Казус Стасюк: майстер-клас з дискредитації історичної науки та тематики Голодомору в Україні
Намагання "вибілити" відверто неякісну, академічно недоброчесну кваліфікаційну працю по суті засвідчує намір підмінити історичну науку пропагандою
Зізнаюся: вагався, беручись за висвітлення вказаної у назві проблеми на прикладі надзвичайно важливої для України тематики Голодомору. Тривалий час роздумував, чи варто виносити все на публічне обговорення, але розвиток подій не лишає вибору. То ж почну з уже відомого.
Восени 2021 року в Україні вибухнув скандал навколо Національного музею Голодомору-геноциду (далі — Музею), зумовлений публікацією під егідою Музею видання "Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань" (автори-упорядники Олександр Петришин, Микола Герасименко та Олеся Стасюк). Ця книга, яку упорядники знічев’я означили "науковим виданням", була презентована 7 вересня на Міжнародному форумі "Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо", але до незаангажованих науковців потрапила місяцем-півтора пізніше.
Незабаром з’ясувалося, що сама книга є видавничим фальсифікатом, а оприлюднені у ній висновки різного роду судових експертиз, зроблених у 2020 р., містять численні фальсифікації та маніпуляції.
Мало того. Основна виведена у книзі цифра – кількість загиблих внаслідок голоду в роки Голодомору (10,5 млн, з яких 9,1 млн в УСРР) — більше ніж вдвічі перевищує науково верифіковані в провідних українських та авторитетних закордонних виданнях дані (3 млн 942,5 тис. прямих втрат через надсмертність внаслідок голоду). Такі ж дані прийняті в Україні на офіційному рівні: у постанові Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року за кримінальною справою, порушеною за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках, йдеться про 3 млн 941 тис. прямих втрат. Оскільки цифра в 10,5 млн не пройшла належної верифікації, то вже сам факт ствердження її як науково обґрунтованої є безумовною фальсифікацією. А використання її у постійній роботі державної установи — Національного музею Голодомору-геноциду – ще й підважує державну політику пам’яті та перспективи визнання Голодомору геноцидом, адже це суперечить постанові суду, який ствердив визнання Голодомору геноцидом. До того ж, досудове розслідування, на матеріалах якого ґрунтується "нова" цифра, продовжене як мінімум до 21 квітня 2022 року, а, отже, немає жодних підстав для використання згадуваних там тих цифр у роботі державної установи. Про неприпустимість таких дій з боку керівництва Музею заявив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.
1 грудня 2021 року група авторитетних науковців, проаналізувавши згадане видання, звернулася до влади та громадськості з Відкритим листом проти фальсифікації історії Голодомору-геноциду. До підписання листа долучилися не лише дослідники проблематики, а й активні представники громадянського суспільства.
Наприкінці листопада 2021 року стало також відомо про ще одну пов’язану із очільницею Музею подію — спеціалізована вчена рада Д 27.053.01, що діє при Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, прийняла до захисту дисертацію Олесі Стасюк "Інститут уповноважених у здійсненні Голодомору-геноциду 1932–1933 років в УСРР". Зрозуміло, що з огляду на вже відомі фальсифікації, а також некомпетентні коментарі від пані Олесі Стасюк наприкінці листопада 2021 р. з тем і проблем, які вона публічно коментувала як очільниця Музею, виникли вагомі підстави сумніватися у якості її дисертаційної праці.
Поясню на двох прикладах. В інтерв’ю 5 каналу (ефір від 29 листопада) пані Стасюк стверджувала, що згадане вище рішення суду від 13 січня 2010 року було ухвалене "коли Янукович вже став президентом" (нагадаю: перший тур виборів відбувся 17 січня, другий – 7 лютого 2010 року, отже, рішення суду було ухвалено до виборів). А 27 листопада в ефірі Українського радіо, апелюючи до Леніна як беззаперечного авторитету, вона говорила про "загальносоюзний міф про посуху та неврожай" 1921 р., тобто словами Леніна заперечувала добре документовану і досліджену посуху 1921 року як природне тло голоду 1921-1923 років. Іншими словами, очільниця провідної інституції з поширення пам’яті про Голодомор та голод 1921-1923 років не володіла засадничими для її посади компетенціями.
Здавалося б, мало бути зрозумілим (та й наголошувалося це неодноразово): згадане видання та такого роду слова Олесі Стасюк компрометують як тематику Голодомору, так і українську історичну науку загалом. Тому до її дисертації, яка згідно із законом не пізніше ніж за 10 днів до захисту мала бути викладена у відкритий доступ, буде прикуто увагу науковців, які виступили проти фальсифікацій. Та попри це, ігноруючи навіть вже наявні статті Віктора Брехуненка з наведеними прикладами плагіату в дисертації та Геннадія Єфіменка, який, окрім плагіату, ще й вказав на вияви елементарної необізнаності дисертантки із досліджуваною проблемою, 24 грудня 2021 р. спеціалізована вчена рада Д 27.053.01 одноголосно проголосувала "за" присудження дисертантці наукового ступеня доктора історичних наук.
