Буває, що й тигр стрибає. Про теорію інститутів в економіці

Подивіться на два графіки нижче. Перший я взяв з ФБ Тимофія Милованова: Джеймс Робінсон, співавтор неоінституційної теорії в економіці та лауреат "Нобеля", нещодавно пояснював у KSE, як політичні та економічні інститути впливають на добробут країн.

Другий — це відображення "корейського економічного дива" в показниках зростання ВВП у 1960–80 рр. (дані ВБ).

Нагадаю, Робінсон, разом з Дароном Аджемоглу і Саймоном Джонсоном, отримали "Нобеля" з економіки саме за дослідження того, "як інститути формуються та впливають на процвітання". Фактично постулюється причинно-наслідковий зв´язок, що гарні інститути призводять до сталого економічного розвитку.

Мовою авторів, гарними називаються "інклюзивні інститути", тобто такі системи правил, що створюють умови для широкої участі в політичному й економічному житті на засадах верховенства права. Це на відміну від "екстрактивних інститутів", за яких влада і ресурси концентруються в руках невеликої групи людей, що сильно обмежує можливості решти.

А тепер до Південної Кореї. Візьміть будь-який рік навколо 1970-го.

• Чи можна назвати Південну Корею тих часів "інклюзивною" за інститутами. Точно ні (диктатура Пак Чон Хі).
• Чи розвивалася Південна Корея економічно. Точно так. Вибухово. Майже щороку понад 8% зростання ВВП. Графік не показує, але створювалися цілі капіталомісткі галузі– як-от судно- і автомобілебудування (тобто це був реальний розвиток, а не бум на видобутку, як у деяких африканських країна).
• Висновок: спершу був економічний розвиток і лише потім, за кілька десятиліть в Південній Кореї почали домінувати інклюзивні інститути.

Що на це каже теорія "нобелівських" лауреатів? Так, буває. Буває, що й тигр стрибає. Іноді все навпаки — спершу економічний розвиток, а потім інклюзивні інститути. Тільки так може статися на нетривалий період.

Але, ставши на ці милиці, теорія розмивається (хто чітко визначить часові рамки для такого винятку?) та взагалі стає нефальсифікованою. Ну, тобто будь-який емпіричний приклад, як із Південною Кореєю, можна оголосити винятком. Ви знаєте, що тут сказав би містер Попер…

Утім, я скажу, що не ставив собі за мету покусати "нобелівських" лауреатів. Ні, я їх дуже поважаю. Зібрані ними дані великі та безцінні. Глибоке переосмислення інститутів як фактора зростання — безумовно, дуже корисне для нашого розуміння "чому нації занепадають" чи багатіють.

Я лише наголошую, що один фактор (інститути) не варто переоцінювати. Зв´язок між інститутами та добробутом насправді працює в ОБИДВА боки.

Та якби Робінсон, Аджемоглу і Джонсон зробили такий висновок, можливо, б і не було б у них всесвітньої слави та "Нобеля".

А якби містер Робінсон поставив на першому графіку стрілочку на кожну країну, а не тільки Китай, тобто додав динаміки — можливо, я б нічого й не написав. Усім би й так стало ясно, що ключова думка неоінституціоналістів виглядає не так:

інститути —> добробут

А так:

інститути <—> добробут

Тобто мало що пояснює.