Шпанське ноу-хау. Навіщо Путіну договір із НАТО
Фактор часу все ж таки продовжує працювати проти Кремля
Володимир Путін нарешті розкрив мету російських маневрів на українських кордонах. Це ніщо інше, як наполегливе запрошення до діалогу. Запрошення цілком у дусі шпаньонка, що зазвичай виховує пацанів на райончику арматурою і в процесі раптом побачив, що до підворіття, яке він вважав своїм, входить чувак з волиною. Він і раніше заглядав, тер щось із дрібними, а вони після цього нахабніти починали.
Що в такій ситуації робить шпаня? Правильно, продовжує замахуватись і навіть бити. І навіть переконливо – але вже не на повну силу. І навіть не показуючи, наскільки йому стрімко: не по-пацанськи – поважати перестануть. І потім, підворіття – його. Так що вали, мовляв, дядьку, не заважай шісток вчити – чи я підписку покличу, воно тобі треба? Давай, мовляв, дядьку, нормально розійдемося – ти в мої справи не лізеш, я – у твої. За поняттями, кароч. А то воно як? Хоч у тебе і волина, та в мене арматура — когось точно зашибу...
Висловлюватися таким чином ні Путіну, ні його прісним, звичайно, давно не по чину. Доводиться виявляти винахідливість, розповідаючи то про зону виняткових геополітичних інтересів, то про поділ сфер впливу, то про нелегку імперську частку, віроломних партнерів та екзистенційні загрози.
Сьогоднішня путінська заява перед послами в Кремлі про те саме: Росія пропонує розпочати предметні переговори щодо досягнення юридичних гарантій нерозширення НАТО на схід. Саме юридичних – бо Москва словам не вірить.
Загалом, шпаня обхезалось. Але здаватися не збирається і вимагає бамагу. Сам він такі бамаги однією лівою підмахує: для потреб гігієни папір з автографом годиться так само, як і без нього, він це добре знає. А називається вона "Великий договір", "Будапештський меморандум" або "Договір про ракети середньої та меншої дальності" — не має значення.
Але дядько з волиною – інший. Він до піпіфаксу звик. А тому, сподівається шпаня, до завізованих документів ставиться з належним пієтетом. І якщо вже підпише що, то дотримуватиметься. А якщо ні – дрібнота у підворітті відгрібе знову для страху. А на дядьковій тачілі хтось шини поріже та пісочку в бак насипе…
Загалом, розклад, мабуть, такий. Путін розуміє, що силою взяти Україну вже не вдасться. Війна на сході завжди мала для РФ суто інструментальний характер. Ключовими цілями у ній було відвернути Україну від спроб вбудовування у західні структури та створити буферну зону. Але те, що курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію залишається незмінним, а буферна зона у разі її успіху виявиться зневажливо малою, означає, що у довгостроковій перспективі Росія програє. І у Кремлі це зрозуміли. Що, своєю чергою, збільшує ризик переходу Москви до тактики короткочасних, але різких локальних загострень із наступними спробами конвертувати реальні чи можливі успіхи у політичний капітал у вигляді переговорів із фронтменами Заходу.
Момент для цього цілком підходящий. Адміністрація Джо Байдена входить у смугу турбулентності, викликану просіданням рейтингу, необхідністю знайти компроміс між позицією Конгресу щодо СП-2 та інтересами Німеччини, визначеною у ключових партнерах. Новий уряд – і канцлер – Німеччини якийсь час будуть надто зосереджені на внутрішньому порядку денному. Франція дедалі глибше занурюється у виборчий марафон – і до того ж надто ображена на англо-саксів за AUKUS та відведений з-під носа австралійський контракт на постачання субмарин. Це дає Москві деякі шанси на успіх — тим більше, що своє слово ще не сказав її нинішній головний союзник, генерал Мороз.
Інакше кажучи, принцип "створи проблему – виріши проблему" залишається незмінним. Що може змінитися – так це масштаби та сфери його застосування. Але фактор часу (не моменту) все ж таки продовжує працювати проти Кремля.
