Поцілунок Зеленського. Як Путін буде доводити Байдену, що він — (не) кілер

Під час зустрічі тет-а-тет в грудні 2019 року Володимир Зеленський заразив Володимира Путіна. Через рукостискання, поцілунок або заглядання в безодню очей — науці невідомо. Але безумовно заразив.

Інфікування залишалося непомітним аж до 18 березня через феноменально довгий інкубаційний період. Але вчора, нарешті, хайповірус дав про себе знати у всій красі. Клінічна картина українцям добре знайома: нехтування етикетом і правилами політичної комунікації на догоду прагненню зірвати оплески. Різниця, правда, в масштабах хайпа — Зеленський кликав Порошенко дебатувати real-time на стадіон, Путін же запропонував Байдену теледуель в прямому ефірі. Принцип, однак, все той же: на людях і смерть красна — причому неважливо чия. Втім, є і куди більш істотна відмінність: не в приклад Зеленському, Путін зараз не володіє ініціативою: він, подібно Петру Порошенко в передвиборній гонці 2019-го, змушений реагувати.

І ця відчайдушна потреба, що називається, диктує відчайдушні ходи. Дарма що Байден всього лише ствердно мугикнув на запитання ведучого американського телешоу, чи є, на його думку, Путін "killer-ом". Без конкретизації, як це трактувати — вбивця, гангстер або неприємна у спілкуванні людина. Світ цю двозначність проігнорував, зосередившись на самому очевидному значенні. Відповідало це планам команди Байдена спочатку — неважливо. Важливим є те, що постфактум тільки цей варіант був залишений в інформаційних потоках (як сказала прес-секретар Білого дому Джен Дженніфер Псакі, президент не шкодує про свої слова). Тим самим Москві не залишили можливості зберегти обличчя без підняття градуса відносин.

Але відповідь з Кремля виявився гротескно-невиразним. Відкликання посла для консультацій — вперше в радянсько-російській практиці — став яскравою демонстрацією невдоволення. Дитяча відмовка "Хто обзивається — сам так і називається" — забавним проявом дитячої образи, особливо на тлі безглуздою спроби розширити контекст історичним екскурсом в геноцид корінних американців і "непотрібні" ядерні бомбардування японських міст. Побажання Байдену доброго здоров'я — для тих, хто вміють зчитувати контекст, — виглядало, між тим, погано завуальованою загрозою. Виклик на дебати (причому сьогодні — на завтра-післязавтра) — безглуздою бравадою.

Цей трикутник реакцій — одночасно жорстка (відгук посла), м'яка (проекція дитинства) і войовничо-примиренська (дебати є різновид діалогу) — свідчить про явну розгубленість. А подібного з Володимиром Володимировичем не траплялося вже давно.

Радіти тут, втім, нема чому. Тому що період розгубленості у Кремля завжди недовгий і змінюється часом "активних заходів". А нинішні обставини дають непогане уявлення про вектор цієї активності. Розглянемо їх.

Перше. У своїй зовнішній політиці Джо Байден, як не парадоксально, керується гаслом свого попередника. В силу очевидних причин "Make America Great Again" не є офіційною установкою, але курс на повернення до активної ролі "вождя вільного світу", вихід з "блискучої ізоляції", відродження інтересу до багатосторонніх форматів партнерства і союзництва, а також — де це доречно — повернення до ціннісного підходу мають на увазі саме це. І, як наслідок, курс на стримування амбіцій Пекіна і відплата Москві ведуть до подальшого похолодання відносин з ними. Причому стрімкого. Характерно, що на тлі сварки з Росією стався обмін шпильками і з КНР: в Анкориджі її міністр закордонних справ Ян Цзечі заявив держсекретареві Ентоні Блінкену: "ви не маєте права говорити перед Китаєм, що ви починаєте з позиції сили розмовляти з Китаєм!"

Іншими словами, байденове де-факто "іду на ви" веде якраз до того, чого Вашингтон всіма силами намагався уникати в минулому: до вимушеного поглиблення партнерства (аж до розширення союзництва — втім, без його формалізації) між Китаєм і РФ.

Друге. Росія зараз є фактичним банкрутом або майже банкрутом — культурним, економічним, технологічним і цивілізаційним. У цих умовах їй нічого протиставити ні американській заявці на гегемонію, ні китайським претензіями на патронат. Нічого — крім загроз, блефу і підкупу. Російське керівництво досконало опанував майстерністю продавати страх, корумпувати іноземні еліти і отримувати вигоду з (часом інспірованих ним же) сварок. Конфлікти в Грузії, Україні, Карабасі, Сирії, Лівії, вакціонна війна — тому свідчення. В умовах чи не щотижневого "штампування" Вашингтоном антиросійських санкцій — і схиляння до їх підтримки ЄС — Москва, напевно, буде відповідати тим, що добре вміє. Навряд чи Кремль зможе вичавити щось для себе корисне з сирійського і лівійського конфліктів, а умовні Чад і ЦАР мають занадто малий дестабілізаційний для Європи потенціал. Інша річ — Україна. Тим більше що і формальний привід є — збільшення Конгресом асигнувань на зміцнення нашої оборони. Такі дії в російській зовнішньополітичній парадигмі трактуються як загроза, що вимагає відповіді. Тобто активного захисту. До слова, російська пропаганда вже пару тижнів як приступила до нового витка розкрутки цього сюжету.

Третє. Майбутнє варіативно, і серед потенційних сценаріїв розвитку нинішньої ситуації не можна виключити в середньостроковій перспективі такого, при якому, щоб уникнути глобальної кризи і з метою виключити формалізацію російсько-китайського альянсу, Вашингтон вибере менше зло, погоджуючись на дрейф України назад до Москви. Причому мова не обов'язково йде про відновлення "молодшебратерського" статус-кво — можна "зустрітися посередині", заморозивши конфлікт на Донбасі і погодившись не погоджуватися по кримському питанню. Зрештою, щоб цього досягти, достатньо прислухатися до голосу народу. Який, як відомо, є глас божий, дарма що їм нескладно маніпулювати. Щоб такий сценарій не став актуальним, Києву потрібно перестати витрачати час і ресурси на те, чим адміністрація Зеленського самовіддано займається вже без малого два роки, — грою в імітацію. Наслідки якої, до слова, барвисто описані Хансом Крістіаном Андерсеном в казці "Нове вбрання короля".