На розі Шухевича і Штерна. Про що забув посол Ізраїлю

Джоеля Ліона, посла Ізраїлю в Україні, обурив намір тернопільської міської ради назвати міський стадіон на честь Романа Шухевича. Обурив настільки, що він висунув вимогу, аби це рішення було негайно скасовано. З огляду на граматичну форму його допису на твітер-сторінці та переклад на сторінці посольства, цю вимогу посол висуває не від себе особисто, а від імені держави, яку представляє. 

Не знаю, чи цю вимогу було оформлено у традиційніших формах комунікації на кшталт дипломатичної ноти, але власне тону висловлювання Його Екселенції, в принципі, було би цілком достатньо для виклику в профільну установу, яку він теґнув першою: в МЗС панові послу мали би нагадати Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від 1961 року. Зокрема, зміст Ст. 9, де йдеться про поняття persona non grata, а також Ст. 41, ч.1, що містить вимогу не втручатись у внутрішні справи держави перебування. І, відповідно, роз'яснити, яким чином ці статті пов'язані між собою. Було би й мали би — у разі потреби в приводі для дипломатичної конфронтації або згоди повестися на очевидну провокацію. Та оскільки ані такої потреби, ані такої згоди, очевидно, немає, наша дипломатія обмежилась обтічною формулою про пріорітет збереження національної памʼяті й обовʼязок дипломатів "не розпалювати".

Особисто я з паном послом згоден: не варто давати тернопільському стадіону імені Романа Шухевича. Ніде правди діти, він був хорошим спортсменом, чемпіоном Галичини з легкої атлетики, добре грав у футбол, і логіка в рішенні Тернопільської міськради є. Але рішення це — чергове у низці, що демонструє поганий тренд. Однак не той, про який — авжеж! — твердить пан Ліон (зрештою, про нього нижче). А той, від якого Україна за всі роки незалежності так і не змогла піти. 

Цей тренд — наслідування й відтворення радянської традиції обронзовіння, попри її відчайдушне заперечення. Продовження звички називання всього й усього доречно й недоречно іменами провідних борців за світле майбутнє — тільки із заміною персоналій. Мета цих практик на межі НЛП та вербальної магії очевидна — повсякденне відтворення героїчного міфу (особливо наголошу, що тут це слово вживається в культурологічному, а не зневажливо-побутовому значенні, тобто, умовно кажучи, йдеться про епос, а не про казку). 

Але фінал цих потуг буває однаковим: минає не те щоб дуже багато часу — і поклоніння змінюється байдужістю, вона ж обертається десакралізацією. Відтак, перш ніж відправитись на звалище історії, ім'я вождя світового пролетаріату увічнюється в назві триспального ліжка "Ленін з нами". Та й у Сполучених Штатах стрімко вивітрюється пієтет до отців-засновників: у них знову бачать "всього лиш" людей. 

Тому, насаджуючи пам'ять у топоніміці, варто послуговуватись насамперед здоровим глуздом, а не міркуваннями ура-патріотизму, прагненням створити собі імідж і намаганням сподобатись потенційному виборцю. Втім, так чи інакше, це предмет для громадських дискусій, у яких права вето не має бути не те що в послів — будь-яких — а й у президентів. Невдоволені можуть позиватись — і крапка.

Втім, у дописі Його Екселенції очевидний наголос на, щонайменше, моральній неприпустимості увічнення пам'яті "пособника нацистів". Вочевидь, пан Ліон ретранслює радянсько-російський наратив, який зводиться до дуже простого поділу: все, що в роки радянсько-німецької війни не було червоним, оголошується брунатним. В такий спосіб тавруються майже всі національно-визвольні рухи Східної та Східно-Центральної Європи, а надто — на територіях радянських республік. 

Цей дуже зручний для Москви наратив начебто підкріплюється висновками Нюрнберзького трибуналу й дотичних до нього процесів. Проте за дужки винесено той факт, що цей процес був політично зумовлений і як такий керувався міркуваннями радше політичної доцільності, ніж правосуддя. Нацизм беззаперечно мав бути засуджений як абсолютне зло, та комунізм мала би спіткати та сама доля — чого, на жаль, так і не сталося. Відтак, принцип колективної відповідальності став зручним інструментом стигматизації будь-яких сил, що боролися проти радянського режиму. Це, звісно, жодною мірою не виправдовує учасників національно-визвольних рухів, причетних до воєнних злочинів взагалі й Голокосту зокрема, але вважати злочинцями геть усіх учасників визвольних змагань — це за замовчуванням підтримувати імперські фанаберії Росії.

