Чи є Путін більшовиком?

105 років тому, 17 грудня 1917 року, до Києва з Петрограду телеграфом надійшов "Маніфест до українського народу із ультимативними вимогами до Української ради" від Ради Народних Комісарів – уряду совітської Росії за підписами її голови Володимира Леніна й народного комісара закордонних справ Льва Троцького. Автори маніфесту підтверджували право на самовизначення для всіх народів пригноблюваних російським царизмом та буржуазією аж до відокремлення від Росії:

"Тому ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними.

Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень, і безумовно".

Водночас всупереч цьому більшовицький уряд ставив перед Українською Центральною Радою низку ультимативних вимог, зокрема відмовитися від підтримки донського отамана Олексія Калєдіна та припинити роззброєння прибічників влади совітів в самій Україні, в тому числі пробільшовицьких російських військ. У разі невиконання цих вимог ленінський уряд погрожував уряду УНР війною. Якщо першу вимогу ще можна було зрозуміти, бо генерал Калєдін гуртував навколо себе білогвардійців та прибічників відродження імперії з усієї Росії, а УНР тоді була ще частиною Російської республіки, то остання вимога прямо суперечила проголошеному в більшовицькому "Декреті про мир" принципу права націй на самовизначення без присутності іноземного війська.

Цей документ в українській історіографії часто вважають початком першої україно-більшовицької війни, хоч насправді після цього ще кілька тижнів тривали переговори. Власне цей маніфест чи ультиматум був приурочений до І Всеукраїнського з’їзду Рад (Совітів), який саме тоді був скликаний у Києві за ініціативою більшовиків з метою мирного захоплення влади шляхом переобрання Української Центральної Ради. Але плани більшовиків провалилися: київський з’їзд рад висловив довіру та підтримку Українській Центральній Раді. Свою роль тут зіграв і ленінський маніфест. Як визнавали самі більшовики з України, замість розколу українських мас він навпаки об’єднав їх навколо Ради, бо коли наказ про владу совітів надходить іззовні, то це лише викликає протистояння, бо "доводиться вести війну з українським народом".

Цей Маніфест Раднаркому цілком руйнує путінську тезу про те, що більшовики нібито створили Україну чи довільно віддали їй якісь території. Насправді більшовики змушені були визнати Українську Народну Республіку, утворену згідно з ІІІ Універсалом Української Центральної Ради 20 листопада 1917 року, і в межах, окреслених цим універсалом. І навіть створений пізніше 25 грудня в Харкові більшовиками український совітський (радянський) центр також спершу зберігав назву УНР і намагалася охопити своєю владою ті самі території.

До речі, трохи згодом, вже 10 січня 1918 року, той же Лев Троцький на мирній конференції в Брест-Литовську визнав право УНР виступати окремою стороною переговорів про мир із Німеччиною, чим і скористалася делегація Української Центральної Ради для укладення союзу із центральними державами проти більшовиків. Але ні Троцький, ні Ленін не ставили тоді під сумнів цей крок, хоч пізніше радянські історики й писали, що цим самим Троцький зрадив соціалістичну революцію.

Характерно, що зараз Путін усіх більшовиків вважає зрадниками Росії чи п’ятою колоною закордонних держав. Тому дивно виглядають і деякі українські історики, що вважають Путіна послідовником більшовиків. Чому б тоді не називати більшовиками всіх іноземних правителів, що завойовували Україну – від хана Батия до Гітлера? Що це нам дасть окрім девальвації історичних понять та й власне історичної науки, перетворення її на таку ж частину державної пропаганди, як і в путінській Росії?

Насправді більшовики були російською партією із характерними імперським амбіціями. Але головна відмінність більшовиків від сучасних господарів Кремля в тому, що більшовики мали раціональну прогресистську модерністську ідеологію й вміли визнавати свої помилки. Це були якобінці російської революції 1917–1921 років, що визнавали принцип права націй на самовизначення й визнавали українців окремою нацією. Тоді як ідеологія Путіна є продовженням традиційної консервативної доктрини Російської імперії ХІХ ст. – початку ХХ ст., що вважала українців частиною "русского народа" чи "руского міра". Саме звідти Путін запозичив ідею, що українську націю вигадали вороги Росії – тоді це були поляки й німці. Нинішній володар Кремля лише додав до цих ворогів Росії більшовиків. Але навіть в цьому він не оригінальний, бо це саме писали російські білогвардійці – найзапекліші вороги більшовизму, що так само запекло ненавиділи все українське. Характерний приклад звернення генерала Антона Денікіна "Населению Малороссии" від 25 серпня 1919 року:

"Желая обессилить русское государство прежде, чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени.

С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под именем "Украинской Державы". Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев – Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной "Украинской Державы" и борьбы против возрождения Единой России.

Однако же, от изменнического движения, направленного к разделу России, необходимо совершенно отличать деятельность, внушенную любовью к родному краю, к его особенностям, к его местной старине и его местному народному языку.

В виду сего, в основу устроения областей Юга России и будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта….

Промыслом Божиим областям Юга России предуказаны высокая честь и великая ответственность стать опорою и источником для армий, самоотверженно идущих на подвиг восстановления Единой России.

В борьбе за Единую и Неделимую Россию я призываю всех верных сынов Родины к деятельной поддержке армии, несущей исстрадавшемуся народу избавления от большевистского ига."

