Разумков не важливий, важливий вибір президента ... в 2022 році. Чи піде Зеленський стопами Лукашенка

Можна спробувати заперечити: мовляв, ключовим є наявність більшості. З одного боку, це так, з іншого - функція спікера ВР як людини, що впливає на прийняття рішень у парламенті, не менш важлива. В ідеалі — це рівновіддалена від ключових політичних сил фігура. В реальності такого в історії українського парламенту навряд чи було. А ось спроби домогтися протилежної ситуації, тобто повністю керованої фігури на посаді спікера робилися неодноразово. Президент намагався сформувати "свою" більшість і продавлювати потрібні рішення через парламент. Механізмів безліч — звичайні дебати, якщо не виходить — торг на рівні партійних структур. Не вийшло тут — договорняки з власниками партій і спонсорами депутатських груп. Можна намагатися занести грошей або притиснути компроматом. Але, як не крути, маючи свого спікера, всі способи, починаючи від формальних та прописаних у законах, закінчуючи тіньовими договорняками, реалізуються швидше і дешевше.

Таким чином, повністю контролюючи і більшість, і спікера, президент отримує нові можливості в управлінні країною. З іншого боку, відставка Разумкова — один з останніх кроків шляху, який веде до посилення впливу на всі без винятку процеси в державі з опорою на таке популярне і не до кінця зрозуміле пересічному громадянину слово як "легітимність". Наступний етап для президента Зеленського — зробити ключовий для себе і країни вибір: будувати далі державу як систему рівносильних і незалежних інститутів влади або вибудовувати вертикаль управління за зразком, наприклад Олександра Лукашенка.

Для того щоб зрозуміти суть даного вибору, і те, чому варіанти сформульовані таким чином, пропоную пройтися по ключовим етапам поки ще недовгого правління Володимира Зеленського та його політичної сили.

Вибори 2019 і унікальний баланс сил у парламенті

Вперше в історії в українському парламенті президент отримав монобільшість. Не коаліцію, не 226 голосів, які ледь набираються, а реальну, стійку більшість. Це дозволило початися процесу швидкого прийняття пакету законів. Пам'ятайте про "принтер" Верховної Ради? Але у процеса були і свої витрати:

• старі еліти, олігархічні клани, місцеві угруповання нікуди не поділися, і вони як і раніше контролювали ключові процеси в державі;
• президент мав запас популярності і легітимності (що продемонстрували парламентські вибори), але не мав ні кадрового резерву, ні інформаційного ресурсу. Тобто помилки партії, його оточення в ОП, що помножені на інформаційні атаки, могли досить швидко обнулити високі рейтинги. Що, до речі, і відбувалося в 2020-му;
• партія "Слуга народу", за великим рахунком, була зібрана з миру по нитці. Поряд з досить сильними політичними фігурами, в ній були люди, які зав'язані на ту чи іншу олігархічну групу, а так само абсолютно випадкові персонажі, чия поведінка викликала напади гомеричного реготу у зовнішніх спостерігачів. Ні про яку спільність ідеології, єдиного політичного бачення ситуації мова не йшла. Рано чи пізно така ситуація повинна була проявитися на початку процесу дроблення "єдиної фракції". Що й відбувалося увесь 2020 р., коли закінчився запас законопроєктів для "швидкого голосування".
• кадровий голод у системі управління. Для проведення ефективної політики або просто реформування старої системи (не кажучи вже про створення нової) потрібні компетентні, відповідальні і самостійні фахівці. У більшості країн пошук, апробація здібностей і висунення на керівні пости таких відбувається за допомогою партійного сита. Тобто партія — природний кадровий резерв. У випадку зі "Слугою народу" цей підхід працював дуже слабо. Нашвидку зібрана різношерста група просто не могла дати необхідної кількості більш-менш кваліфікованих виконавців. А відсутність повноцінних регіональних структур (зі своїми програмами) унеможливлювала пошук таких.

Вихід із ситуації був можливий через два механізми: пошук людей і/або спроби створити з правлячої "партії" нормальну політичну групу. Перші з'їзди "слуг" показали, що про єдину ідеологічну платформу мова не йшла. Адже "слуги" люблять розкидатися різними заявами, від дикої лівизни, що тхнуло комунізмом, до лібертаріанства. Враховуючи такий різнобій ідей, голосувати доводиться так, як скажуть з Банкової.

Зі "скажуть з Банкової", як показав 2020 р., теж могли бути проблеми — різні групи впливу всередині фракції були готові до початку своєї гри. І більшість тріщала по швах, погрожуючи розвалитися на десяток депутатських груп за інтересами. На цьому тлі особистість Разумкова була не найбільшою проблемою. Точніше, проблемою не була зовсім. Спікер, який грає на балансі інтересів різних груп у Раді, який прагне не допустити паралічу законодавчого органу, був навіть корисний.

