Про перейменування університету оборони. Кому заважав генерал Черняховський?

Ще місяць тому, на День перемоги над нацизмом, Володимир Зеленський обіцяв: "Ми ніколи не забудемо внесок українського народу в перемогу над нацизмом. І нікому не дамо стерти роль українців у цій перемозі, наших людей, того покоління, про яке бережемо пам'ять майже в кожній нашій родині". Однак тепер з публічного простору стирається ім’я одного з найуспішніших українських борців з нацизмом.

Саме за це Іван Черняховський удостоївся стати патроном Національного університету оборони України у 2013 році. Наукове дослідження біографії генерала містить кандидатська дисертація "Життєвий шлях та військова діяльність І. Д. Черняховського (1907—1945)", захищена 2006 року в КНУ ім. Т. Шевченка Олександром Филем — нині полковником і старшим науковим співробітником Національного військово-історичного музею України. Отже, ключові віхи життєпису воєначальника:

Українець Іван Данилович Черняховський народився 1907 року в с. Оксанина (нині — Уманський район Черкаської області).

У Червону армію вступив у 1924 році — як курсант Одеської піхотної школи. Наступного року перевівся до Київської артилерійської школи, яку з відзнакою закінчив 1928-го. Тобто в бойових діях РСФРР та УСРР проти УНР він жодної участі не брав просто через вік.

Подальша кар'єра Черняховського нерозривно пов'язана з армією, і то на стройових, а не тилових, посадах. У 1936 році він закінчив командний факультет Військової академії моторизації та механізації РСЧА ім. Сталіна з дипломом першого ступеня (тобто з відзнакою) за фахом "інженер мотомеханізованих військ". Протягом 1938—1941 років служив на посадах командира полку та дивізії в Білоруському Особливому та Прибалтійському військових округах (під Каунасом, Литва, і в Ризі, Латвія). У воєнних конфліктах того часу участі не брав.

На чолі 28-ї танкової дивізії полковник Черняховський узяв участь у німецько-радянській війні, відзначився в боях під Шяуляєм і Новгородом. Завдяки командирському таланту, особистій відвазі та нешаблонному мисленню при проведенні військових операцій Черняховський зробив стрімку кар'єру: у 35 років став генерал-майором (одним із наймолодших в РСЧА), невдовзі (літо 1942 року) перебрав командування 18-м танковим корпусом, відтак 60-ю армією. А в 37 років Черняховський стане наймолодшим в РСЧА генералом армії.

На посаді командарма генерал Черняховський пробув майже два роки. Пройшов з боями майже всю Україну. Брав участь у Чернігівсько-Прип’ятській, Київській, Рівенсько-Луцькій операціях. За успішне форсування Дніпра він і ще 305 його підлеглих отримали звання Героя Радянського Союзу.

Завдяки успіхам під час Житомирсько-Бердичівської та Проскурівсько-Чернівецької операцій на Правобережжі (1943—1944) Черняховський одержав звання генерал-полковника (березень 1944-го) і призначення командувачем 3-го Білоруського фронту (квітень). І на цій посаді він проявив себе блискуче під час Білоруської наступальної операції "Багратіон", за що отримав другу зірку Героя (червень 1944-го).

Далі були бойові дії на території Литви, а останньої операцією генерала армії Черняховського стала Східно-Прусська. Іван Данилович не був кабінетним полководцем, багато часу проводив у військах. Під час однієї з таких інспекційних поїздок Черняховський потрапив під артобстріл і дістав смертельне поранення. Це сталося 18 лютого 1945 року біля м. Мельзак, Східна Пруссія (нині Пененжно Вармінсько-Мазурського воєводства Польщі).

З наукової роботи Олександра Филя дізнаємося про такі риси Черняховського як воєначальника:

"Перше — відмінне знання противника, правильна оцінка його задумів, сил і засобів, точний розрахунок можливостей ворога. Все це досягалося за рахунок результативних дій розвідки. Тому І.Д. Черняховський особисто опікувався розвідкою і приділяв їй неабияку увагу.

Друге — глибоке знання своїх військ, їх старанна і ретельна підготовка до бойових дій. І.Д. Черняховський вимагав від командування і штабів усіх ланок належного опрацювання всіх можливих варіантів розвитку майбутньої операції і дій військ під час їх проведення, що розширювало можливості для маневрування.

Третє — оперативна і тактична раптовість. І.Д. Черняховський в повному обсязі опанував майстерністю втаємничення своїх намірів і дезінформацією противника, що дозволяло йому діяти несподівано і результативно.

