідок, знищувалися ним самим. Смерть Дугіної також з великою ймовірністю є справою його рук – проте зараз ідеться про офіційну версію подій. А вона каже, що Дугіна загинула від рук ворогів. І це дозволяє зробити точно те, що дозволила нацистам смерть Весселя – розгорнути кампанію терору проти будь-яких натяків на інакодумство в Росії. А враховуючи те, що кремлівський режим успішно косплеїть найгірші практики тоталітаризму, у перспективі це цілком може завершитися і російською "ніччю довгих ножів" — у своєму міжусобному конфлікті різні течії рашистів уже повторюють шлях своїх нацистських попередників. У буквальному значенні бандитські тертки навколо ДНР та ЛНР – тому свідчення. До речі, цілком можливо, саме цим обумовлена сюжетна лінія щодо причетної до вбивства громадянки України Наталі Вовк, яка нібито приїхала машиною з номерами ДНР і сховалася в Естонії. Тут чудово все: і визнання, що ДНР Росія не контролює, і промовисте замовчування того, що громадянство "народної республіки" — на відміну від номерних знаків — повна фікція, і прихована теза, що в Росії ніхто не може бути в безпеці, поки існують українські спецслужби.
Втім, навіть якщо Дугіна стала жертвою саме таких розбірок, на її канонізації це не позначиться. Її посмертний шлях цілком чітко описав депутат Держдуми Леонід Слуцький: її ім'ям називатимуть дівчаток та вулиці. Бо, як заявив невтішний батько, вона загинула за імперію – і "стала такою ідеальною…". І, за великим рахунком, не має значення, з ким вона за цю імперію воювала. Важливо, що її поховали в дату угоди про поділ Європи Молотова-Ріббентропа, яка збіглася з Днем Прапора країни, яку нинішній російський рейх вважає своїм Lebensraum im Westen, який West не хоче віддавати. Схиблені на символізм фанатики таких збігів випадково не допускають.
І потім вороги можуть змінюватися. Святі – ні. І прилєпінські слова про сяйво, що "йшло від Дар'ї" — саме про це. Це безперечне блюзнірство, але що вдієш – тоталітарні режими багато чого перейняли у релігійних культів. А російський фашизм зумів піти трохи далі – формула Аквіната "вірую, бо абсурдно" набула в ньому нового звучання через іманентну ірраціональність першого. Тому будь-які нестиковки у версіях зовсім не шкодять основному сюжету. Це не Оруелл – тут діють значно архаїчніші механізми міфотворчості.
