Двері в Європу та спадщина Карла Великого. Чим завершився візит європейських лідерів в Київ

Петро І рубав для Росії вікно в Європу. В Нієншанці. А Х*йло І вибив до Європи двері. В Ірпені. Для України.

Так виглядають результати візиту лідерів Німеччини, Франції, Італії та Румунії в Київ. Чи то візит до столичних передмість так вплинув на перших трьох, чи то вже традиційне повітряне привітання європейських лідерів з прибуттям з боку Росії – сказати важко. Однак фактом є те, що спільна підсумкова прес-конференція виглядала більш ніж ефектно. Отже, п'ятірка відзвітувала Urbi et Orbi, що:

1.    Гостям передали повний пакет пропозицій групи Єрмака-Макфола щодо сьомого пакету санкцій, зокрема газового ембарго. Що ж, з огляду на активність, яку розвинули європейці в питанні диверсифікації постачань, можна сподіватись, що ухвалення цих рішень піде дещо легше, аніж шостого "нафтового" пакету. Втім. Це не точно.

2.    Гості знову пообіцяли Україні зброю. Олаф Шольц знову заговорив про надання систем ППО/ПРО IRIS наземного базування, а Еммануель Макрон – про чергові шість самохідних гаубиць "Caesar". Щоправда, перші ще треба виготовити, оскільки їх немає навіть у Бундесвері, а щодо других – доводиться вірити президенту на слово, поки не надійдуть підтвердження цьому з українського боку. Наразі дюжина "сезАрів" стоїть на озброєнні 55 окремої артилерійської бригади "Запорізька Січ". Однак нам треба більше. Значно більше. І якомога скоріше. На деяких напрямках окупанти окопуються й переходять до оборони, а перетікання бойових дій у позиційну фазу робить задачу деокупації складнішою.

3.    Жодних публічних заяв, які можна тлумачити як схиляння чи тим більше примус України до поступок Росії заради припинення війни й пожертви територій заради порятунку життів, не пролунало. Взагалі, нинішня риторика того ж Макрона разючо відмінна від того, що він говорив ще пару тижнів тому. Сьогодні він чітко заявив, що Україна повинна виграти цю війну, а анонімне джерело в МЗС дуже слушно уточнило, що ця перемога означає, зокрема, й повернення Криму. Цікаво, що стоїть за цією метаморфозою.

4.    Експорт зерна. Схоже, тут консенсус: Росія недоговороспроможна, і прямі контакти з нею не приведуть до зняття блокади з українських портів. Тому будуть розвиватись альтернативні маршрути. Зокрема, через румунські порти. Втім, було б добре, якби до зусиль України із роз'яснення причин продовольчої кризи в тих регіонах, які від неї потерпають, долучилися б і європейці.

5.    Статус кандидата в ЄС. Всі гості чітко заявили, що будуть підтримувати його найскоріше надання Україні. Однак з огляду на процедуру, це далеко не кінець гри.

Загалом цей візит порушує запитань не менше, ніж дає відповідей. Насамперед, це питання про щирість намірів. "Локомотиви ЄС" все більше сідають на шпагат між прагненням відновити звичний статус-кво та усвідомленням, що примус України до капітуляції в будь-якій формі не гарантує цього відновлення. Однак і Драґі, і Шольц, і Макрон обтяжені ярмом виборчих циклів, і їм доводиться зважати на невдоволення виборців суто практичними питаннями, з великою політикою пов'язаними опосередковано. А публіка, як відомо, — дура, і пояснити їй зв'язок із вмістом гаманця та "війною десь там" буває нелегко. А надто – за умов протидії російської пропагандистської машини та місцевих "путінферштеєрів".

При тому усвідомлення, що домовлятись із Кремлем марно, з осяяння поволі стає фактом життя. І Драґі, до речі, був серед перших лідерів Західної та Південної Європи, хто сказав про це вголос.

Тут ми підходимо до другого питання – про європейське лідерство. Фактично сьогодні в Києві були троє претендентів на спадок Ангели Меркель (або, якщо говорити метафорично, на чи то корону, чи то премію Карла Великого). Так от, питання полягає в тому, до яких наслідків може привести конкуренція за це місце між Драґі, Шольцем та Макроном як на європейському рівні, так і в контексті проблем, пов'язаних з Україною. Але тут лишається хіба здогадуватись: гра, за великим рахунком, лише почалась.

Однак однією з площин цієї гри є оновлення й утворення сіток альянсів усередині ЄС. Тут показово, зокрема, що Румунія, яка послідовно проводить підтримки України (та й добросусідські стосунки вибудовує з часів арбітражу по шельфу довкола Зміїного) є не лише представницею Центрально-Східної Європи, яка на тлі цієї війни фактично формує блок, але й "містком" до тієї ж Італії. Тобто Йоганніс, що називається, "своя людина в чужій команді".

Але водночас та легкість, з якою дали обіцянки підтримувати статус кандидата в ЄС для України Макрон і Шольц, насторожує. По-перше, з огляду на те, як Німеччина свого часу ангажувала Нідерланди, щоб є виступати одноосібно проти передачі Україні озброєнь. Тож лишається відкритим питання, які країни спробують заблокувати наше кандидатство. По-друге, статус кандидата може бути таким собі чистилищем на багато років. Туреччина, Албанія й Сербія тут, можливо, й не вповні релевантні, але однозначно показові приклади.

Але навіть не беручи їх до уваги, слід зважати на Копенгагенські критерії вступу до ЄС. А це – "ринкова економіка та здатність упоратись із конкурентним тиском і ринковими силами всередині Європейського Союзу". Очікувати, що ми зможемо досягти відповідності цим вимогам на тлі війни – і навіть після її завершення – надто оптимістично. Як і на швидке приведення до тями (читай – тих-таки стандартів ЄС) правової системи. Відтак надання Україні кандидатства стане для всіх зацікавлених сторін радше іміджевою перемогою (при тому, що торги за цей статус низці країн можуть дати цілком відчутні дивіденди). При тому ми все ще не убезпечені від вердикту "ні" – зокрема через щире переконання цілком дружніх урядів, які не згодні ігнорувати нашу об'єктивну неготовність і вважають, що відмова спонукатиме Україну до швидшого реформування. Втім, ухвалювати суто політичні рішення щодо перспектив розширення Євросоюзу вже доводилось. А наш випадок, далебі, найнагальніший.

Як би то не було, в політиці жести часто важать більше, ніж дії, ними позначувані. І сьогодні це вповні так.