Четверте — точний розрахунок своїх сил і засобів в залежності від поставленого завдання. І.Д. Черняховський як ніхто інший опікувався військами, намагаючись організувати бойові дії таким чином, щоб зазнати якомога менше втрат серед особового складу та матеріальної частини. Він прекрасно розумів, що невдалі дії та численні втрати підривають бойовий запал військ. Тому плануючи майбутні наступальні операції, примушував штаби належним чином опрацьовувати найменші деталі майбутнього наступу.

П’яте — матеріальне забезпечення. Операцію слід проводити лише за умови належної підготовки. І.Д. Черняховський сміливо відстоював цю тезу перед найвищим командуванням. І хоча інколи командування вимагало якнайшвидших наступальних дій, він намагався довести, що тільки належна підготовка і матеріальне забезпечення може принести позитивний результат.

Шосте — уміле застосування сучасних видів озброєння і родів військ. І. Д. Черняховський прекрасно знав і, головне, уміло використовував під час проведення армійських та фронтових операцій артилерію, авіацію, танкові війська. Його сміливі дії і маневрування були покликані локалізувати і ліквідувати осередки опору противника. Йому був притаманний постійний пошук слабких місць в обороні противника для рішучого прориву, який дозволяв отримати свободу маневру і як наслідок нанесення ворогу поразки".

З усього цього випливає висновок, що генерал Черняховський — один із найяскравіших українських полководців ХХ століття. На підставі його талантів і заслуг біограф Олександр Филь навіть нарік його "українським Ганнібалом". І цілком закономірно, що його ім’я носив вищий військовий навчальний заклад, який готує старших офіцерів і генералів.

Черняховський брав безпосередню участь у вигнанні нацистів з території України, а значить він не підпадає під декомунізацію, згідно з законом "Про засудження нацистського і комуністичного тоталітарних режимів" (ст. 1, п. 3, п. п "є").

Ба більше, вшанування Черняховського як учасника боротьби проти нацистів передбачене законом "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні". Ст.1 говорить: "Шанобливе ставлення до пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років, про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху та жертв нацизму є священним обов’язком держави та громадян України".

А відповідно до ст. 2, основними формами увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років є зокрема: "3) недопущення фальсифікації історії Другої світової війни 1939—1945 років у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, медіа, публічних виступах представників державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб; 4) сприяння об’єктивному та всебічному дослідженню історії Другої світової війни 1939-1945 років, відображенню подій війни, її жертв, діянь учасників у творах літератури і мистецтва, книгах та альбомах пам’яті, медіа".

Як виявилося, це рішення вилучити ім'я Івана Черняховського з назви НУОУ лобіювали народний депутат Соломія Бобровська й депутати Київради на чолі з Максимом Нефьодовим. Обоє — партія "Голос". Обоє — з нульовою експертизою в галузі історії України та історії Другої світової війни зокрема. Прикро вражений причетністю до цієї ганебної маніпуляції мого друга київського депутата Вадима Васильчука, який має ступінь магістра історії. 

Отже, щоб скомпрометувати генерала, партія "Голос" спершу обізвала його "російським катом" і приписала йому "боротьбу проти українських повстанців" і "знущання над мирним населенням у Східній Пруссії".

А пан Нефьодов, до того ж, звинуватив Черняховського в "арешті та засланні до Сибіру 8000 польських борців за незалежність".

Судячи з цих звинувачень, головним джерелом історичного знання для депутатів від "Голосу" є… російська "Вікіпедія". Бо лише там міститься твердження про те, що Іван Черняховький нібито в 1921—1923 роках допомогав частинам особливого призначення (ЧОН) у придушенні антирадянських повстанців на Вінничині, будучи керівником комсомольського осередку с. Вербівка (нині — Літинська селищна громада Вінницького району Вінницької обл).

Але в жодному науковому дослідженні життєпису Черняховського таких відомостей немає. Не писав про це й сам командир в автобіографії 1939 року, хоча тоді такими фактами було прийнято пишатися:

"У 1920 році в травні місяці пішов працювати на залізницю як ремонтний робітник, далі підручним слюсарем, де й пропрацював до кінця 1922 року. У кінці 1922 року був переведений у 1-шу Державну заготівельну контору, де 7 місяців працював провідником вантажів на ділянці ст. Вапнярка — Одеса. У квітні місяці 1923 року переїхав до міста Новоросійська, де влаштувався на працю на 1-й Державний цементний завод "Пролетар" і пропрацював на ньому до серпня 1924 року — станковим бондарем, відтак шофером". А далі вже була військова служба.