Такий крок не міг залишитися без уваги фахівців. Мотивацію до детальнішого аналізу дисертації у другій своїй статті з оглядом дисертації Олеся Стасюк чітко визначила Оксана Юркова: "Скандал навколо сфальсифікованого видання та демонстративне нехтування членами спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01 засадами науковості та академічної доброчесності змусили групу істориків уважно ознайомитись із текстами докторської дисертації, автореферату та наукових праць, в яких апробовано результати дослідження О. Стасюк. Результатом аналізу став лист на адресу Міністра освіти і науки України, де були викладені виявлені у текстах О. Стасюк численні випадки плагіату та різноманітних фальсифікацій. Фахівці наголосили на необхідності провести додаткову експертизу дисертації для скасування рішення спеціалізованої вченої ради про присудження О. Стасюк наукового ступеня доктора історичних наук".
У першій статті Юркової йшлося насамперед про беззмістовне зловживання багаторядковими цитатами з документів (до 2,5 сторінок), що допомогло досягти потрібного для докторської дисертації обсягу тексту. У другій статті аналізувалася фабрикація авторкою власного внеску у дослідження джерельної бази, яка, до того ж, ще й засвідчила кричущу некомпетентність дисертантки і, відповідно, нефаховість або корупційність тих, хто схвалив результати її праці. Інші негаразди менш розлого описані у згаданому листі, у якому разом з додатками 72 сторінки тексту. Тобто на численних конкретних прикладах було продемонстровано, що дисертація Стасюк не лише не заслуговує на слабеньку "трієчку", а, перейшовши усі припустимі межі некваліфікованості, ще й відверто порушує правила академічної доброчесності.
Однак і після цього спроби "вибілити" дисертацію не припинилися, а сама Олеся Стасюк, попри усі виявлені у її працях плагіат, фальсифікації та фабрикації, і надалі посідає місце очільниці Музею. Відповіді від Міністерства освіти і науки (а саме його органами затверджуються наукові ступені) з реакцією на вказані численні випадки плагіату та різноманітних фальсифікацій у дисертації О.Стасюк автори листа взагалі не отримали. Відгукнулося лише Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, куди була спрямована копія листа – там повідомили, що відповідно до внутрішніх правил і положень Національне агентство звернулося до ректора Університету Григорія Сковороди в Переяславі та до самої Олесі Стасюк з пропозицією відреагувати на цей лист. Можливо, це сприятиме зняттю завіси мовчання навколо цього випадку.
Вважаю за потрібне надати деякі пояснення, чому казус Стасюк є таким показовим.
З огляду на посаду Стасюк, її докторська дисертація виходить за межі винятково наукової проблеми. Реакція на казус Стасюк є чітким тестом на відповідність науковців, політиків і громадських діячів проголошуваним ними ідеям та цінностям чи навіть формальним засадам їхньої діяльності.
Про науковців
Не можна говорити про відданість науці чи просто позиціонувати себе як науковця і водночас толерувати, а то й публічно захищати фальсифікації, невігластво і академічну недоброчесність. На мій погляд, робити це можуть лише ті особи, які самі щось подібне практикують, а, отже, і їхнім начебто науковим працям довіряти не варто.
Щоправда, є нюанс. В умовах наших негараздів первісно така підтримка могла "статися" через неналежне виконання своїх професійних обов'язків (неуважність, поспіх, певні зобов'язання чи беззастережна довіра чиємусь авторитету тощо). Ключовим, як на мене, виступає критерій усвідомленої підтримки академічно недоброчесної та науково неякісної праці.
В моїй системі ціннісних координат природним було б визнання власної помилки замість нищення авторитету вітчизняної історичної науки та й України загалом в наполяганні на власній правоті.
Вважаю, якби Стасюк була самостійною фігурою, мала хоча б краплину наукової порядності, якби дослідження Голодомору і Україна загалом для неї були б справжніми цінностями, а не інструментом кар’єрного просування чи простого збагачення, то в описаній ситуації вона б подала у відставку та відкликала "свою" дисертацію. Аби не ганьбити Україну і тематику, провідну культурно-освітню установу України з популяризації знань про яку вона очолює.
Якби Стасюк цінувала передусім Україну і науку, а не себе в них.
Схоже, все впирається у згадане "якби"… Його немає.
