Чому сотні тисяч тонн електронних відходів в Україні розкладаються на полігонах, а не проходять рециклінг?

В низці розвинутих країн – зокрема, в Європейському Союзі – приділяють прискіпливу увагу цій проблемі на законодавчому, інституційному та логістично-організаційному рівнях. Натомість, в Україні ситуацію з токсичним сміттям можна лапідарно описати, як "дике поле". Чому так відбувається?

Що таке глобальні e-waste і в чому небезпека?

До відходів електронного та електричного обладнання (e-waste, або ВЕЕО) належать застарілі й використані споживачами одиниці побутової техніки – як великогабаритні (холодильники, кухонні плити, пральні машини, бойлери і котли для підігрівання води тощо), так і девайси порівняно невеликого розміру (напр., телевізори, комп’ютери, принтери, мікрохвильові печі, мобільні телефони і т. д.). Окремим класом є акумулятори й батарейки.

Вичерпний перелік різновидів цього сміття опубліковано, зокрема, в додатках до "Базельської конвенції про контроль за транскордонними перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням" (що є частиною і українського законодавства з липня 1999 р.), або в Директиві 2012/19/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 4 липня 2012 року про відходи електричного та електронного обладнання (ВЕЕО).

Згідно зі спеціальним звітом Всесвітнього економічного форуму "Нове циркулярне бачення електроніки, час для глобального перезавантаження" (2019), сьогодні електронні відходи є найбільш зростаючим сегментом у світі – серед всіх класів сміття. Цифрова трансформація як глобальний тренд та динамічне життя в діджитал-епоху породжує в усьому світі спурт продажів мобільних телефонів, інших гаджетів, різноманітної побутової техніки, що підвищує комфорт і допомагає економити час для споживачів.

Проте, значна частина цієї техніки має не такий вже й довгий термін використання. Зокрема, ще донедавна нові моделі телефонів швидко застарівають. Наприклад, за розрахунками одного з американських аналітиків, середня тривалість "життя" гаджетів "Apple" становить 4 роки і три місяці.

На жаль, схожі тенденції призводять до непропорційно масштабного накопичення електронних відходів практично в кожній частині планети. Так, за даними World Economic Forum, у 2018 р. цей "потік" досяг 48,5 млн тонн в глобальному вимірі (це — приблизно 5 % від обсягу всього сміття).

За іншими оцінками, щороку на земній кулі накопичується в середньому 50-60 млн т цього непотребу. Наприклад, у звіті "Глобальний моніторинг електронних відходів, 2020 рік" (за програмою ООН "SCYCLE"), в 2019 р. вже утворилося 53,6 млн т e-waste. Прогноз до 2030 р. – загальний обсяг електронних відходів перевищить 74 млн т. Позаяк, зростання відбувається доволі тривожними темпами – плюс майже 2 млн т на рік.

Та лише у відношенні 17,4 % електронних відходів у світі існують офіційні документи щодо збору й адекватного рециклінгу цього небезпечного сміття. Що відбувається з рештою майже 80 % — достеменно невідомо. Адже тільки 41 країна світу збирає статистичні дані про електронні відходи, а осібно Європейський Союз надає регулярні та узгоджені дані. При цьому, за інформацією аналітичної платформи "Statista", найбільше "продукувалося" електронного сміття у період з 2014 по 2016 рр. – 16 млн т. При цьому обидві Америки й Європа разом "виробили" протягом вказаного періоду 11,6 млн т.

Власне, за прогнозом аналітиків, якщо людство генеруватиме електронні відходи схожими темпами, а система поводження з ними кардинально не зміниться, то до 2050 р. світовий обсяг e-waste може сягнути 120 млн т.!

Водночас, практично всі експерти галузі сходяться на тому, що левова частка e-waste в багатьох країнах банально потрапляє на сміттєві полігони. Наприклад, сьогодні лише в Китаї щорічно потрапляє на звалища 700 тисяч тонн старих холодильників, 1,5 млн т телевізорів і 400 тис. т персональних комп’ютерів. Переробляється ж усього-на-всього, за середньосвітовим показником лише 17,4 %. Наразі тільки в планах Міжнародного союзу електрозв’язку – збільшити до 2023 року частку рециклінгу електронних відходів у всьому світі до 30 %.

Що прикметно: значні масиви електронних відходів "експортують" з заможних держав до країн третього світу, де з цього токсичного сміття видобувають цінні матеріали – здебільшого в кустарних умовах і з високими ризиками для здоров’я і життя часто нелегальних перероблювачів цього "трешу".

