Литвини, Русь і Річ Посполита. Трохи про українське націєтворення

Тема про "три братні народи" та колиску їх Русь навряд чи нині може бути предметом серйозного наукового аналізу (хіба як суто історіографічна препарація цієї ідеологеми), а от похідна від неї теза (народжена, схоже, брунькуванням) — про пізнє розмежування українців і білорусів у Речі Посполитій — все ще мало не аксіоматична. Твердячи, що цю єдність чи не штучно розділила Люблінська унія, зазвичай не задаємося питанням, а чи були поважні підстави в минулому для творення спільної ідентичності українців і білорусів у кордонах Великого князівства Литовського? Чи може мовна подібність, а чи конфесійна єдність бути тривким для цього ґрунтом? Чи відчували, скажімо, наші славні волинці, а чи не менш славні мешканці Руського воєводства, себе "одним народом" із жителями Полоцької чи Вітебської земель? Як твердять антропологи, дослідники націєтворення, чи не найважливішим клеєм ідентичності для великих груп є "спогад" про давнє спільне минуле. Нація може включати групи з різними мовами, з досить помітними культурними розбіжностями, однак її не існує без "міфу про походження", що розділяється всіма її членами. Нація починається з творення спільної історії й за неї міцно тримається.

Чи були рамки Великого князівства Литовського достатньо тривкими, аби створити з регіональних спільнот певну єдність, що її навіть кордони 1569 р. не могли зруйнувати? Чи лінія розмежування, прокреслена на Люблінському сеймі (яка до сьогодні практично в незмінному вигляді розділяє Україну та Білорусь), була початком демаркації, а чи вона загалом закріпила існуючі різниці? По один бік кордону виявилася більшість українців Речі Посполитої, які, розділені перед тим майже двісті років між двома державами, миттєво "впізнали" один одного. Ба не лише впізнали, а й почали ділитися своєю історією, приєднуючи новоприбулих братів до своїх "місць пам’яті" під час першого безкоролів’я. А далі таки "уявили" свою Русь із шести воєводств зі спільною давньою історією, зі своїм "руським" правом і своєю "руською" мовою, зі своєю символічною владою — князями та давньою церквою (навіть якщо на той час вони уже обрали інший спосіб молитися Богові). У Великому князівстві Литовському натомість у 20-30-роках XVI ст. формується свій міф про походження — Палемонова легенда. Литовська еліта тішить себе родоводом від давніх римлян.

Очевидно, нам доведеться відповідати на ці питання, хоч вони й тяжкі для аналізу. А поки що вам маленький епізод із Люблінського сейму 1569 р. — магічного місця для українців.

На Люблінському сеймі 27 червня 1569 р. литвини (представники Великого князівства Литовського) впали на коліна перед королем і, як зауважує автор "Щоденника Люблінського сейму", мало було серед присутніх тих, хто не плакав, спостерігаючи цю картину. Литвини заявляли, що з великою кривдою для себе і з відчуттям невимовного жалю змушені погодитися перед ухваленням унії на ті останні кілька речей, дуже болісних для честі й доброї слави, довкола яких тиждень тривала палка дискусія. Серед них особливо дражливими були дві: як будуть скріплюватися унійні акти, що їх у майбутньому підтверджуватиме новий володар, — однією чи двома печатками, і що робити з переданням королем Зигмунтом ІІ Августом Польському королівству своїх дідичних прав на Велике князівство Литовське. Себто литвини вимагали внести окремим пунктом у текст привілею пункт про те, що унійні акти мають затверджуватися також і печаткою Великого князівства Литовського, та вилучити згадку про формальну владу Польського королівства над Князівством.

На Варшавському сеймі 13 березня 1564 року Зигмунт Август видав свою "Декларацію про унію", яка була переломною у справі об’єднання двох країн. У ній володар зрікався навічно династичних прав до Великого князівства Литовського та передавав їх "Речі Посполитій і тій славній Польській Короні", себто шляхетській спільноті (політичному народові) і майбутньому володареві, обраному цим політичним народом. У "Декларації" підкреслювалося, що два народи — польський і литовський — були об’єднані давніми привілеями "в одне тіло", в одну Річ Посполиту "одного люду" з одним володарем — головою — і майбутнім спільним сеймом.

На Люблінському ж сеймі в 1569-му литвини опротестували цей акт, заявивши, що великі князі отримували владу не спадково, а шляхом обрання їх вільними громадянами. Якщо ж король розглядає Велике князівство Литовське як свою власність, що її можна передати Короні, то й громадяни в такому разі трактуються рабами. А позаяк ситуація геть інша, литвини вимагали не згадувати цю ганебну обставину в унійному привілеї. Бо виглядатиме, що литвини, погоджуючись на унію, добровільно передавали себе коронярам у неволю.

Коли ж литвини "з плачем" встали з колін, коронні сенатори підхопилися і просили їх прийняти унію, обіцяючи зберегти всі їхні права та дотримуватися в усьому рівності у спільній Речі Посполитій. Король же на це заявив: позаяк два народи об’єднуються і зливаються в одне тіло з однаковими правами, то й спадок великого князя розподілятиметься порівну серед тих, хто спільно обиратиме короля в новій Речі Посполитій. Король також наголошував: литвини, ставши перед ним на коліна, учинили "йому, грішному створінню, незвичайну хвалу", невластиву для людей на цьому світі, і подали незвичайне прохання до володаря, який керує вільними людьми згідно з "правом посполитим". "Мушу прийняти це від вас, моїх радників, але повторюю, що таке вклякання лише панові Богу чинити маємо, а не земним володарям", — підкреслював Зигмунт Август. Він, закликаючи Бога у свідки, запевняв, що робить усе згідно з власною совістю, і якби це було не так, відмовився б від своїх дій.

