Чи заперечить росіянина великорос?

До написання цього тексту мене спонукав забанений фейсбуком допис Людмили Горової, який починався словами:

- "Не "орки", не "рycня", не інші, милозвучніші слова.

- Рociяни."

І далі перелічувалися злочини російських окупантів та схвалення їх російським суспільством.

Так, безумовно, пані Людмила має рацію – усі перелічені нею злочини роблять не якісь міфічні істоти, а росіяни. То ж після того, як минув перший шок від робленого ними, варто б повернутися до справжніх назв. На нас напала Росія, злочини здійснюють і виправдовують насамперед її громадяни, тобто росіяни.

Але саме щодо терміну "росіяни" і виникло питання.

Хто такі росіяни?

Цим терміном — "росіянин" — українською мовою означається російськомовні як "россиянин", так і "русский". І, як це не парадоксально виглядає, в контексті означення винуватців злочинів українське "росіянин" звучить адекватніше, ніж можливі російськомовні варіанти.

Обґрунтую.

Кого в українській мові називають "росіянами"?

1) Громадян Росії чи підданих її правителів (російською – "россияне")

2) Тих, хто відносить себе до Росії

3) Росіяни за етнічним походженням (російською – "русские")

Перший та третій пункти – об’єктивні категорії і на відмінності між ними в російській мові наголошувалося неодноразово. Про те ж, що відмінність між поняттями "русский" и "российский" у російській мові через дещо ширше значення терміну "русский" свого часу мала й інше значення, ніж вказано у трьох пунктах, скажемо трохи далі.

Коли ми пишемо про "росіян" в контексті нападу Росії на Україну, то маємо на увазі якраз перші дві категорії, які російською мовою або передаються або можуть передаватися як "россиянин". Тоді як самі окупанти – незалежно від їх етнічного походження — через панівну у їхньому середовищі парадигму "русского міра" називають себе "русскими", з якими в українській мові асоціюється насамперед етнічне походження. Колись вживлюваний в Росії термін "россияне" хоча іноді там ще й використовується, але в контексті окупації України майже завжди вживається "русские". Щоб підтвердити мої слова достатньо погуглити словоформи "я россиянин" та "я русский". Мало того, навіть коли хтось каже, що не всі вони такі, то теж пише про "русских", хоч і "хороших". І хоча згадана термінологія є насамперед російською проблемою, але через неї є певне непорозуміння і в українській мові.

Як історик можу сказати, що такого роду труднощі у поняттєвому апараті не є новими. Щоб розрізнити етнічних росіян чи переклад на українську слова "русский" або "российский" та похідні від них, історики нерідко (коли то має значення) у дужках пояснюють щось на кшталт "мовою оригіналу" — "русский"", або "мовою оригіналу "российский". Але загалом такі пояснення здавалися стандартними, адже у 1990-ті – на початку 2000-х років все, здавалося б, йшло то того, що оцей розподіл — "русский" як етнічне походження і "россиянин" як громадянин Росії та "российское" як приналежне Росії, — закріпиться у російській мові як сталі означення. Однак ідеологія "русского міра" цей розподіл знищила.

Щоб зазирнути до коріння проблеми, нагадаю, що на початку у ХІХ – на початку ХХ століття, на думку тогочасної влади, в Російській імперії було три "гілки" "русских" — етнічні українці (під назвою "малороси"), білоруси та росіяни (під назвою "великороси"), але жодним чином не етнічні калмики чи буряти. Тобто термін "русские" був ширшим за "етнічних росіян" і разом з тим, набагато вужчим, ніж то практикується зараз.

Тепер же час змінився і "русскими" називають себе усі прихильники "русского міра", незалежно від етнічного походження. І, що важливо, так само їх називає і влада Росії. Саме тому це змішування етнічних росіян з русскоміровцями в російській мові ще міцніше ніж в українській. І саме тому потворніше.

Змінити російське слововживання ми не можемо, але українською означити російське етнічне походження відмінним від русскоміровского значення терміном нам цілком під силу. Адже багато етнічних росіян, насамперед тих, хто є органічною складовою українського народу – громадян України різних національностей, є беззаперечними супротивниками "русского міра".

Так, справді, в Росії так і не склалося з розвитком національного проєкту – уся потуга постійно спрямовувалася і спрямовується на імперське будівництво. Не склалося з реальним долученням до цивілізованого світу.

Буває.

Але навіть там думки про потребу відмови від імперії та переходу до національного будівництва не нові, вони лунали й лунають. Можливо, згодом, після поразки рашизму, такі погляди візьмуть гору. Але нам не слід чекати такої перемоги — потрібно вже зараз термінологічно відокремити імперців та русскоміровцев від етнічних росіян.