Що ж до 201-го охоронного батальйону (під орудою SD), то причетність цього формування до каральних акцій проти мирного населення та знищення євреїв у ті дев'ять місяців, що він, "розібраний" на окремі роти, перебував у Білорусі, доведено не було — за принципом узагальнення висловлювались хіба припущення щодо можливості цього. Так само ніколи не було доведено причетності розвідувально-диверсійного батальйону "Нахтіґаль" під орудою Шухевича до львівського погрому 1941 року — і як тут не згадати епічну історію про так зване "досьє Шухевича", яке, буцім було в розпорядженні "Яд-Вашем"? 

До розкрутки цього сюжету за часів президентства Віктора Ющенка доклали чимало зусиль деякі ізраїльські політики, та врешті-решт виявилось, що насправді ніякого такого "досьє" в природі не існує. На відміну від дівчинки-єврейки, яку врятували Шухевичі, і яка дожила до старості, попри те, що той-таки "Яд-Вашем" записав її до загиблих.

Зрештою, янголів на війні не буває, а свободу не здобувають у білих рукавичках — і ізраїльтянам це відомо краще, ніж багатьом іншим. Недарма ж у Єрусалимі є вулиця імені Авраама (Яїра) Штерна. Потерпілого від російського імперіалізму та британського колоніалізму польського єврея, поета, узника табору Сарафанд. Засновника й очільника бойової підпільної організації ЛЄХІ, історія появи та політичні установки якої змушують згадати про ОУН-Б. Патріота Ізраїлю, що боровся проти британського панування в Палестині й заради великої мети створення вільної єврейської держави активно шукав союзництва із Третім Рейхом і фашистською Італією. Коли у 1942 році Штерн загинув під час облави на конспіративній квартирі від випущеної британським офіцером поліції кулі, організацію, що потім влилася в ЦАХАЛ, очолив Іцхак Шамір — майбутній десятий прем'єр-міністр Ізраїля. Цивілізованіша імперія в якості ворога дала шанс незалежному Ізраїлю. У проекту незалежної України в той-таки час шансів не було.

Чи питали ізраїльтяни британського посла, що він думає про вулицю Штерна? Чи про шосе Менахема Бегіна — очільника організаціїї "Іргун", від якої відкололася ЛЄХІ, організатора низки терактів, чию голову британська адміністрація оцінила в 10 тис. фунтів, а згодом — шостого прем'єра Ізраїля? Чи, може, євреїв сильно цікавило ставлення сусідів-арабів до постаті Моше Даяна, коли зайшла мова про увічнення його імені? Всіх влаштовують хіба гроші й блаженні, а боротьба, надто ж боротьба збройна — це завжди гра з нульовою сумою, і в ній статус рятівника цілого людства, як правило, не передбачений.

Втім, є в ситуації з обуренням пана посла ще один вимір, дотичний до питань історичної пам'яті. Мова докорів і звинувачень у відносинах з Україною є майже стандартним риторичним прийомом офіційних представників Держави Ізраїль, причому підґрунтям для неї виступають не так факти, як спекуляції та підтасовки, що ці факти під собою хоронять. Хмельниччина, доба Петлюри, Бабин Яр тощо — всі ці трагічні сторінки історії наших взаємин розглядаються не з точки зору достовірності, а з точки зору сприйняття ("загальновідомо" — куди сильніший аргумент у публічній суперечці, ніж "низка документів свідчить"). Це наочно продемонстрував виступ президента Реувена Рівліна у Верховній Раді в 2016-у, це ж демонструє й нинішній допис Джоеля Ліона. Зрештою, така упередженість взаємна: ми теж не можемо похвалитись об'єктивністю погляду на участь євреїв і у встановленні більшовицько-радянської влади, і в організації Голодомору (хоча офіційних осіб Ізраїлю це, схоже, мало хвилює — і цієї індиферентності варто би повчитись).

Зрештою, україно-ізраїльські стосунки виглядають парадоксом: з огляду на давність і глибину зв'язків, що поєднують два народи, рівень співробітництва їхніх держав — політичного, економічного й культурного — вказує на тотальну незацікавленість одне в одному й щире задоволення наявним станом речей. Україна для Ізраїлю — питання не надто великих ґешефтів, чинник виборчих кампаній та карта в покері із Росією (нічого особистого — лише бізнес), Ізраїль для вихідців з України — місце, недосяжне для української Феміди й податкових інспекторів. За таких розкладів лишається хіба обмінюватись люб'язностями на кшталт "Забудьте про бандерівців! — Надайте список наших олігархів із вашими паспортами!"

… А між тим, файна була би кнайпа на розі вулиць Шухевича та Штерна… І не лише в Тернополі.