Союз Смиренних Співучасників Режиму. Чому росіяни брешуть про війну

Російська пропагандистська машина ніколи не звеличуватиме головну заслугу Володимира Путіна перед людством. Росфюрер є найбільшим пародистом усіх часів та народів. Адже він зумів у найбільш гротескних та доведених до вищого ступеня абсурду формах поєднати ідеології та практики двох найбільш людоїдських імперій в історії.

Рашизм, поєднання концепції "особливого шляху", про який так багато говорили більшовики, з нацистською ідеєю переваги, щоправда, не расової, а духовної, на виході дало забійну суміш, що називається "російським світом". Убивчу не лише в тому буквальному розумінні, яке вже дев'ятий рік осягає Україна. Першою жертвою цієї ідеології став здоровий глузд. Адже тільки його смерть дозволяє зняти суперечність, що підточує фундамент рашистської картини світу: вороги Росії досить могутні, щоб систематично заважати її потугам жити краще, що, однак, не заважає їй загрожувати їм усім одразу і кожному окремо.

Втім, проблеми з логікою притаманні й обом попередницям рашізму. Його оригінальність лежить в іншій площині. Фундаментом комуністичної ідеології була щира віра у можливість побудови безкласового суспільства. Нацизм спирався на таку ж щиру віру в здійсненність арійського проекту. І той і другий, по суті, будувалися на вірі в торжество людського генія, мріяли світовим пануванням та Золотим віком. Власне, всі їхні злочини — в ім'я цієї віри.

Рашизм — це щира невіра: ні до людства чи його частини, ні до світлого завтра. Немає місця та віри в Бога. Справа тут не лише у десятках років войовничого атеїзму. Російське православ'я завжди ставило на перше місце ритуал, а віра для ритуалу не просто необов'язкова, але часом і вбивча. Ритуал лежить в основі і російської політичної культури. Чи не найяскравішою ілюстрацією цього є "пряма лінія" Володимира Путіна. Це явище має одну-єдину мету: показати, що в країни є господар. Причому це не громадяни, перед якими треба звітувати, а президент-самодержець, який особисто розрулює всі проблеми, навіть комунальні. "Розмова із країною" — це апогей патерналізму: батько-мачо розповідає казки дітям. Шестиметровий путінський стіл — це не тільки прояв фрейдистських комплексів і параної, що прогресує, а й символ ієрархії: своє місце повинен знати кожен, хто до цього столу допущений.

Путінська держава, яка цілком заслуговує назви СССР (тобто Страна Смиренных Соучастников Режима) — це країна "понарошку", де брехня, по суті, стала і державною релігією, і способом соціальної взаємодії на всіх рівнях. У цьому сенсі, до речі, дуже показово, що за роки перебування Путіна при владі найзатребуванішою темою фантастики став не космос і майбутнє, а Земля та минуле. Поміщення Золотої доби у минуле — практика відома. Без неї не було б не лише фашизму (і його відгалуження — нацизму), а й Ренесансу та Французької революції. Однак у всіх цих випадках минуле було далеким ідеалом, що не має прив'язки до живої пам'яті. І тому будь-яке з цих "відроджень" було насправді фантазією за мотивами уявлень про це минуле, матеріалом для реконструкції. Тут, мабуть, варто пояснити: це слово означає ймовірне, а найчастіше лише можливе обличчя минулого. Типовими прикладами тут є київські Золоті ворота та церква Богородиці Пирогоші, відбудовані за уявленнями про них.

Рашизм позбавлений уяви — його з лишком компенсує ностальгія. І тому путінський режим – не реконструктор. Але й не реставратор: мало того, що він не в ладах із географією, так його не бентежать анахронізми і не турбує відповідність оригіналу. Власне, достовірність йому й не потрібна: неможливість зробити все "як було" очевидна, а стилізація — і дешевша, і ефектніша. До того ж, вона позбавлена внутрішніх протиріч. І тому відродження культу Сталіна чудово поєднується зі з'їздом фашистських партій у колисці всіх російських революцій, починаючи з промислової. Тому запевнення у коханні та дружбі до "братнього українського народу" ніяк не суперечать черговій спробі знищити і цей народ, і його державність. І тому жорстока залежність від західних ринків та технологій органічно доповнює войовничу риторику "радіоактивного попелу".