Незадовго до цієї зворушливої сцени, 21 червня, відбулася гаряча дискусія в Посольській ізбі: чи зробити поступку литвинам і погодитися на використання двох печаток — Речі Посполитої і Великого князівства Литовського, а чи стояти на своєму. Більшість послів не погоджувалася, стверджуючи, що дві печатки мали б символізувати існування двох держав, чого дозволяти не варто. Інші обачно зауважували, що коли справа дійшла до завершальних акордів, не варто через непринципові речі ставити її під загрозу, інакше доведеться повертатися додому з "пергаментом, а не з унією". Тут своє слово сказали й волиняни, вже по тому, як написали собі та братії (киянам із брацлав’янами) привілей та засіли поміж іншими послами в сеймі. Автор щоденника подає лише кілька фрагментів промов, які йому видалися вартими уваги. Серед них прозвучав і голос анонімного мовця з Волинського воєводства, який розмірковував: "Хоч тут справедливість вся на нашому боці, як це видно зі старих привілеїв і з привілеїв нинішнього володаря, але однак у тих привілеях зазначається, що їхні [литвинів] уряди мають бути в усьому збережені, тоді й печатка за нового короля не шкодила б. А зараз, коли їх вже підігнали до сіті, важливо не відштовхнути. Пам’ятайте прислів’я: коли мисливець розкине сіті на звіра, який в них прямує, а другий чоловік звіра поранить, то тяжко мисливцеві, бігаючи, його загнати; рідко це вдається, а чи й можливо. Нинішній володар лагідно литовців жене в сіті, й невідомо, чи новий володар захоче робити те ж саме згідно з тими привілеями. Добре було б, аби ми заганяли литвинів, не ранячи".

Звернімо увагу, що мовець від імені волинян говорить "ми", миттєво ототожнивши себе з коронними послами, водночас протиставляючи себе литвинам — "їм", ще геть недавно співмешканцям по Великому князівству Литовському. Присягали волиняни, кияни та брацлав’яни на актах унії разом із іншою коронною шляхтою як її частина (сучасник тих подій Лукаш Гурніцький підкреслював, що для Польського королівства було принциповим приєднати українські землі ще до проголошення унійного акту). А за кілька років, уже по смерті Зигмунта ІІ Августа, українська шляхта твердо заявить, що вважатиме за ворога кожного, хто спробує розірвати єдність Речі Посполитої, себто порушить умови Люблінської унії. Це була відповідь на шантаж литвинів, які вимагали повернення відірваних у 1569 році від Великого князівства Литовського воєводств. Врешті на коронаційному сеймі в березні 1574 році князь Костянтин Острозький та ті, "про чию шкуру йшлося", у відповідь на чергову заяву литвинів "засвідчили, що краще підуть до неволі, аніж повернуться під ярмо литвинів, і якщо могли приєднатися [як вільні люди] до Королівства, мають теж повне право в унії залишитися". Мовці наголошували на своєму праві обирати, де і з ким бути, що й поставило крапку в цій історії.

Не поспішаймо звинувачувати давніх українців у онтологічному зрадництві, подивімося на цю історію з іншого, не дуже поширеного в історіографії пункту спостереження. На Люблінському сеймі несподівано для нас з’являється спільнота зі своїм виразним "ми", зі своєю власною повісткою, відмінною від вимог еліти Великого князівства Литовського. На цю повістку вони й взоруватимуться. Врешті, на іншому сеймі, Варшавському 1641 року, правнук учасників Люблінської унії Адам Кисіль вже буде говорити про руський народ як партнера інших двох політичних народів — литовського (який творили всі жителі Великого князівства Литовського) і польського (Польського королівства). Це партнерство, за Киселем, трималося на договорі між трьома народами. Себто "ми" як частина Польського королівства у 1569 році переростає рамки, задані для них умовами Люблінського сейму, і перетворюється на "ми" як третього члена Речі Посполитої двох народів. Кисіль, підкресливши рівність Русі поміж цими двома частинами, подасть довгий перелік її кривд. Він вкаже, що Республіка тримається на дотриманні прав усіх громадян, а інакше вона перетворюється на симулякр, що втрачає свою цінність. Ставлення "нас", Русі, до "вас", решти, заявляє Кисіль, залежатиме від дотримання "наших" прав. Якщо вони не будуть відновлені в повному обсязі, "ми" знищимо "вас" як симулякр Речі Посполитої, хоч цього й не бажаємо.

PS. Трошки екзистенційно-оптимістичного. Якими ж сильними ми як народ виявлялися в минулому, попри поділи. От здається, що після козацької революції ідея Русі в Речі Посполитій вже надійно похована. Ну ви самі знаєте, полонізація й таке інше (це хіба в XIX ст., як тобі Атлантида, вигулькує український П’ємонт). Аж тут у 1677 р. на сеймі з’являється анонімний проєкт реформ, де серед іншого пропонується створити при королі Янові Собеському раду, що складалася б із представників чотирьох окремих провінцій — Великої та Малої Польщі, Литви та Русі (з центром у Львові).

Отака неймовірна в нас історія.