Помста "Азову" і удар по емоціях. Навіщо росіяни розстрілювали полонених артилерією

Вранці 29 липня російські засоби масової дезинформації та пропагандистські канали в соцмережах почали розганяти історію про те, як ЗСУ накрили "хаймарсами" колонію в Оленівці Донецької області, де утримуються полонені азовці. Били, мовляв, прицільно – "ніякої жалості до полонених", які, начебто, "почали свідчити".

В результаті, повідомляють росіяни, загибли 53 людини, ще 75 зазнали поранень – але це неостаточні цифри, бо завали ще не розібрані.

Удару по Оленівці завдала російська артилерія – це факт. Причому полонених туди перевезли за кілька днів до обстрілу.

Вочевидь, маємо справу не лише з воєнним злочином, але й з інформаційно-психологічною операцією. Що вона ставила на меті? Гадаю, можемо говорити про кілька здебільшого взаємопов'язаних цілей.

1. Замаскована під удар ЗСУ масова страта полонених азовців – у повній відповідності до "законодавчих ініціатив" Держдуми. Ймовірно, паралельне замітання слідів тортурів і попередніх вбивств.
2. Звинувачення української сторони у воєнному злочині – та розмивання в такий спосіб власної відповідальності.
3. Провокування українських військових на порушення Женевських та інших міжнародних конвенцій щодо поводження з полоненими та правил ведення війни.
4. Чергове підвищення ставок – "обнулення" перед новими вимогами в перемовинах щодо обміну тих, хто лишився в живих. Посилення переговорної позиції: "термін наших дії пропозицій сплив, тож нарікайте на себе – і прийміть наслідки".
5. Шантаж (можливо, в розвиток п.3). З огляду на те, що у воєнній площині для Кремля вкрай важливо втримати Херсонщину, це може бути спробою тиску на українське керівництво з метою примусу до переговорів щодо припинення вогню.
6. Розхитування ситуації всередині України. Репутаційний удар по Банковій, яка спочатку "здала наших хлопців в полон", а потім не зуміла їх витягти. Примітно, що чергова хвиля постів та візуальних матеріалів у дусі "Пам'ятаймо Азов!", буцім, без видимих приводів, здіймалася протягом останнього тижня.
7. Провокування вимог від опозиційних сил та критиків адміністрації Зеленського провести розслідування "оборудки щодо здачі "Азовсталі"", вкотре заговорити про "шпигунів на Банковій" та поставити під сумнів компетентність людей, яких призначає Зеленський. В даному разі це, зокрема, атака на Кирила Буданова, який курує, серед іншого, "азовський" трек. Невипадково російські пабліки розганяють тезу "Военно-политическое руководство Украины, видимо, решило избавиться от ненужного балласта".
8. В медійній площині — звинувачення у використанні ЗСУ переданої союзниками зброї для воєнних злочинів. Експертна спільнота з легкістю спростує це твердження, та поки правда вдягне штани, брехня обійде світ.
9. Психологічний терор українського суспільства через інструментарій "бучанського ультиматуму": мовляв, ми настільки відморожені потвори, що жодних гальм не маємо, законів у війні не дотримуємось, жодних табу не визнаємо.
10. Чергова барва до послідовно створюваного Росією загального іміджу себе як держави-маніяка, що здатна на все. Навіть на застосування зброї масового ураження.

З огляду на все вищесказане, маю наголосити на двох речах. По-перше, мусимо опанувати емоції. Бо брак контролю призводить до помилок – і внутрішнього розбрату, який помагає зовнішньому ворогу. По-друге, Росія послідовно підтверджує свою недоговороспроможність, однак така поведінка свідчить про те, що вона опинилась у настільки некомфортній для себе ситуації, що не бачить іншого виходу з неї. Але це ніщо інше як цугцванг: кожен наступний крок погіршує її становище.