ЧОН сюди ну ніяк не в’яжеться. Тим паче, до комсомолу Іван долучився щойно 1922 року, а вже у квітні наступного року вирушив на заробітки до Новоросійська. Навіть простий підрахунок свідчить, що в 1921—1923 роках Черняховському було лише 14—16 років! Хто б став залучати неповнолітнього пацана до якихось військових операцій? Отже, звинувачення в придушенні антирадянських рухів нічим не підтверджується, це голослівна інсинуація.

Тепер про арешти "польських борців за незалежність". Що ж то за такі борці? Ідеться про роззброєння підрозділів Армії крайової, які поруч із Червоною армією штурмували місто Вільнюс 7 липня 1944 року. Після завершення операції офіцерів і частину рядових заарештували та згодом засудили до таборів ГУЛАГу, решту партизанів зарахували до 1-шої армії Війська польського в СРСР. Це було політичне рішення Сталіна, а не особисте бажання Черняховського; його здійснював НКВС. І цей незначний епізод аж ніяк не применшує заслуг генерала в боротьбі з німецькими окупантами.

Але звідки взялися польські партизани в Литві? Це ж та сама Армія крайова, яка воювала за Польщу в кордонах 1939 року, тобто за те, щоб відібрати в литовців Вільнюс, у білорусів — Західну Білорусь, а в українців — Волинь, Галичину, Холмщину, Підляшшя і Надсяння. Саме через небажання поступитися українськими землями між польським підпіллям і українським визвольним рухом вибухнув кривавий конфлікт, який забрав життя десятків тисяч цивільних людей. За найновішими підрахунками українських науковців, за 1939—1947 роки воєнізовані формуваннями Польщі включно з АК вбили майже 28 500 українців. Ось кому симпатизує Максим Нефьодов. Виходить, убивці українців йому ближчі, ніж українець — переможець нацизму…

Якщо пан Нефьодов так хоче вислужитися перед поляками, що готовий вилучати імена українських героїв Другої світової, то може, йому варто звернути увагу на вулиці Степана Бандери і Романа Шухевича? Польська влада буде на сьомому небі від щастя. Тамтешні політики давно критикують Україну за вшанування діячів визвольного руху, бо вважають їх злочинцями, винними в "етнічній чистці польського населення з ознаками геноциду", терористами та ще бозна-ким. Рівень аргументації польських противників ОУН десь на тому ж рівні, що й у вітчизняних ненависників генерала Черняховського — самі маніпуляції.

І нарешті про Східну Пруссію. Воєнні злочини чинили всі сторони Другої світової війни. Навіть країни Антигітлерівської коаліції і навіть Українська повстанська армія. Однак для одних це було свідомою політикою терору на загарбаних землях, а для інших — прикрими ексцесами на фоні самовідданої боротьби проти зла. У підпорядкуванні командувача фронту Черняховського було кілька сотень тисяч вояків, і серед такої кількості обов’язково знайдеться один, два, десять, сто, тисяча, замараних у злочинах. Це неминуче. Та жодних документальних підтверджень, що генерал Черняховський свідомо наказував своїм військам чинити воєнні злочини, немає. Зате відомо про кілька наказів Ставки Верховного головнокомандування і командування фронтів щодо припинення цих неподобств і про вироки військових трибуналів для винуватців, зокрема публічні розстріли (див., наприклад, директиву Ставки ВГК № 11072 від 20 квітня 1945 року). Тому й це звинувачення депутатів також є історичною маніпуляцією та фальсифікацією. 

Проте, здається, саме такою у була їхня мета. У розмові на сторінці Соломії Бобровської у "Фейсбуці" вона сама прямим текстом заявила, що для неї ця "тема принципова і стосується ідеології". Тобто, розбиратися в історії життя генерала Черняховського вона й не планувала — ішлося лише про особисті вподобання пані Бобровської, не підкріплені жодними фактами. 

Коли ж ми вже нарешті почнемо підходити до питань національної пам’яті з позиції наукового історичного знання, а не пропаганди, брехні, політичної кон’юнктури та хотілок окремих політиків, які не знають, як іще привернути до себе увагу?

Як ми збираємося перемагати Росію у великій війні, якщо застосовуємо російські методи перекручування історії заради ідеологічних потреб? Як збираємося ефективно воювати й навчати майбутніх воєначальників, якщо нехтуємо здобутками воєнного мистецтва попередніх епох? І зрештою, як нам переконувати світ, що російська пропаганда про "нацизм в Україні" — то абсурдна брехня, якщо Україна сама знищує пам’ять про власних борців із нацизмом?