Суверенітет або смерть: чому держава має купити активістів?

Якщо ми не займаємось своїми активістами, ними займаються (вже зайнялись) інші держави. Або Україна зможе стати сувереном – або держава помирає і перетворюється на територію. 

Технократія мертва 

З початку незалежності в українському суспільстві живе ідея про те, що ось у владу прийдуть професіонали-технократи, які не будуть красти і нарешті наведуть порядок. У них буде дві-три освіти, обовʼязково магістратура на Заході, вільне володіння англійською і низькі зарплати. І всі вони будуть працювати на нашу країну. Ось тоді заживемо, як в Німеччині — нічого не будемо робити, лише гроші отримувати. 

За 30 років незалежності різними методами і різними урядами ми намагались цього досягти. Не вийшло. Не допомогли революції. Сильні руки. Технократи. Західні спеціалісти. І радники з МВФ. Бо технократія як ідея — мертва. Неможливо побудувати успішну державу, спираючись на вигаданих професіоналів. 

Ця ідея мертвонароджена, просто виходячи з природи людини. Якщо індивід не працює на вас, він працює на когось іншого. У нашому випадку — це іноземні уряди, транснаціональні корпорації, місцевий олігархат або власний бізнес. Ідеальний "технократ" розуміє, що строк перебування при владі кінечний, тому потрібно піклуватися про своє майбутнє. І він піклується, обслуговуючи інтереси актора системи, який зможе забезпечити йому комфортне майбутнє. 

Все та всі для держави

Українська політична система побудована на протистоянні: народ — держава, громадські активісти — держава, іноземці — держава. Всі навколо воюють та протистоять державі. Це є проблемою: держава не може бути ворогом. Вона має стати основним соціальним ліфтом та бажаною карʼєрою для найталановитіших громадян. Зміцнення авторитету державного апарату, спрощення процедур, інкорпорація найбільш пасіонарних людей в середину держави — має стати головним баченням розвитку України. 

Причин непривабливості "держави" як роботодавця є декілька. Із основних: традиційна нелюбов народу до інституцій, відсутність чітких і зрозумілих карʼєрних траєкторій, наявність іноземного фінансування в громадському секторі, десакралізація державного апарату. Якщо дуже спрощувати, людина, що закінчує університет, досить часто не бачить, де її знання та вміння можуть знадобитись. Тому вона обирає професії з найлегшим "входом" — офіціант, бариста, сммник, доставка, таксист. Це глобальна катастрофа. Держава вкладає величезні кошти у середню та вищу освіту, а у фіналі в державні інститути (армія, поліція і т.д.) йдуть працювати люди з досить низькою кваліфікацією. 

Ми не те, що не боремось за кращих. Ми не боремось навіть за посередніх. Кращі студенти гуманітарних спеціальностей зазвичай йдуть в громадські організації. Бо це престижно і є відчуття причетності до одвічної боротьби проти "гнилої та корумпованої" держави. Натомість кращі студенти Ліги Плюща мріять працювати на державу. Кожен рік сотні найкращих студентів приїжджають до Вашингтону і починають свою карʼєру в Конгресі, в Державному Департаменті, в ЦРУ та інших інституціях. 

І ми отримаємо унікальну ситуацію, в якій система побудована таким чином, що найкращі студенти на Заході працюють на західні держави, водночас найкращі студенти в Україні також працюють на західні держави. Хто ж буде працювати на нас? 

Громадські організації чи дивізії? 

Є напіввигадана історія про те, як Сталін відповів на критику Папи Римського цитатою: а скільки у Папи Римського дивізій? Не обговорюємо Сталіна, але цей принцип міжнародної політики працює. І працює просто зараз. Ми можемо скільки завгодно радіти зростанню кількості громадських організацій. Але тут є момент – коли Росія напала на Україну, нам потрібні були бригади та корпуси, а не кава-брейки. І лише бригади та мільйон солдат продовжують тримати наш суверенітет і нашу незалежність. Жодна громадська організація не здатна це зробити. 

Один з найголовніших висновків, які можна зрозуміти під час російсько-української війни — це те, що в світі люблять сильних. Коли ми атакуємо і вбиваємо росіян, нам одразу дають зброю. Як тільки ми починаємо розповідати про демократію, всі відвертають голову і шукають слова підтримки та засудження агресора. Ще іноді пропонують домовитись і віддати Путіну все, що він хоче. 

У світі всім наплювати, чи є у вас громадянське суспільство або чи ви демократичні. Важливе лише одне питання — скільки у вас дивізій. І ось на це потрібно спиратися. І це єдина логіка, яка працювала і буде працювати. Спитайте себе, чому США спілкувались з Януковичем доти, доки не був переданий весь збагачений уран? І у той момент вони не помічали ані арештів Тимошенко та Луценка, ані інших порушень прав людини. 

Партнерство — це добре, а сила — краще 

Громадські організації в Україні замість того, щоб допомагати державі виконувати її функції, стали альтернативними органами та головними точками спротиву системі. Знову ж таки, згадайте початок широкомасштабного вторгнення і заяви західних держав. Ані підтримки, ані допомоги. Допоки вони не побачили, що ми встояли. А тепер проведіть мисленевий експеримент: чи є ще якась країна на політичній карті світу, ближча до Заходу, ніж Україна? Немає. Тобто, одному з найголовніших своїх союзників почали допомагати лише тоді, коли побачили, що цей союзник сильний. 

Допоки ми боїмось розмови про те, що подібне безконтрольне іноземне фінансування громадського сектору — зло, доти нам будуть забороняти добудовувати реактори на Хмельницькій АЕС і блокувати наш бізнес від європейських ринків. 

Для того, щоб отримати дійсний суверенітет, потрібно змінити систему стосунків громадського сектору та держави. Громадський сектор має стати обслуговуючим елементом системи, на який покладено вирощування кадрів, швидкість дій (які не можуть бути в державі), контроль влади, пропозиція нестандартних рішень проблем, з якими зіштовхується держава. Він має фінансуватись за державні кошти або держава повинна мати контроль над іноземним фінансуванням. 

Нам потрібно змінити систему від протистояння з державою до протистояння з зовнішніми та внутрішніми проблемами. Війна має бути з бідністю, корупцією, неефективністю, а не з державою.

І саме тому нам потрібні найталановитіші люди всередині системи, а не ззовні. У нас є дивізії, але немає полководців. Нам потрібні талановиті полководці усюди: від Міністерства енергетики до Генерального штабу і, навіть, НАБУ. 

Страх перед Заходом абсурдний. Допоки у нас є найбільша сухопутна армія в демократичному світі, доти ми можемо збільшувати свою незалежність та суверенітет. Взяття під контроль громадського сектору буде одним з найскладніших, але найголовніших завдань на шляху перетворення України на регіонального лідера.