Про роль політиків, державних та громадських діячів
У казусі Стасюк немає підстав говорити про спробу перетворити історичну науку на служницю ідеології, принаймні, на служницю проукраїнської ідеології. Бо у дисертації Стасюк немає науки як такої, немає скільки-небудь обґрунтованого системного підходу, вона сповнена плагіатом і фальсифікатом та містить купу неприпустимих помилок. Тому намагання "вибілити" таку відверто неякісну, академічно недоброчесну кваліфікаційну працю — які б гасла при цьому не виголошувалися — по суті засвідчує намір підмінити історичну науку пропагандою та адміністративно вмотивованими конструктами.
Наголосимо, що ця пропаганда (а цього, можливо, не розуміють ті захисники Стасюк, які є справжніми патріотами України) — засадниче неякісна з наукового погляду, а тому легко спростовувана. Вона неначе умисно створена для знецінення і висміювання катастрофи Голодомору! А оскільки при цьому повсякчас наголошується на захисті формально проукраїнських позицій (недарма ж завідувач кафедри Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Валерій Капелюшний на своїй Facebook-сторінці привітав усіх своїх друзів із захистом дисертації Стасюк гаслом "Слава Україні!"), а публікації, в яких викриваються плагіат і невігластво дисертації, називаються "маячнею" — то де факто йдеться про сприяння спростуванню і висміюванню питомо проукраїнських наративів. Підтримується знецінення української розповіді про Голодомор, вітчизняного автентичного наративу.
Іншими словами, якщо у цьому казусі і є справді фаховий підхід до справи – то йдеться про тих реально фахових ляльководів, які усвідомлено працюють проти України, стверджуючи у соціумі тезу про Україну як про випадково створену державу, що не має права на окреме незалежне існування. Адже нищення знань про історію України як наукової дисципліни, а саме це фактично і роблять захисники дисертації Стасюк, — то якраз одне із завдань таких фахівців.
Отже, казус Стасюк не може бути вирішений в ході банальної дискусії, оскільки не може бути приведений до спільного знаменника без узгодження ціннісної і, відповідно, правової основи протистояння. Маємо політиків, громадських діячів та науковців, які стверджують, що Олеся Стасюк заслуговує на присудження ступеню доктора історичних наук та має і надалі очолювати Музей Голодомору-геноциду. Вони не вважають за потрібне при оцінці дисертаційної праці Стасюк зважати на її зміст та на вже здійснений ретельний його аналіз.
Саме тому критика дій науковців, які дотримуються прийнятих у цивілізованому світі правил, з боку "захисників" Стасюк є вкрай цинічною. Під патріотичними гаслами, прямою дискредитацією та неоковирними звинуваченнями насправді здійснюється спроба запровадити "спеціальні" правила для "особливих" персон.
Так і до законодавчого закріплення корупційних норм недалеко! Насамперед прихильники таких норм можуть закріпити вже втілювані ними на практиці положення:
- Про сприяння появі плагіату у кваліфікаційних працях (від конкурсних праць на шкільних олімпіадах та в Малій академії наук до докторських дисертацій);
- Про невігластво як допустиму чи навіть необхідну складову таких праць;
- Про необов’язковість при захисті дисертації дотримуватися ухвалених раніше положень (це щоб не переписувати усі наявні положення, бо то чималий шмат роботи);
- Про схвальне ставлення до фальсифікації власного доробку дисертанта та про відсутність потреби працювати з першоджерелами;
- Про прийнятність застосування адміністративних важелів у написанні дисертації;
- Про те, що перелік умовних скорочень дисертації і сам текст дисертації можуть містити цілком різні поняття та абревіатури.
- Про те, що оцінка тієї чи іншої праці може і має визначатися не змістом самої кваліфікаційної праці, а тим, що скажуть "впливові люди", які "вирішують питання": чи то якесь начальство, чи то "спонсори", зрештою — посадою пошукача та його політичними уподобаннями;
- Про офіційний дозвіл використовувати адміністративні важелі та державні кошти для написання дисертацій керівникам різного роду державних установ;
У цих саркастичних пропозиціях, на жаль, відбивається реальна практика сьогодення. Мало того, схожі пропозиції вже пролунали з вуст Миколи Герасименка, одного із фронтменів фальсифікацій тематики Голодомору і де факто керівника музею Голодомору, який, приміром, на пресконференції 2 листопада 2021 року, присвяченій пропагуванню нічим не обґрунтованих цифр загиблих від голоду у 1932-1933 рр, у відповідь на моє питання ламаною українською відповів: "Він чогось порахував, що чисельність жертв повинні визначати історики на основі якихось документів. Ні, пане Єфіменко, весь світ визнає не так […] це тема криміналістики, кримінального права, це тема міжнародних конвенцій, ви їх не знаєте.[…] Ви питаєтесь разобраться історичними методами ілі методами надсмєртності при масових вбивствах людей. Моя позиція в тому, що крапку в цьому питанні могут поставить виключно комплексні судові експертизи, і на сьогодняшній день ці крапки поставлені. Десять міліонов пітсот тищ українцев були знищені". Раніше він же закликав СБУ до репресій проти науковців, які відстоюють науково верифіковані і навіть зазначені у постанові суду цифри втрат. Прикметно, що після такого заклику він, як це вже вдалося з’ясувати пізніше, лише зміцнив свої позиції неформального керівника Музею.