Власне, ця гра в імітацію є чи не головною гарантією стабільності путінського режиму, бо публіка теж у ній бере активну участь. Це живе втілення цитати з Джерома Капки Джерома: "Зараз ми будемо вдавати, що місіс Джонсон — принцеса, а старина Джонсон вдасть, що він пірат".

Режисер Мілан Кундера якось сказав, що тоталітаризм це імперія кітчу. Зрозуміло, нинішня Російська Федерація у традиційному розумінні тоталітарною державою не є й у принципі нездатна такою стати через силу причин, чи не ключова з яких — всепереможна корупція, що позбавляє будь-які "компетентні органи" опції систематизованого масового терору. Але Кремль відкрив інший метод досягнення тотальності, причому не менш ефективний: громадський договір, в основі якого лежить знаменитий силогізм про критянина, який зізнався, що всі критяни брешуть.

Населення Росії — там, очевидно, вже не залишилося ні громадян, ні підданих — чудово знає, що в Україні — війна, а не спецоперація. Багато хто навіть здатний усвідомити її справжні причини. Багато хто розуміє, що російські вбивці у погонах усвідомлювали, куди й навіщо йшли. Розуміють, що їхні карателі луплять по містах, і про жодні "точкові" удари не йдеться — зрештою, те саме вони робили і в Чечні, і в Грузії, і в Сирії.

Розуміють, що рахунок їхнього власного переробленого у фарш гарматного м'яса йде на тисячі. Але їм зручніше вважати себе правими. Інакше картковий будиночок брехні посиплеться зверху до низу, і доведеться визнати, що у великій країні з великого — лише розруха, успішно досягнута без будь-яких війн, а ціле покоління, що виросло за Путіна, взагалі не здатне до творчої праці.

Росія – це кітч імперії. Найбільші диктатури ХХ ст. — і фашистська, і нацистська, і комуністична — розвинули складні естетичні системи, вплив яких і в культурі, і в політиці позначатиметься ще довго. Рашизм навмисне несмаковий і позбавлений стилю — це, власне, і є головним запобіжником від його реінкарнації з приставкою "нео" через десятиліття після смерті. Судіть самі, есесівська форма від Хуго Босса — це, принаймні, естетично на відміну від того, що проглядає за обвішаним георгіївськими стрічками ватником заношеного тельника. І тому, до речі, садо-мазо та інше порно з елементами нацистської естетики має нехай і помірний, але постійний попит. Але ватники та валянки – це чорнуха для дуже збочених смаків. Вони мають насильство — але немає сексу.

Рашизм нудний. Його креативність не просувається далі за старий добрий метод нарізок. Не осмислення — тут сенси взагалі виникають випадково, а виклик усьому, чому можна кинути виклик. Насамперед — здоровому глузду. І — неймовірне, патологічне прагнення асоціацій. Підкреслений символізм дат. Надумані нагоди для агресії. Напад о четвертій ранку. Бомбіжки мирних міст. Повна інформаційна самоізоляція.

А ще рашизм — це творіння не лише Путіна. До його створення приклався кожен росіянин, який жив у ній останні 30 років, так і не втратив ментального зв'язку з батьківщиною, будучи за кордоном. І нехай сучасне право виключає можливість колективної відповідальності, нинішні росіяни — це майже німці кінця тридцятих- початку сорокових. Майже тому, що у цих уберменшів немає ні великих технічних досягнень, ні потужної економіки, ні національної ідеї. Якщо такою не брати до уваги тотальну брехню — і засновані на ній настільки ж тотальні претензії на перевагу. І тому російський рейх приречений.