"Стратегія салямі", або Як Кремль знекровлює своїх ворогів
Кремлівській "стратегії салямі" треба протистояти, перехоплюючи ініціативу та нав’язуючи власний сценарій протистояння
Наразі одним з найбільш гострих питань, які турбують українське суспільство, є загроза розширення російської агресії, про яку свідчить нарощування військ РФ поблизу наших кордонів. Напередодні низка впливових світових агенцій оприлюднила інформацію, що військово-політичне керівництво Сполучених Штатів дуже занепокоєне діями російських військових.
Спецслужби та міністерство оборони США поділилися з Україною та європейськими союзниками розвідувальними даними, включаючи супутникові знімки, карти тощо, які наочно показують нарощування російських військ і артилерії, що може бути використана для підготовки до швидкого, широкомасштабного прориву в Україну з кількох напрямів. За оцінками американських військових та дипломатів Путін може зважитися на вторгнення в Україну вже на початку наступного року. Інформація іноземних партнерів була підтверджена і українською розвідкою. Очільник ГУР МОУ генерал Кирило Буданов в інтерв’ю Military Times також зазначив, що за наявними у розвідки міністерства оборони даними, РФ готується до нападу на Україну наприкінці січня або початку лютого 2022 року. За цією інформацією, під час нападу ймовірно будуть завдані авіаудари, будуть артилерійські та бронетанкові атаки з подальшими десантними операціями на південному та південно-східному напрямках, а також вторгненням підрозділів військ РФ через Білорусь.
Разом з цим, чимало експертів, у тому числі з лав військово-політичного керівництва України (зокрема секретар РНБО Олексій Данилов та навіть Президент Володимир Зеленський), висловили сумніви у повномасштабному наступі РФ. Більшість з них вважає, що президент РФ групує свої війська біля кордонів України, у першу чергу, заради отримання тактичні переваги у перемовинах під час майбутньої зустрічі з президентом США Джозефом Байденом.
Водночас, обидві сторони залишили поза увагою, що мабуть найбільші свої "геополітичні досягнення" Путін здобув використовуючи так звану тактику "доконаних фактів" (faits accomplis), або як її ще називають "тактику салямі". Одна з найбільш ґрунтовних робот із дослідження такої моделі агресивної політики та методики її застосування в сучасній історії була нещодавно опублікована в американському виданні Texas National Security Review професором політології та координатором зовнішньої політики і міжнародних відносин США у програмі міжнародних досліджень ODU Річардом Маасом. Описуючи "стратегію салямі", Маас зазначає, що результати досліджень конфліктів які сталися після 1918 року та призвели до територіальних змін свідчать, — кордони країн змінювалися в 9 разів частіше в результаті застосування політики "доконаних фактів", ніж відкритої війни.
Щоб більш ґрунтовно розкрити це питання, треба визначити, що "стратегія салямі" полягає у багаторазовому застосуванні по відношенню до супротивника низки послідовних "доконаних фактів", для поступової зміни геополітичної ситуації на свою користь. Тобто, замість того, щоб прагнути одномоментної, швидкої й вирішальної перемоги, агресор рухається вперед так би мовити, по скибочці, забезпечуючи кумулятивний виграш за мінімальних витрат. По суті, окремо взятий "доконаний факт" — це раптова, навмисна зміна агресором встановленого статусу-кво, після чого супротивник змушений або приймати нові обставини, або починати агресію задля повернення втрачених позицій.
В традиційній європейській дипломатії більшість сучасних моделей перемовин між країнами відбуваються у вигляді "торгу" (серії взаємних вимог і поступок), під час якого знаходиться консенсус, тоді як тактика використання "доконаного факту" полягає в тому, що одна держава створює новий статус-кво (нову реальність) змушуючи свого супротивника відреагувати. "Доконані факти" можуть набувати різних форм (наприклад, розширення маршруту патрулювання, будівництво укріплень, захоплення території тощо). Зазвичай "доконаний факт" пов'язаний з реальними змінами ситуації, які неможливо скасувати без прямого військового протистояння. Цей засіб заснований на усвідомленні постраждалою стороною того, що будь-яка спроба повернути ситуацію назад обійдеться дорожче, ніж згода на новий статус-кво. Подібне перекладання тягаря у прийнятті рішення щодо ескалації конфлікту на супротивника збільшує шанси держави-агресора уникнути покарання за вчинені дії: для противника "хід завершено, він програв, і краще з цим змиритися".
Якщо проаналізувати дії РФ за останні два десятиріччя, то побачимо, що Росія поводила себе аналогічним чином, відокремлюючи Абхазію та Південну Осетію від Грузії, окуповуючи Крим, поступово пересуваючи прикордонні загородження в Грузії, розширюючи провокаційні військові польоти над Східною Європою та переходячи до контролю над природними ресурсами Арктики. У кожному випадку зміна ситуації шляхом застосування формули "доконаний факт" змушувала сусідів та їхніх союзників реагувати на ці зміни у тіні потенційної масштабної ескалації. І дотепер ця реакція повністю влаштовувала Росію.
