По війні й після РФ. Яким має стати мир для запобігання подальшим агресіям Росії
Нові виклики українській та світовій безпеці постануть і якщо Російська Федерація вціліє, і якщо вона зникне
Перспективи російської війни проти України загалом уже очевидні. Тут сценаріїв небагато. Або поразка, або піррова перемога: захоплення ціною величезних зусиль без можливості втримати – і знов-таки відкат. В обох випадках агресор постарається завдати максимальної шкоди промисловому потенціалу, якомога більших руйнувань житловому фонду та критичній інфраструктурі, збільшити потоки біженців. Відтак, ядерний шантаж лишатиметься на порядку денному. Однак ані сценарій із примушенням до капітуляції, ані сценарій із "федералізацією" вже не спрацюють: опір триватиме, незалежно від цих прожектів.
Тож незалежно від того, в якому стані росіяни полишать Україну – вони її полишать. Питання в тому, що буде далі. Критична руйнація інфраструктури неминуче призведе до гуманітарної катастрофи й послаблення державних інституцій – щонайменше у низці районів. Фантастична самоорганізація українців може серйозно стримати цей процес, але не зупинити його. Відтак, відбудова стане титанічним завданням. І тут ми не повинні лишати Заходу жодної можливості нас кинути, як це систематично траплялося останніми роками – в усіх сенсах. З одного боку, перспектива інтеграції соціально активних біженців із низьким рівнем криміналізації, до того ж таких, що належать до європейської цивілізації, буде дуже спокусливою. З іншого – дестабілізована й зруйновану країну на кордонах ЄС становитиме для нього низку нескінченних викликів. А цей сценарій буде неминучим, якщо Захід бодай трохи поступиться зазіханням Москви й погодиться на реалізацію компромісного варіанту (який тут – для спрощення та із очевидними пересмикуваннями) я назву боснійським. Ймовірність спроб досягти такого компромісу, на жаль, виглядає відмінною від нуля. Вони безпосередньо будуть пов'язані з тим, що відбуватиметься із самою Росією.
Ослаблений та принижений, але вцілілий Русскій Рейх, попри руйнування економіки, неминуче зациклиться на реванші – приблизно так само, як Німеччина після Першої світової війни. І тут не принципово, залишиться Путін при владі чи внаслідок двірцевого перевороту його замінить якась хунта. В першому варіанті Росія перетвориться на закриту від світу державу-ізгоя (зараз вона лише почала цей шлях) – з підірваним військовим престижем, але із ядерною зброєю. Відтак поріг її застосування може суттєво понизитись – навіть у порівнянні із нинішньою доктриною, що дозволяє вдаватись до превентивного удару. Стигма агресора й прокляття "русскості" залишаться на десятки років, але без демонтажу нинішньої системи вони лише живитимуть прагнення реваншу на тлі загальної деградації суспільства, освіти та рівня життя.
Якщо хунта, незалежно від її складу, оголосить курс на лібералізацію й сформує уряд із умовним Навальним на чолі, це стане відкатом до ситуації початку дев'яностих. Російські еліти спробують поновити взаємодію із Заходом на аналогічних умовах. Грубо кажучи, "ніжки Байдена" в обмін на сировину – газ, нафту, титан тощо. Якщо Захід спокуситься такою оборудкою, зберігаючи лице Москви, наслідком нового циклу цієї "розрядки" й "перезавантаження" неминуче стане чергова шовінізація Росії. Причому не виключено, значно швидша, ніж нинішня. Російський ресентимент без Нюрнберзького (в ідеалі – Петербурзького) трибуналу над рашизмом (і радянським комунізмом заразом) нікуди не зникне й буде регулярно відтворюватись. Прийом Гаазьким трибуналом позовів України проти РФ є правильним кроком у цьому напрямі. Однак Москва не визнає юрисдикції цього органу й застосовуватиме це в черговій пропагандистській кампанії. Та потреба нового "Нюрнберга" зумовлена не лише цим: нинішній російський режим є наслідком рішень та виборів народних мас, їхньої діяльності й бездіяльності – а відтак типовий для нормального права принцип індивідуальної відповідальності тут не може бути застосований. Достоту так само, як і у випадку із засудженням нацизму.
Надійним запобіжником від реваншизму може стати демонтаж Російської Федерації. Воєнні поразки завжди запускали процеси розпаду російських імперій, як би вони не йменувались. Забезпечення умов для такого розпаду – задача нетривіальна, особливо з огляду на можливі наслідки. Конфлікт унезалежнених суб'єктів РФ, що мають ядерну зброю, — лишається таким самим кошмаром для Заходу, як і за часів розпаду СРСР.
Фактично, це вибір меншого з двох зол: співіснувати надалі з ображеною імперією, що мріє про реванш, або допомогти їй розвалитись – і отримати цілий букет проблем, пов'язаних із порушенням режиму нерозповсюдження ЯЗ, ракетних технологій, локальними конфліктами й потенційними багатомільйонними потоками біженців.
Проблема, однак, у тім, що стабільного світового порядку вже неможливо побудувати ані з цілою Росією, ані з розібраною. Особливо беручи до уваги чинник Китаю, який не просто присутній, але з великою долею ймовірності провідний в обох сценаріях. Збереження ізольованої Росії неминуче остаточно перетворить її на сировинну базу КНР – тим більше що російська фінансова система внаслідок санкцій стає дедалі залежнішою від китайської. Розпад Росії призведе до того ж результату – хіба що реколонізація "тимчасово окупованих китайських територій", а також колонізація вільних відбуватиметься прискореними темпами. Жоден із цих варіантів не є прийнятним для Заходу. Відтак йому треба вже зараз виробляти умову такого консенсусу з Пекіном, який дозволить уникнути подальшої конфронтації. Або ж – шукати чергових компромісів з Москвою, про що я писав вище. Останнє з усією очевидністю виглядає простішим – і вигіднішим, насамперед для Європи. Але так само очевидно, що скільки-небудь стійкого миру після цього не вийде. І тут знову постає питання гарантій для України та решти європейських сусідів РФ.
Водночас, те, що Китай із видимою (точніше – показною) неохотою підтримує західні санкції, може – з урахуванням горизонтів планування Пекіну – вказувати, що він більше зацікавлений саме в першому варіанті. Тим більше що сценарій дезінтеграції РФ приводить до побудови того-таки біполярного світу, стабілізованого взаємопроникненням та надзвичайною економічною інтеграцією полюсів. Ця інтеграція може стати основою для нового компромісу, "співіснування систем", куди надійнішою, ніж гарантоване взаємне знищення. Однак це питання досить віддаленої перспективи. До того часу Україна має посісти надійне місце в безпековій архітектурі.
Наразі ж, однак, принциповою метою для нас – крім фізичного виживання й перемоги (тобто повернення окупованих територій, відновлення суверенітету, надійних безпекових гарантій та репарацій) – є сприяння максимальній руйнації російської економіки та впровадження щодо експорту її зернових та енергоносіїв режимів, аналогічних програмі "нафта в обмін на продовольство" – але з реальним міжнародним контролем для запобігання схемам, подібним до іракських.