І це – попри те, що в 1995 р. було прийнято Заборонну поправку (Ban Amendment) Базельської конвенції про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням. Міжнародний документ встановлює глобальну заборону для сторін Конвенції на експорт небезпечних відходів, включаючи електронні відходи, у країни, що розвиваються. Але багаті країни активно і, вочевидь, нерідко підпільно експортують невизначену кількість електронних відходів у такі бідні країни, як Гана, Індія, Таїланд, В’єтнам, Нігерія та ін.

Назагал, маємо парадокс: з одного боку, e-waste містять значну кількість високотоксичних елементів, як-то, свинець, мідь, сурма, кадмій, ртуть, нікель, поліхлоровані дифеніли тощо. Наприклад, у США електронний непотріб складає всього 2 % від загального обсягу сміття, але при цьому наe-waste припадає аж 70 % всіх токсичних відходів. Викинуте ж на полігони, електронне сміття проникає в ґрунт і підземні води. При цьому, відбувається не лише жахливе забруднення навколишнього середовища. Через повітря, опади й харчовий ланцюг (вода, рослини, тварини) отруйні речовини потрапляють в людський організм, викликаючи хронічні і навіть смертельні хвороби та спричиняючи непереборні генетичні зміни.

З іншого боку, електронні відходи – за правильної переробки – можуть стати могутнім сировинним та економічним ресурсом в рамках циркулярної економіки, що ґрунтується на "замкнутому" циклі виробництва, переробки сміття і його повторного, ресурсного використання в промисловості. Адже, електроніка і, зокрема, мобільні телефони містять, крім алюмінію, або сталі, ще й золото, срібло, мідь, паладій, кремній тощо. За оцінками аналітиків Світового економічного форуму, "глобальні" електронні відходи мають ресурсний потенціал у щонайменше 62, 5 млрд дол. на рік, що більше, ніж ВВП низки країн!

Важливо, що в низці розвинутих країн (США, Німеччина, Великобританія, деякі держави Південно-Східної Азії) суттєву роль у рециклінгу електронних відходів відіграє саме великий і середній бізнес.

Наприклад, знана в усьому світі корпорація "Apple" оголосила плани з досягнення вуглецевої нейтральності в усіх виробничих циклах і створення продукції з чистим нульовим викидом вуглецю до 2030 року. Водночас, світовий гігант з виробництва електронних девайсів щорічно інвестує в екологічні проєкти (в т. ч. з рециклінгу e-waste) 200 мільйонів доларів.

Інший кейс: німецький завод з переробки електронних відходів "Alba" (Берлін_ за допомогою суперсучасного, роботизованого смарт-обладнання переробляє електронні відходи Гонконгу. Адміністрація міста за контрактом 2018 р. заплатить німецькій компанії 318 млн євро протягом 10 років. Фінансують рециклінг місцеві виробники, імпортери та продавці електроніки й гаджетів; певна ж частина коштів виділяється з місцевого бюджету. Незабаром завод "Alba" перероблятиме згідно з екологічними нормами дві третини e-waste Гонконгу.

Україна: більшість е-відходів відправляється на звалища

Тоді, як у багатьох цивілізованих державах (ЄС, Канада та ін.) значний відсоток електронного "трешу" переробляється й утилізується за найсучаснішими технологіями, в нашій державі відсутні не лише розгалужена інфраструктура, а й профільне, чітко виписане законодавство.

За даними ДП "Укрекоресурси", щороку в Україні утворюється близько півмільйона тон електронних відходів, які мають згубний вплив на довкілля й здоров’я громадян. На кожного українця сьогодні припадає майже 28,5 кг e-waste, таку цифру подає ГО "Let’s Do It Green Ukraine". Це – багато, якщо порівнювати з розвинутими державами: так, даний індикатор в індустріальній Великобританії дорівнює 24,9 кг на людину, в Нідерландах – 23,9 кг, а в Австралії – 23,6 кг на особу. Назагал же, середньосвітовий показник у 2019 р. становив 7,3 кг на душу населення.

Та найгірше, що сферу управління електронними відходами в Україні можна охарактеризувати як "чисту дошку" (Tabula Rasa). Чому так?