Ці ж саркастичні позиції де факто можуть ствердити ті науковці, які чи то під адміністративним тиском, чи то за хабар дадуть позитивний відгук на дисертацію Олесі Стасюк.
Можливо, реакція автора цих рядків не була б такою гострою, якби ті високостатусні інституції та особи, захищаючи антинаукову працю очільниці Національного музею Голодомору-геноциду Олесі Стасюк, фактично не нищили українську історичну науку загалом та не знецінювали українську розповідь про Голодомор, зокрема. Причому водночас публічно декларуючи не лише свою науковість, а й підтримку Революції Гідності.
Гідність не сумісна з плагіатом та фальсифікацією.
Гідність не сумісна з брехнею. Артикуляція Гідності без спертя на дослідження фахівців є демагогією.
Зараз українські політики, звертаючись до західного світу за підтримкою у боротьбі з Росією, цілком доречно звертаються до ціннісних аргументів. То ж не варто в жодному разі ігнорувати їх тут, в Україні.
Вимушений також наголосити: публічна демонстрація патріотичної позиції не рівнозначна реальному патріотизму тієї чи іншої особи, як і публічна підтримка Революції Гідності чи то навіть участь у владних органах після її перемоги не є свідченням того, що її цінності прийняті тими особами насправді, а не виголошуються з кар’єрних чи фінансових міркувань. Лише практика є критерієм істинності.
Обставини реагування на казус Стасюк продемонстрували: якщо інтереси різних політичних сил сходяться, то не лише проголошувані цінності, а й ухвалені раніше правила часом не відіграють скільки-небудь важливої ролі в оцінці результатів роботи того чи іншого діяча чи тієї чи іншої інституції. Адже не такий важкий за перспективними наслідками казус Олександра Гогігашвілі було вирішено його невідкладним звільненням з посади заступника глави МВС. Можливо, чогось подібного у насправді більш кричущому випадку, про який йде мова, не відбувається насамперед через те, що пані Стасюк має підтримку як частини формальних патріотів (кажу "формальних" саме тому, що вони такою підтримкою авторитет України якраз і нищать), які нині не при владі, так і частини чинної влади. Якби ставлення було б хоча б нейтральним, то на підписаний авторитетними українськими та закордонними науковцями Відкритий лист проти фальсифікації історії Голодомору-геноциду, була б якась реальна відповідь від владних інституцій.
А її немає.
Натомість поширюються чутки, що серед відповідальних за ці ділянки чиновників є намір як залишити Стасюк на посаді очільниці Музею (тут жодних зрушень немає), так і затвердити дисертацію та надати Олесі Стасюк звання доктора історичних наук.
Якими мотивами керуються ті чиновники? Тут є лише припущення.
Аналізуючи ще фальсифікації з цифрами, відомий філософ, перекладач та громадський діяч Олексій Панич у своєму фейсбучному пості 25 листопада 2021 року зазначив:
"Для чого робити такі фальсифікації? Маю дві версії.
Перша: аби "вразити" геть некомпетентне керівництво країни. Бо панівна думка цього керівництва в таких питаннях — це нездорове захоплення "масштабом", аби "всіх вразити" (те саме з Бабиним Яром, де вони на цьому ґрунті чудово порозумілися з епатажним російським режисером Хржановським).
Друга: з благословення російських кураторів. Адже ніщо так не дискредитує пам'ять про Голодомор, як підміна історичної правди епатажними фейками. Трагедія перетворюється на фарс, а росіяни отримують чудовий привід познущатися над недолугістю українців ("про Голодомор — то все вони брешуть").
Можливо навіть, що ці версії насправді доповнюють одна одну".
Нагадаємо, що фальсифікації та кричуща некомпетентність як книги, одним із авторів-упорядників якої є очільниця Музею Олеся Стасюк, так і дисертації за її авторством, є доведеними безсумнівно. Текст дисертації ще й сповнений плагіатом та фабрикаціями.
Тож який має бути висновок щодо причин підтримки деякими науковцями та урядовцями такого неякісного продукту?
Казус Стасюк — це не лише про науку і "чубання" українських істориків. Казус Стасюк насправді — зламний момент вітчизняного історієписання і політики пам’яті. Казус Стасюк — черговий екзамен України та українців на здатність існувати у системі координат Гідності: професійної, наукової, громадянської.