Пенсіонер-фінляндизатор. Навіщо Ішинґер переінакшив Бжезинського

Вольфганг Ішингер складає повноваження голови Мюнхенської безпекової конференції, тож його інтерв'ю Handelsblatt — не лише її реклама, але й своєрідний дембельський акорд. Причому місцями здається, що це не метафора й він буквально робить останню послугу "отцям-командирам". До того ж, зовсім не бундесверівськім.

Зокрема, він змахнув пил з пропозиції, яку висунув (що показово – теж в інтерв'ю німецькому виданню, Spiegel Online) 2015 року Збігнев Бжезинський: розв'язання конфлікту на Донбасі можливе шляхом фінляндизації України. Однак змахнув так, що разом із пилом стер цілий шар сенсів. І хоча на перший погляд, йдеться про одне й те ж, різниця фундаментальна. Порівняймо.

Слово колишньому раднику президента Картера: "Україна повинна мати право вільно вибирати свою політичну ідентичність і бути більш пов'язаною з Європою. У той же час Росію треба запевнити, що Україну не приймуть в НАТО. Це формула рішення (конфлікту – прим. ред.)".

А що каже майже колишній голова Мюнхенської конференції? "Не можна сказати, що Україна й Грузія ніколи не можуть стати членами НАТО. Та ми могли б запропонувати Україні трохи зорієнтуватись на фіннів у тривалішій перспективі. Фінляндія – член ЄС, але не НАТО".

І знов Бжезинський: "Було б доцільно надати Україні оборонну зброю для захисту великих міст, наприклад, протитанкові озброєння або міномети, тому що ми повинні були підвищити ціну російського насильства. Захопити місто, населення якого налаштовано на оборону, вимагає надзвичайно великих витрат".

Ішингер: "Президент Росії Путін вважає, що займає оборонну позицію. Ним давно рухає страх, що Америка все-таки захоче прийняти Україну й Грузію до НАТО. Це червона лінія для Росії".

Бачите фундаментальну розбіжність? В першому випадку беззаперечно визнається наше право на оборону. В другому – так само беззаперечно визнається право Росії диктувати умови.

Причому в тих достоту категоріях, в яких уряд СРСР ультимативно вимагав, аби Фінляндія відсунула свій кордон у Карелії, бо, мовляв, вбачав загрозу Ленінграду.

Зрештою, ані Бжезинський тоді, ані Ішингер тепер не сказали головного: фінляндизація – це збереження держави ціною втрати частини її території.

Наголошу на першій частині визначення – збереження. В керівництві СРСР щодо Фінляндії ніхто не просував наративів та "одного народу" та "не країни навіть". Інакше кажучи, Кремль не ставив під сумнів її право на існування – йшлося в найкращому для Москви випадку – про створення чергової радянської республіки. Ставлення путінського режиму до України – зовсім інша річ. Відповідно, фінляндизація в нашому випадку означатиме лише розтягнення в часі й просторі процесу демонтажу державності — хоч би й зі збереженням формальних ознак суверенітету.

Частина друга теж цікава. У випадку Фінляндії це була хоч і вимушена, але "гамбітна" – в тому сенсі, що агресору довелося дорого заплатити за відчужувані території, й західні демократії не надто хвилювалися щодо проведених ним червоних ліній. Якраз навпаки – вони робили все, щоб збільшити ціну "покупки". Не лише санкціями, але й зброєю – і так, добровольцями.

Відтак, коли фінляндизація Фінляндії перейшла в наступну фазу – почесної капітуляції у вигляді мирного договору – це сталося тому, що переможець не міг собі дозволити продовжувати війну, а не тому, що Стокгольм, Лондон чи Вашингтон домовились про це із Москвою. До речі, за першої ж нагоди фіни взяли реванш – і союзництво з Третім Рейхом не змусило їх посунутись на радянську територію далі старого кордону. І хоча в підсумку СРСР лишився при новонабутих своїх, по Другій Світовій жодних екзистенційних загроз для Фінляндії не створював. Але варто було ситуації змінитись внаслідок зростання апетитів путінського режиму – й фіни (як і шведи, до речі) почали обговорювати можливості інтеграції в різноманітні оборонні структури починаючи від поглиблення двостороннього союзництва із Швецією й закінчуючи приєднанням до NORDEFCO – (Північне оборонне співробітницвто).

До речі, із вступом до ЄС в 1995 році Хельсінкі відмовився від нейтрального статусу на користь "військового неприєднання".

До того ж Хельсінкі принципово не відмовився від опції приєднання до НАТО – її просто відкладено до гірших часів. А поки Фінляндія (як і Швеція) дедалі більше підтягується до стандартів сумісності із формально не-союзниками, відмовляючись, зокрема, від закупівель російських озброєнь на заміну застарілих радянських. Тобто, по суті, Фінляндія всі ці роки робила те, що Україна робить зараз – принципова різниця, таким чином, полягає в тому самому рядку конституції, який фіксує наші євро- та євроатлантичні прагнення.

І навіть якби останній пункт із неї було викреслено – чи розуміє пан Ішинґер, що Росії не потрібна Україна навіть у "безпечному" для неї статусі члена ЄС? Якщо ні — це дискредитує саму ініціативу Мюнхенської безпекової конференції, якій випала сумнівна честь стати майданчиком для оголошення Путіним нової холодної війни Заходу.

Тож, гадаю, мав би. Не може людина, яка стільки років займається міжнародною політикою та її аналізом, не розуміти таких простих речей. А відтак він або висловлює думку тієї частини німецького істеблішменту, яка воліє позбутися головного болю під назвою "українське питання" й повернутись до звичних ґешефтів із Москвою. Або ж готується посісти синекуру в умовному (або безумовному) NordStream AG. Зрештою, різниця, як на мене, непринципова.