Слід пам’ятати, що на відміну від прямолінійної стратегії за будь яку ціну вирішити справу так би мовити по-своєму, "стратегія салямі" має значно глибшу природу. І хоча ця стратегія зазвичай розтягнута у часі на багато років, вона має на меті не обмежені територіальні здобутки, а реалізацію геостратегічних змін у положенні країн суперників (важливо зазначити, що в якості суперників для себе РФ розглядає США, ЄС, Великобританію, можливо Туреччину та ще декілька країн, але жодним чином не Україну). Відтак, можна констатувати, що стратегія РФ базується на отриманні вигоди перш за все завдяки оперуванню її супротивниками короткими часовими горизонтами та наявності в них бажання будь що уникнути конфлікту, навіть із ризиком власного занепаду в довгостроковій перспективі.
Враховуючи викладене, немає підстав вважати, що Росія відмовиться від до того успішної "стратегії салямі". Тому, розглядаючи ситуацію із поступовим накопиченням російських військ поблизу кордонів України (яка, до речі, стала очевидною завдяки даним супутникової розвідки США), можна очікувати, що РФ застосовуватиме дану стратегію (якщо вийде) і цьому випадку.
Тому слід чітко визначити, що наразі є найбільшими подразниками для Кремля в так званому українському питанні. На думку відразу приходять — категорична відмова України постачати воду в окупований Крим, що вкрай потрібно перш за все для збройних угрупувань, які там розміщені, та відверте небажання українського суспільства сприймати "Мінські домовленості" у вигідному Росії сенсі, навіть не зважаючи на будь які постаті, що очолюватимуть Україну та їх особисті переконання в цьому питанні. Для усунення цих подразників Кремлю зовсім не потрібна широкомасштабна війна. Як і будь-яку війну (окрім того, що вона несе за собою великі затрати та безліч жертв і серед власного населення), в такому прямому конфлікті цілком можна і програти, особливо, коли ти виступатимеш в якості агресора, а твого супротивника підтримують потужні союзники (Великобританія, США, Канада тощо). Досвід чеченських війн вже показав Росії, що перемогти навіть значно слабшого ворога не так вже й легко. І тут не йдеться про, наприклад, захоплення Москви, але навіть повернення Україною власних територій в результаті відбиття агресії Кремля стане вироком для політичного режиму Путіна.
Тому для продовження успішного використання тактики "доконаних фактів" Росії достатньо здійснити масштабну провокацію, звинувативши в ній Київ, і завдяки накопиченим на кордоні силам просунутися в глиб території України, взяти під контроль весь Північнокримський канал, частину південного узбережжя та, погрожуючи ще більш масштабним вторгненням, натиснути на військово-політичне керівництво України і її партнерів для невідкладного виконання мінських домовленостей на своїх умовах.
Як Україні та її партнерам не дати Путіну і надалі використовувати "стратегію салямі"
Якщо єдиним інструментом, який можна використати у відповідь на застосування цієї стратегії, є масштабна війна, а зважитись на неї непросто, то спочатку доцільно розширити арсенал можливих реакцій на агресію. Тобто, заздалегідь разом із партнерами виробити конкретний план дій щодо узгодженого враження слабких місць агресора, щоб не дати перерости конфлікту до рівня регіональної війни, наші шанси на запобігання загарбницьким діям РФ значно зростуть. Такий план має чітко дати зрозуміти Москві, що відповідь буде асиметрично великою, не залежно від масштабів агресії. Коли навіть незначні порушення статусу-кво будуть прирівнюватись до повномасштабних військових дій.
Образно кажучи, Захід повинен оголосити, що враховуючи всі попередні злочини, РФ визнається країною-рецидивістом, а тому будь-яка нова агресивна зовнішньо-політична дія, не залежно від її масштабів, буде оцінюватись не окремо, а як фрагмент глобальної агресії з урахуванням всього масиву попередніх злочинів та ймовірних майбутніх загроз. Таким чином, навіть незначний наступ в бік сусідів повинен бути прирівняний до глобальних військових дій.
Також слід розуміти, що протистояти "стратегії салямі", граючи весь час від захисту майже неможливо, адже пасивність об’єкта нападу дає агресору можливість обирати найзручніший час, форму й напрямок для нових атак. Відповідно, оптимальною реакцією на такий спосіб агресії може бути перехоплення ініціативи та нав’язування власного сценарію протистояння. В такому разі агресор вимушений буде спрямовувати суттєві ресурси не тільки на напад, але й на власний захист. Крім того, усвідомлення невідворотності ударів у відповідь в такий само гібридний спосіб буде стримувати нападника від надмірної зухвалості в діях проти сусідів.
Однак, для ефективної контратаки в аналогічному стилі необхідно ретельно вивчати слабкі сторони й "сліпі зони" в захисті ворога, мати можливість дезінформувати й дезорієнтувати його керівництво як під час підготовки та в момент удару, так і до самого закріплення результату, коли він стане "здійсненним фактом", який доведеться прийняти всім сторонам, а в першу чергу Кремлю, як нову реальність не на його користь.
Підсумовуючи все вище сказане, підкреслимо, що російське керівництво розуміє лише силу, і сприймає в якості ворога не окремо взяту Україну, а весь "колективний Захід". Відповідно намагання решти світу робити вигляд, що агресія РФ – це тільки наші проблеми, рівно, як і будь-які спроби піти на поступки та знайти компромісне рішення з Кремлем, лише ще більше переконають агресора в успішності обраної ним "стратегії салямі", що неодмінно призведе до нових втрат та подальшого послаблення позиції демократичних країн в світі.