Але чим далі йшли процеси, тим більше розходилися позиції Разумкова з керівництвом фракції. А з деяких питань, що стосуються політичних рішень на рівні держави, і з президентом. Це теж було б припустимо і нормально в будь-якій країні. Якби не курс президента Зеленського на посилення контролю над процесами в державі.

2021 рік: турборежим РНБО в гонитві за легітимністю

І ось тут підходимо до найголовнішого. 2021 р. став роком посилення влади президента.

На даному етапі я б утримався від вкрай негативних оцінок. Параліч системи управління в країні позбавляє Україну можливості до швидкого розвитку, реалізації власної політики. Рецепт виходу на такий сценарій — інституційне посилення державної влади. Але рішення проблеми "в лоб", через якісні закони, поступове (або різке) реформування інституцій впирається в чотири речі:

1. Якість депутатського корпусу і, як наслідок, відповідну якість законів.
2. Групи впливу у Верховній Раді, які можуть провалити будь-який, навіть вкрай необхідне країні рішення.
3. Загальну дезорганізованність системи реалізації норм законодавства. Не дарма існує жарт, що в країні "суворість законів компенсується необов'язковістю їх виконання".
4. Наявність критичної маси груп впливу, яких дана ситуація цілком задовольняє. Таким чином, логічно, що вони будуть протидіяти будь-яким спробам якісних змін.

Вийти з ситуації можна, вирішивши проблему кадрового голосу в правлячій коаліції/фракції і на ключових постах у системі держуправління. Але кадровий голод, точніше, пріоритет слова "свій" перед словами "розумний" і "здатний" — біда української політики, яка не обійшла стороною і групу друзів президента Зеленського.

Таким чином, залишається другий варіант — використання наявного кадрового потенціалу, зосередивши рішення в одній структурі. В українських реаліях — це механізм РНБО. Чесно кажучи, я здивований, чому президент Зеленський пішов цим шляхом тільки в 2021 р. Механізм напрошувався ще в 2019-му. Про це говорив ще в травні 2019 р. у ролику про можливі призначення в ключові структури управління.

Суть підходу в тому, що РНБО може приймати рішення, які обов'язкові для виконання відразу. І практично в будь-якій галузі. Економіка, національна безпека, питання охорони здоров'я. І далі за списком.

Таке рішення можна образно описати як тимчасову латку, що дозволяє системі працювати, поки буде створюватися необхідна нормативна база і вибудовуватися нормальні управлінські механізми.

Мінус — можуть бути кейси, коли законність рішень РНБО може викликати сумніви. Другий мінус — тимчасовість таких рішень. Знову говоримо про "латки" — латати вже залатане можна. Спочатку, особливо при непрацюючих механізмах, це породжує "вау ефект" — "так можна було ?! І, дивись ти, діє". Але вже через невеликий проміжок часу "латки" на "латках" виглядають комічно і ховають під собою навіть деякі ті залишки працездатних механізмів державної системи.

Медійно і політично Зеленський правильно вибрав "цілі" в рішеннях РНБО. Контрабандисти, олігархи, група Медведчука і т. д. Він показав рішучість, продемонстрував нехай часткову, але виконуваність своїх рішень (чим в Україні міг похвалитися не кожен президент) і створив досить широке поле для звинувачень на адресу своїх опонентів. Тепер політик, який активно виступає проти ініціатив Банкової, може бути записаний у слугу олігархів/контрабандистів/злодіїв в законі/російських груп впливу. На вибір по одному або декількох напрямках, або під сумарно за всіма ознаками.

Така активність дала результат у вигляді відновлення рейтингів і зменшення інтенсивності політичного протистояння. Простіше кажучи, представники окремих груп інтересів в українській політиці взяли невелику паузу, щоб подивитися, що буде далі. В тому числі, і місцеві еліти, які в 2021 р. не надто трясли Київ своєю публічною незгодою з політикою центру.

Другий результат — посилення дисципліни всередині фракції "Слуга народу". Про партійне будівництво, перетворення набору людей з різними поглядами в класичну політичну партію мова не йде. Йде процес привчання до послуху набору людей з різними політичними поглядами.

Нарешті, звернемося до фігури Разумкова. Він не в опозиції до Зеленського (поки що). Він просто, користуючись термінами попереднього абзацу, "неслухняний". І це, на думку оточення президента, вже є смертним гріхом. Тому зміна персони, яка буде керувати роботою парламенту, логічний крок з точки зору Банкової: якщо вже посилюєш контроль, підсилюй всюди.

