Пивна, Піфія та змова. Як Наришкін полякам Львів упарював

Про те, наскільки погані справи у російського керівництва, можна судити з однієї маленької, але промовистої деталі: Сєрґєй Євґенієвіч Наришкін, директор Служби зовнішньої розвідки (СЗР) РФ, підшукує собі місце у стендап-шоу. Щоправда, зі сценічним псевдонімом поки що затик: на співзвучне "Наружкін" заявляє права Алєксандр Васильєвіч. Не той, який Суворов, а той що Бортников.

Директор ФСБ також подумує про сольну кар'єру, але його репертуар набагато нудніший. Ну, немає в нього драйву Сєргєй Євгенієвіча. Немає тієї веселої дурі, яка робить феєрію.

Щоправда, подальша кар'єра Сєрґєя Євґенієвіча виглядає не зовсім безхмарною. Навряд чи його пригріє Камеді-клаб – аж надто жанр специфічний: Піфія на мінімалках. Звісно, слідом за генерал-аншефом Семьоном Кириловичем Наришкіним, котрий пристрасно любив як імператрицю Лізавету Петровну, так і кріпосних німф, міг би обзавестися власним домашнім театром, проте здоров'я не те. А контрабандну віаґру після арґентинської підстави з патрушевським коксом приймати відверто боязко.

Але в якійсь пивній біля Казанського вокзалу Сєрґєй Євґенієвіч напевно буде і ситий, і п'яний. А головне – там, у разі чого, і на дно залягти можна.

А в процесі підготовки запасного аеродрому Наришкін тренується в конспірології, відточуючи артистичну майстерність віщуна-провісника. Роль у сучасній Росії, прямо скажемо, погано збігається з ґендерною. Але це, очевидно, у рамках операції прикриття.

Отже, директор російської СЗР дав феєричне інтерв'ю РІА "Новости", в якому, зокрема, викрив агресивні наміри Варшави щодо України. Знову.

Задум, зрозуміло, запозичений у Кремля. Рішення, звісно, ухвалено на найвищому рівні. План, звісно ж, приречений на успіх.

Загалом, "Президент Польщі Анджей Дуда дав вказівку профільним службам у стислий термін підготувати офіційне обґрунтування польських зазіхань на Західну Україну", стверджує головний російський шпигун. При цьому за точку відліку, як і слід було очікувати, взято події 1943 року – Волинську трагедію.

Для підкріплення претензій польські спецслужби готують "народні референдуми" у західних областях України, оскільки, мовляв, російський досвід показав, що "повернення територій" методом плебісциту є успішним. Відповідно, саме плебісцит забезпечить легітимацію анексії "Львівської, Івано-Франківської та більшої частини Тернопільської області".

Мешканці решти Тернопілля, а також Хмельниччини у розпачі: а їм куди? Жителів колишнього воєводства Київського охопила туга: звідки така немилість? Що плебісцитів шкодувати?

Волиняки взагалі обурилися і явно замишляють недобре. Адже Волинь – ключ до всього! "У Варшаві впевнені, що наявних у державних архівах відомостей достатньо, щоб висунути Києву вагомі реституційні вимоги", — головний путінський штірліц брехати не буде. У польського керівництва, звісно, часом трапляються проблеми з логікою (одна історія із забороною абортів чогось варта), але щоб настільки – це вже занадто. Як розуміти таку розхлябаність?

Тим більше, що Наришкін прямо заявив: у Польщі намірилися діяти наполегливо, побоюючись кидка від партнерів по НАТО. Вони, мовляв, можуть спробувати домовитись із Росією взимку, не враховуючи інтереси не лише українців, а й поляків. Крім того, Варшава, мовляв, готова виставити Україні рахунок – і за військову допомогу, і за розміщення біженців, і навіть за пшеводівський приліт, який Варшава мовчки проковтнула по наученню США та провідних європейських країн.

На жаль, це марення – не наслідок ані делірію, ані абстинентного синдрому, а цілком продуманий елемент інформаційної кампанії, спрямованої насамперед на російську аудиторію. Цілей тут кілька. По-перше, підтримка путінського наративу про "не країну навіть": Україна – це територія, яка не має суб'єктності, і в намірі її роздерибанити Росія не самотня. Технологія анексій – це нормально, "усі леді роблять це". Просто Росія змогла обкатати її першою, а решта заздрить і намагається копіювати. Взагалі, з початку масштабного вторгнення Кремль щонайменше тричі запускав інформкампанії "сусіди готові ділити Україну", але цей наратив із гідною кращого застосування регулярністю повторювався, як мінімум, з часів Помаранчевої революції. Цілком імовірно, що, потрапивши в пастку Геббельса, російське керівництво саме повірило, що багаторазово повторена брехня є правдою. Так чи інакше, "розподіл України" – це артефакт російських інформаційних реалій, безпосередньо пов'язаний із відмовою визнавати її суб'єктність. І відступити від нього означає фактично визнати поразку у війні. Тим більше, що саме беззастережне визнання суб'єктності України є основою її міжнародної підтримки.

По-друге, російському керівництву будь-що потрібен наратив народної війни. А в безглуздий і нещадний ювілей чергової провальної спроби цивілізувати Московію в 1612 році зліпити образ пихатого ворога-ляха — наймиліша справа. Тим більше, що в російській картині світу Польща так само несамостійна, як і Україна. Тут, до речі, проглядається потенційна можливість розкрутки російської версії історії про Переяслава, "братні народи" та іншу нісенітницю формату "возз'єднання України з Росією".

По-третє, конспіроложство від Наружкіна знаменує чергову спробу вбити клин між Києвом та Варшавою. Тут усе за давнім темником: Волинська різанина, реституції, Львів – польське місто. Що характерно – без найменшої уваги до динаміки українсько-польських відносин. Імперська зарозумілість змушує Кремль знову і знову демонструвати те саме невігластво, що й у середині двохтисячних. І дуже сумно для Росії, що голова провідного розвідувального відомства не лише підтримує ці стереотипи, а й, схоже, залишається у їхньому полоні. Смішно, що СЗР почала виконувати ту ж функцію, що і Перший канал, а Наришкін конкурує з Соловйовим. А що сумно для Росії – чудово для нас.

Що ж, чекаємо на наступний сеанс викриттів.