Нація Ждунів. Чому Байден має коритися волі українських виборців

Нескінченні дискусії щодо великого державного герба можна закінчувати. І інтервʼю Володимира Зеленського західним ЗМІ, опубліковане в день саміту НАТО, і колективна реакція українців на вчорашню женевську зустріч Джозефа Байдена із Володимиром Путіним з усією очевидністю демонструють: фігур-щитотримачів, настільки ж потужних, заряджених сенсами й відповідних нашій вдачі, як Ждун (Почекун), просто немає. Які там козаки-архангели-леви? Ви про що? Це все архетипи дії (так, часом архетипи безбожно брешуть: лев дрихне більшу частину часу, та де ви бачили гербового лева уві сні?). А наш провідний архетип – очікування прийдешнього. Колапсу або успіху – це деталі, головне – що беззаперечно неминучого і, ясна річ, підготовленого третіми (коли нижчими, а коли вищими– це ситуативно) силами винятково для України. Ми – нація віщуватих ждунів, які чарівним чином оселилися усередині Пупземелля, довкола якої обертається Всесвіт.

І що характерно, в цій площині мовні баталії просто зникають. Бо установка на автоматичне втілення наших очікувань, зафіксована як у державному гімні, так і в творчості "їхнього всього" українського російства Михайла Булгакова (що, власне, й служить прекрасним аргументом на користь причетності Афанасійовича не до російської, а до української культурної спадщини). Просто тому, що звернені до Маргарити слова Воланда "Никогда ни у кого ничего не просите, особенно у сильных Мира Сего — сами придут и все дадут" – це з того ж смислового ряду, що й законодавчо освячене "згинуть наші воріженьки". В обох випадках ідеться, по суті, про один і той самий набір благ: добрі вуйки нам забезпечать світле майбутнє, а злі дядьки самі передохнуть так, що в кожному випадку ми не встигнемо втомитись.

Це я до чого: доленосне віщування в сучасному світі добре працює хіба в біржевих торгах. І то за двох взаємоповʼязаних умов: ви – Ілон Маск і ви розсварилися із криптовалютчиками. В тому, що стосується політики, а тим паче політики міжнародної, пророцтва самі собою не діють.

Якщо нас досі не пускають у НАТО, не треба лякати Альянс ані російською навалою (вони в курсі), ані мілітаризацією України (вони тільки за). Не треба протиставляти необхідність боронити державу її технологічному розвитку. Можливо це комусь і здається дивним, але в сучасному світі такої дихотомії просто не існує. Не кажучи вже про те, що продукція мілітарного призначення чудово прописується в мирному повсякденні – як-от тампони, памперси, тефлон, скотч чи інтернет і GPS.

Якщо той-таки Альянс у фінальному комюніке саміту приділяє змінам клімату й захисту жінок від сексуального насильства більше уваги, ніж підтримці обороноздатності України, це не означає, що Україна випадає на узбіччя його інтересів. Це означає, що в НАТО питання виживання людства й просування загальнолюдських цінностей не змішують із питанням виживання окремо взятої держави на периферії Східної Європи.

Якщо Німеччина продовжує гратися із гіперборейським вогнем, то це, знову-таки, привід для власних ігор. Причому не рольових – у Касандру – а, радше, азартно-розрахункових. Ну, хоча б, у покер, коли на преферанс бракує клепки.

Якщо Байден досі не оголосив війну Росії й мило (ну ж бо як, не милуючись, можна було провести три з гаком години?) поспілкувався із Путіним, то це ще не означає ані спроби перезавантаження, ані розміну України на пролонгацію СНВ-3. Хоча подібна перспектива, звісно можлива – достатньо просто почекати й поберегти сили. 

В ждунському світі "згинуть, предложат и дадут" працює безвідмовно – бо така є наша ждунська воля, яку ті, кому положено, мають сумлінно виконувати. В світі реальному дещо інакші правила, повʼязані із географією, економікою та поняттями "розрахунок", "вигода" й "інтерес". А ще в світі реальному діють фізичні закони, що встановлюють звʼязки між силою й роботою, дією та спротивом, масою та інерцією тощо.

Словом, шановна Піфіє, не ний. Почни щось робити. Простіше кажучи — працюй, курво!