Що отримує президент, або вибір 2022 року

Станом на кінець 2021 р. президент Зеленський вперше за свою каденцію отримав ситуацію, при якій має важелі впливу на практично всі процеси в країні. Нехай фундамент цього закладено "латками" у вигляді рішень РНБО, але механізми працездатні.

Така ситуація дозволяє повернутися до запуску простих механізмів "прийняли закон — виконуємо без застережень". І вибудовування стійкої системи влади. Або підконтрольної системи.

Фундамент для реалізації своїх планів — повернення "рейтингів" на безпечні показники і, як результат, повернення легітимності рішень. Але легітимність не завжди тотожна поняттю "легальність" (законність). І твоя легітимність, легітимність твоїх рішень не завжди сприяє роботі по створенню системи, побудованої на принципах стримувань і противаг. Тобто тому, що називається демократією. Адже при наявності підтримки можна вибудовувати як рівносильні незалежні інституції влади, які взаємодіють на рівних, так і вертикально орієнтовану систему. До речі, улюблене Олександром Лукашенком слово "вертикаль влади" в останні місяці дуже часто звучить від людей з близького оточення Зеленського.

Президент сьогодні домігся максимальної керованості системи (можливої на даному етапі). І далі він отримує можливість діяти і можливість вибору.

Повторю тезу, яку озвучив на початку тексту, — сьогодні ще не катастрофа. Все залежить від вибору, який зробить президент. А варіантів у нього два.

1. Вибудовувати інституційно потужну систему державної влади. З одного боку, це прийняття цілого пакету законів, що стосуються системи управління, вибудовування відносин центру і регіонів, реалізації реформ в економіці, завершення нарешті трансформації судової системи. Таким чином, парламент демонструє напрям розвитку країни (законопроєктами). Далі слово знову за президентом і його оточенням. Для практичної реалізації законодавчих норм потрібні люди. І тут доведеться міняти систему пріоритетів у кадровій роботі. Тобто слово "свій" змушене буде відійти як мінімум на четверте місце після слів "компетентний", "здатний" (той, якого навчають), "самостійний".

Для реалізації такого плану необхідний мінімум є — керованість. Далі необхідно критична кількість просто розумних людей в ядрі групи, яка приймає рішення і політична воля. Якщо одного з двох параметрів не вистачає, тоді можливий другий варіант.

2. Стопами Олександра Лукашенка. Але не сьогоднішнього, і навіть не зразка 2014 р. Це, нехай, за скороченою програмою, але починаючи від Лукашенка-1995. Дійсно, дуже багато в Україні нагадує процеси в Білорусі того періоду. Президент з величезним кредитом довіри і високими показниками легітимності на тлі кадрового голоду і скепсису ключових груп білоруських еліт. 1994-1996 рр. зайняли процес отримання повного контролю над процесами в країні. Лукашенко витратив два роки. Треба відзначити, що той же процес у Зеленського зайняв період з грудня 2020-го по вересень 2021 р. Швидше. І там, і там система вибудовувалася на основі "латочок". У Білорусі — укази президента, в Україні — рішення РНБО. Далі та ж вилка вибору: або вибудовувати працездатну систему і вирішувати проблему кадрового голоду, або вибудовувати вертикаль власної влади, ставлячи не завжди на "розумних", але в 100% випадків на слухняних.

Яким шляхом піде Зеленський, покаже найближчий час. У президента України для того, щоб зробити вибір є від чотирьох до 10 місяців — після цього терміну "заплатки на системі" у вигляді рішень РНБО перестануть працювати, а спроби прийняти нові викликатимуть посмішку співчуття у зацікавлених груп і у населення.

Ознакою першого варіанта буде поява самостійних і самодостатніх людей у владі. Наприклад, на місце спікера може прийти навіть менше "слухняний" політик, ніж Разумков.

Що може стати ознакою вибору варіанта "Лукашенко 2.0"? Відповідь на це питання в слові "легітимність" — будь-які спроби штучно підняти цей показник. Публічна війна з вітряками, коли президент "бере на контроль" реалізацію програм, до яких згідно із законом не має ніякого відношення. Або будь-яка гарна електоральна кампанія. Можна не вибори, а наприклад, референдум, де як мінімум одне питання буде "приємним" для виборця і дасть результат, який можна інтерпретувати як "підтримку президента". До речі, це в Білорусі теж було. 1995 і 1996 рр.

Одним словом, 2022 р. можна буде назвати роком вибору для президента Зеленського. І хочеться йому побажати: вибираємо правильне для країни, а не зручне для "своїх".