По-перше, точних даних щодо того, яка саме частка e-waste переробляється в Україні (а не викидається на смітники) у режимі відкритого доступу немає. Навіть Міністерством захисту довкілля і природних ресурсів України окремої статистики по електронному сміттю не ведеться. Тоді, як скажімо, в Європейському Союзі одним із наріжних елементів системи поводження з цими токсичними відходами є реєстри виробників, імпортерів, продавців та структур, що займаються переробкою (вимоги Директиви 2012/19/ЄС). Адже, знаючи відкриті дані, можна ефективно формувати політику й систему управління e-waste.

На жаль, в Україні профільні держоргани і досі повною мірою не оприлюднюють інформацію щодо того, скільки і в яких регіонах накопичується електронних відходів, скільки компаній їх переробляють, на які полігони і за якими обсягами електронний "треш" вивозиться, скільки існує приймальних пунктів для e-waste і т. д.

Тож, сьогодні можна говорити лише про дуже приблизні цифри щодо переробки електронного сміття в нашій країні, враховуючи загальні обсяги твердих побутових відходів. Так, за даними підсумкового звіту Міжнародної фінансової корпорації (IFC, група Світового Банку) "ТПВ в Україні: потенціал розвитку за 2010 рік", в нашій державі щорічно продукується близько 11-13 млн т відходів усіх типів. Слід зауважити, що і сьогодні маємо схожу ситуацію, з тих пір в нашій державі не відбулося жодних кардинальних змін у сфері поводження з відходами.

Отже, зі згаданого масиву аж 92-93 % транспортується на полігони (одна п’ята з них не відповідає чинним санітарним нормам) та на стихійні сміттєзвалища. На переробку й утилізацію передається всього-на-всього 8 % ТПВ (це, здебільшого, відходи упаковки). Причому, "екологічно" переробляється лише 3,8 %, тим часом 4,2 % спалюється на сміттєспалювальних заводах. Ситуація з електронними відходами – ще більш невтішна. Можна припустити, що щорічно переробляється не більше 2 % e-waste, тобто всього близько 10 тис. тон (і навіть це – вельми оптимістична цифра).

По-друге, чинне законодавство у сфері поводження з відходами є застарілим і неефективним, воно не адаптоване до наріжних профільних директив і стандартів Європейського Союзу. Водночас, профільного закону щодо поводження з e-waste і досі немає (а це навряд чи можливо без нового базового документу щодо всього сміття). В липні 2020 р. Верховна Рада України схвалила в першому читанні новий рамковий закон "Про управління відходами" (№ 2207-1 від 04.06.20), проте документ і досі "вдосконалюють" у Комітеті ВР з питань екологічної політики та природокористування. І хоч його на початку вересня ц. р. включено до порядку денного поточної сесії Верховної Ради, це однак не є гарантією того, що парламентарі знову не покладуть його "в довгий ящик" — під впливом лобістів великого профільного бізнесу, для якого головне — надприбутки, а екологія лише цьому заважає.

Та наріжна проблема полягає в іншому. Навіть попри те, що документом впроваджується принцип розширеної відповідальності "виробника відходів" (але не імпортера, продавця, чи посередника), вводиться поняття планів управління відходами (національний, регіональний територіальний), йдеться про створення на центральному рівні "інформаційної бази", або реєстру "стейхолдерів" — та в контексті електронних відходів не передбачається головного. А саме – класифікації і визначення e-waste як окремого виду відходів, що потребує особливих алгоритмів управління, поводження і рециклінгу.

Наразі ж невідомо, до якого саме класу сміття законодавець їх відносить – до ТПВ, чи до небезпечних відходів. Схожа невизначеність і плутанина в рамковому законопроєкті так, чи інакше прирікає систему управління електронними відходами на неуспіх, а отже – на консервацію нинішнього, провального "статус-кво". Адже, наприклад, базова Директива ЄС і Базельська конвенція вимагають – на засадничому рівні – окремої класифікації e-waste, а отже, їх переробки на основі найкращих доступних практик і методів управління й найновіших технологічних досягнень (до речі, про це в рамковому документі – ні слова!).

Лише один "нюанс". Так, у законопроєкті № 2207-1 встановлюється зобов‘язання для власників небезпечного сміття, обсяг якого перевищує 50 тонн, подавати один раз на рік декларацію про відходи до профільного центрального органу виконавчої влади. Але цей мінімальний масив становить аж десяту частину від щорічно утворюваних в нашій країні e-waste. Оскільки ж електронні відходи є високотоксичними, то непоправний вплив на екологію чинять і набагато менші обсяги, ніж визначені необхідними для подання декларації. А відтак, серйозні обсяги e-waste, "утилізовані" на сміттєвих полігонах, банально не контролюватимуться державою!