Для цього пропоную вживати вже відомий термін "великорос", попередньо розповівши про його історію. Нині він не надто вживаний, але у визначальний час столітньої давнини — на межі 1917 і 1918 років, коли у багатьох були сподівання на Росію як федерацію, складовою частиною якої мала стати не лише Україна, а й Великоросія, Дон, Кубань тощо, цей термін був доволі вживаним і ним означали саме етнічних росіян. Існувала навіть така газета – "Великоросс", в якій, власне, визнаючи право на самовизначення інших народів і навіть ставлячи за приклад Україну, Дон та Фінляндію, і лунали заклики до національного самовизначення великоросів.

Мало того, термін "великороси", "Великоросія" вживали не лише прихильники національного самовизначення етнічних росіян, а й той же таки Михайло Грушевський чи більшовицька преса. І при цьому ні в кого з них не йшлося про поняття "великорос" як імперський конструкт, який покликаний підкреслити існування інших, менш вартісних "росів".

Можна навіть припустити, що саме використання терміну "русский" для означення етнічних росіян могло розглядатися ними (і реально було таким!) як реально антиукраїнське по суті, адже цим самим якби підкреслюється не-існування українців. Щодо того можливого застереження, що термін "великороси" автоматично передбачає повернення і до поняття "малороси" стосовно українців, то з ним не погоджуся.

Не передбачає.

Як не передбачає такого повернення і незмінена назва "білоруси". Тим більше, що у тій же в УНР ще наприкінці грудня 1917 року був оприлюднений проєкт Конституції УНР, у п.VIII якого йшлося про узаконення права національно-персональної автономії "великоруської народності" та відзначалося потреба мати окремого міністра у справах великоруської народності.

Щоправда, у затвердженій 29 квітня Конституції УНР про потребу мати окреме міністерство вже не йшлося (пункт про національно територіальну автономію зберігся). Але цьому є просте пояснення – в Конституції не було переліку міністерств, тоді як реально міністерство у великоросійських справах вже давно діяло і навіть 28 квітня подало на затвердження Центральної Ради законопроект про великоруські Установчі збори в Україні. Так само, до речі, як і міністерство єврейських справ — про єврейські національні Установчі збори. Тобто "великорус", "великорос" — то було буденне означення етнічних росіян.

Відсутність іншої, аніж надана "згори", назви для великоросів (етнічних росіян) пояснюється, на мій погляд, тим, що у стані великоросів, на відміну від українців, до 1917 року просто не переймалися національним будівництвом і на час актуалізації такої проблеми у них, втім як і у білорусів, іншої окрім визначеної раніше владою назви не існувало. Але якщо білоруси як у національному, так і в псевдонаціональному радянському державному проєкті йшли торованим українцями шляхом, то у великоросів з національним будівництвом не склалося і невдовзі після розгону Всеросійських установчих зборів вони повернулися на імперський шлях. Власне, остаточне зникнення з дискурсу поняття "великорос", яке у радянській національній політиці у вигляді словоформи "великоруський шовінізм як основна небезпека у національному питанні" затрималося до початку 1930-х років, і засвідчило остаточну відмову від російського (великоросійського) національного проєкту і повернення до імперського.

Тоді як цілком адекватний і можливий шлях розвитку Великоросії пропонували її прихильники ще на початку 1918 року. Зокрема, в одній із статей "Великоросса" наголошувалося: "Я, як великорос, що знає недоліки мого народу, вважаю для себе ганебним і неприпустимим виправдовувати та захищати мій народ від ненависті звільнених народностей". Слід відзначити, що для великоросів Росії це твердження сьогодні актуальне як ніколи.

Якщо погодитися з терміном "великорос", то тоді пост Людмили Горової про відмову від назви "росіянин" тих громадян Росії, хто виступає проти рашизму і хто згадав про своє національне коріння, можна буде продовжити. Його закінчення буде звучати так: (запропоноване мною виділене капслоком).

"Рociянин" = "мародер, ґвалтівник, брехун, злодій, вбивця".

Всі інші умовно зневажливі слова не несуть і половини того люто огидного змісту, що несе слово "pociянин".

Для всього світу це знання має стати запорукою виживання.

І тоді вони почнуть казати:

"ні-ні, я — мордвин, я не pociянин"

"я якут, що ви, не доведи боже"

"я калмик!"

"я удмурт"

"я татарин!".

"Я НЕ РОСІЯНИН, Я ВЕЛИКОРОС"

Не заперечую, що запропонований мною термін не є оптимальним хоча б тому, що сьогодні у цей термін хтось може вкладати зовсім не те значення, що було аксіомою 100 років тому. Але ж потреба відокремити дефініцію етнічного походження, насамперед нормальних людей, і, в першу чергу громадян України, від означення послідовників "русского міра", — вона ж справді нагальна. А там, дивись, і великороси в самій Росії скинуть імперське ярмо і встануть на нормальний цивілізований шлях.

Але якщо "великорос" не підходить, то якою іншою дефініцією в українській мові (і, за великим рахунком у російській теж) то можна назвати?