Особливо слід зупинитися на злочинах більшовиків у зображенні Путіна:

"Большевики относились к русскому народу как неисчерпаемому материалу для социальных экспериментов. Они грезили мировой революцией, которая, по их мнению, вообще отменит национальные государства. Поэтому произвольно нарезали границы, раздавали щедрые территориальные "подарки". В конечном счёте, чем именно руководствовались лидеры большевиков, кромсая страну, уже не имеет значения. Можно спорить о деталях, о подоплёке и логике тех или иных решений. Очевидно одно: Россия фактически была ограблена".

Тут справді можна заплутатися. Хто це писав: Денікін чи Путін? Цитуємо далі президента Росії:

"В 1922 году при создании СССР, одним из учредителей которого выступила УССР, после достаточно острой дискуссии среди лидеров большевиков был реализован ленинский план образования союзного государства как федерации равноправных республик. В текст Декларации об образовании Союза ССР, а затем в Конституцию СССР 1924 года внесли право свободного выхода республик из Союза. Таким образом, в основание нашей государственности была заложена самая опасная "мина замедленного действия". Она и взорвалась, как только исчез страховочный, предохранительный механизм в виде руководящей роли КПСС, которая в итоге сама развалилась изнутри. …

В 20 – 30-е годы прошлого века большевики активно продвигали политику "коренизации", которая в Украинской ССР проводилась как украинизация. Символично, что в рамках этой политики с согласия советских властей в СССР вернулся и был избран членом Академии наук М. Грушевский – бывший председатель Центральной Рады, один из идеологов украинского национализма, в своё время пользовавшийся поддержкой Австро-Венгрии.

"Коренизация", безусловно, сыграла большую роль в развитии и укреплении украинской культуры, языка, идентичности. Вместе с тем под видом борьбы с так называемым русским великодержавным шовинизмом украинизация зачастую навязывалась тем, кто себя украинцем не считал. Именно советская национальная политика – вместо большой русской нации, триединого народа, состоявшего из великороссов, малороссов и белорусов – закрепила на государственном уровне положение о трёх отдельных славянских народах: русском, украинском и белорусском".

Опоненти Леніна — українські більшовики Василь Шахрай і Сергій Мазлах — вказували на імперські шовіністичні мотиви і в керівництві більшовицької партії. В той же час вони наголошували:

"Національні рухи в сучасному змісті сього слова виникають одночасно з розвитком капіталізму. І виникають не завдяки тому, що їх "видумують" у власних користних інтересах ті чи инші експлуатіруючі класи капіталістичного суспільства (сей момент дійсно грає велику ролю в національних, як і в усяких инших рухах), — а завдяки тому, що капіталізм заволікає в світовий оборот, до спільного господарського, а значить і духовного життя, як найглибші, як найширші кола людности. Національні рухи більше звязані з всесвітньо — прогресивним боком розвитку капіталізму, ніж з його руїнницькими тенденціями, експлуатацією, деґрадацією народних мас. Сей останній бік має свій досить великий вплив на розвиток національних рухів. Але ним одним не можна пояснити національні рухи, їх глибини і поширенности між усіма класами сучасного суспільства. Немає жодного класу, котрий би не брав участи в ньому, котрий не ставив би своїх домагань національного змісту. Пролетаріат в тій кількости. Се, розуміється, не означає, що в кожну хвилю всі класи з однаковим захопленням і з однаковою силою виставляють одинакові домагання. Ріжні класи в ріжний час у ріжних містах виставляють ріжні національні домагання з ріжною силою й впертістю."

"Український рух не являє собою чогось невідомого в історії. Але він набрав такі яскраві форми, так виразно і "класично" відбувався, що дослідження його має величезне значіння для урозуміння характеру, змісту і законів розвитку національно визвольних рухів взагалі. І сей дослід має, буде мати не один лише теоретичний інтерес. Тепер реакційний, імперіалістичний капіталізм все частіш трощить сі, демократично визначені, кордони (великих і життєздатних європейських націй, чиї межі раніше зазначалися все більше й більше мовою й симпатіями населення). Всі ознаки говорять за те, що імперіалізм зоставить у наслідок ідучому йому на зміну соціалізмові, межі менш демократичні, низку анексій у Европі і в инших частинах світу." (Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. 1919).

 Проголошена Петром Першим в 1721 р. Російська імперія розвалилася менші ніж за два століття – в 1917 р. Намагань її відновити було чимало – і мабуть найбільш відвертою спробою знов побудувати "єдину і неділиму Росію" була спроба Денікіна, яка зазнала жорсткого краху на початку 1920 р. Путін неодноразово висловлював пошану до Денікіна, називаючи його видатним державним діячем та патріотом Росії, сприяв перенесенню його праху з Парижу до Москви та навіть отримав у подарунок від доньки Денікіна його шашку. В цьому плані вірність господаря Кремля білогвардійським імперським традиціями закономірна. В той же час він намагається їх поєднати із традиціями сталінського СРСР, що продовжив певні риси імперії в новій формі.

Але всі імперії рано чи пізно гинуть внаслідок розвитку світового ринку та капіталізму, потребам якого найкраще відповідають саме національні демократичні республіки. Знищення імперій та диктаторських режимів є необхідною умовою для найповнішого розвитку продуктивних сил та подолання національної ворожнечі між народами. А це в свою чергу наближає до того моменту, коли капіталізм вичерпає свої ресурси для розвитку та змушений буде поступитися місцем більш справедливому суспільству без експлуатації людини людиною, без держав та кордонів. Зараз найбільшим ворогом прогресу є саме російський режим, що швидко перетворюється на фашистський. Саме знищення російського райху є умовою виживання не тільки українців, але зрештою і всього людства.