Ще одне серйозне застереження. На жаль у влади є спокуса зігнорувати необхідність окремого законодавчого регулювання електронних відходів, мінімізувавши його на рівні нормативного-правого акту уряду – а саме, "Технічного регламенту з поводження з відходами електронного та електричного обладнання", як це було за часів президентства Віктора Януковича. Або ж – чинного "Технічного регламенту обмеження використання деяких небезпечних речовин в електричному та електронному обладнанні", затвердженого Кабміном в березні 2017 р.

Якщо ж не буде прийнято окремого закону щодо управління ВЕЕО, то це сміття і далі "тихо" й повільно вбиватиме природу й людей. До речі, в Верховній Раді і досі припадає пилом профільний законопроєкт № 2350 від 30.10.2019 "Про відходи електричного та електронного обладнання". Так, документ – не ідеальний і потребує окремого критичного розгляду. Втім, безперечною його перевагою є те, що він встановлює вимоги й алгоритми високого рівня збору та рециклінгу ВЕЕО.

Та, вочевидь, певним лобістським групам, що "заточені" під вельми "ліквідну" й високоприбуткову торгівлю побутовою технікою, мобільними телефонами й гаджетами, вельми невигідний профільний закон, що регламентуватиме всі етапи рециклінгу й притомної утилізації e-waste. Тож, вочевидь, вони докладають максимум зусиль і ресурсів, аби в цьому критичному сегменті лишити все, як є.

По-третє, в Україні не створено розгалуженої інфраструктури рециклінгу e-waste. Так, за актуальними даними Асоціації підприємств у сфері поводження з небезпечними відходами, в Україні нібито працює трохи більше 200 підприємств, що мають ліцензію на переробку небезпечних (в т. ч. електронних) відходів. Та насправді лише 20 з них мають відповідну матеріально-технічну базу, володіють сучасними технологіями та методами.

З іншого боку, попри те, що влада планує впровадити в рамковому законі "Про управління відходами" принцип розширеної відповідальності виробника, та при цьому не прописані ні дієві методи контролю й санкцій за невиконання норм і вимог закону, ні ефективні стимули, які б змусили правильно поводитися з e-waste всіх "фігурантів" на всіх ланцюжках руху цих відходів – від виробництва, імпорту й продажу до транспортування, пунктів здачі, переробки та реалізації сировини.

Водночас, годі говорити і про ефективний фінансовий механізм, який дозволить зрушити застарілу проблему з місця. В рамковому законі міститься вельми дискреційна норма щодо фінансової участі публічних органів: "Для фінансування заходів у сфері управління відходами можуть залучатися кошти державного та місцевих бюджетів, фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільні внески підприємств, установ, організацій…" (ст. 56). А можуть і не залучатися!

Натомість, в Європейському Союзі, для переробки й утилізації e-waste за допомогою новітніх технологій підприємства отримують гранти як з національних фондів охорони навколишнього середовища, так і з інституцій ЄС – зокрема, з Фонду згуртування ("Cohesion Fund") та Європейського фонду регіонального розвитку ("European Regional Development Fund", ERDF). На жаль, система, передбачена рамковим законом, основний тягар управління відходами (в т. ч. й електронними) покладає на виробників і місцеві органи влади (зокрема, операторів муніципальних систем), при цьому центральна влада ніби самоусувається від виконання наріжних функцій.

E-waste в Україні: потрібна "дорожня карта"

Таким чином, принаймні для мінімального зрушення в сфері управління e-waste, насамперед, необхідно:

• на законодавчому рівні (в рамковому законі щодо управління відходами) визначити ВЕЕО як окремий клас відходів, що потребує особливих стандартів рециклінгу і застосування найкращих доступних технологій і методів управління, які працюють в розвинутих країнах в рамках циркулярної економіки;
• окрім впровадження розширеної відповідальності виробників, імпортерів, продавців і т. д., необхідно створити окремий публічний фонд, який фінансуватиметься з частини екологічного податку – на взірець Українського кліматичного фонду, що його уряд обіцяє започаткувати до 2023 р.;
• розробити і ввести в дію окремий закон про управління e-waste — з інтеграцією до нього алгоритмів і норм, визначених профільними директивами ЄС.