Помста "Азову" і удар по емоціях. Навіщо росіяни розстрілювали полонених артилерією
Російський удар по Оленівці — це не лише воєнний злочин. Це інформаційно-психологічна спецоперація
Вранці 29 липня російські засоби масової дезинформації та пропагандистські канали в соцмережах почали розганяти історію про те, як ЗСУ накрили "хаймарсами" колонію в Оленівці Донецької області, де утримуються полонені азовці. Били, мовляв, прицільно – "ніякої жалості до полонених", які, начебто, "почали свідчити".
В результаті, повідомляють росіяни, загибли 53 людини, ще 75 зазнали поранень – але це неостаточні цифри, бо завали ще не розібрані.
Удару по Оленівці завдала російська артилерія – це факт. Причому полонених туди перевезли за кілька днів до обстрілу.
Вочевидь, маємо справу не лише з воєнним злочином, але й з інформаційно-психологічною операцією. Що вона ставила на меті? Гадаю, можемо говорити про кілька здебільшого взаємопов'язаних цілей.
- Замаскована під удар ЗСУ масова страта полонених азовців – у повній відповідності до "законодавчих ініціатив" Держдуми. Ймовірно, паралельне замітання слідів тортурів і попередніх вбивств.
- Звинувачення української сторони у воєнному злочині – та розмивання в такий спосіб власної відповідальності.
- Провокування українських військових на порушення Женевських та інших міжнародних конвенцій щодо поводження з полоненими та правил ведення війни.
- Чергове підвищення ставок – "обнулення" перед новими вимогами в перемовинах щодо обміну тих, хто лишився в живих. Посилення переговорної позиції: "термін наших дії пропозицій сплив, тож нарікайте на себе – і прийміть наслідки".
- Шантаж (можливо, в розвиток п.3). З огляду на те, що у воєнній площині для Кремля вкрай важливо втримати Херсонщину, це може бути спробою тиску на українське керівництво з метою примусу до переговорів щодо припинення вогню.
- Розхитування ситуації всередині України. Репутаційний удар по Банковій, яка спочатку "здала наших хлопців в полон", а потім не зуміла їх витягти. Примітно, що чергова хвиля постів та візуальних матеріалів у дусі "Пам'ятаймо Азов!", буцім, без видимих приводів, здіймалася протягом останнього тижня.
- Провокування вимог від опозиційних сил та критиків адміністрації Зеленського провести розслідування "оборудки щодо здачі "Азовсталі"", вкотре заговорити про "шпигунів на Банковій" та поставити під сумнів компетентність людей, яких призначає Зеленський. В даному разі це, зокрема, атака на Кирила Буданова, який курує, серед іншого, "азовський" трек. Невипадково російські пабліки розганяють тезу "Военно-политическое руководство Украины, видимо, решило избавиться от ненужного балласта".
- В медійній площині — звинувачення у використанні ЗСУ переданої союзниками зброї для воєнних злочинів. Експертна спільнота з легкістю спростує це твердження, та поки правда вдягне штани, брехня обійде світ.
- Психологічний терор українського суспільства через інструментарій "бучанського ультиматуму": мовляв, ми настільки відморожені потвори, що жодних гальм не маємо, законів у війні не дотримуємось, жодних табу не визнаємо.
- Чергова барва до послідовно створюваного Росією загального іміджу себе як держави-маніяка, що здатна на все. Навіть на застосування зброї масового ураження.
З огляду на все вищесказане, маю наголосити на двох речах. По-перше, мусимо опанувати емоції. Бо брак контролю призводить до помилок – і внутрішнього розбрату, який помагає зовнішньому ворогу. По-друге, Росія послідовно підтверджує свою недоговороспроможність, однак така поведінка свідчить про те, що вона опинилась у настільки некомфортній для себе ситуації, що не бачить іншого виходу з неї. Але це ніщо інше як цугцванг: кожен наступний крок погіршує її становище.
