Африканські "Катари XXI століття" готуються взяти своє

Країни Африки, колись повністю залежні від імпорту енергоресурсів, спочатку хотіли зіграти на падіння світових цін на нафту для імпортозаміщення, але потім концепція змінилася - з відкриттям перспективи увійти в число лідерів з видобутку або прибуткового транзиту вуглеводнів.

Статус найбільш яскравих і несподіваних глобальних фаворитів початку епохи дешевої нафти отримала група молодих нафтогазовидобувних і енерготранзитних країн Африки, які знаходяться на порозі завершення багаторічних громадянських конфліктів. Це Ефіопія, Кенія, Мозамбік, Південний Судан і Чад. Згаданий поріг максимально зменшив ризики і спростив приплив іноземного капіталу. Бурхливо зростаючі при дешевих енергоносіях внутрішні ринки цих країн оживили кон'юнктуру розвитку економіки в цілому і масштабних енерготранзитних і видобувних проектів зокрема.

Не добуваючи ще 10-15 років тому жодної тонни нафти або кубометра газу, ці країни або змогли знайти гроші і сили на розвиток власного видобутку для заміщення імпорту, або, як Ефіопія і Кенія, залучили десятки мільярдів доларів в інфраструктуру транзиту енергоресурсів. За даними ООН, близька до нафтового Південному Судану Ефіопія в останні два роки перетворилася у третього найбільшого в Африці реципієнта прямих іноземних інвестицій після ПАР і Нігерії. Ефіопський ВВП в 2008-2015 рр. зріс майже на 200%, зробивши її безумовним лідером зростання серед країн Африки південніше Сахари.

Про нафтовому стимулу для економік, що розвиваються добре розказано в дослідженні Pricewaterhousecoopers "Дешева нафта: ризики і вигоди зростаючих ринків", оприлюдненому навесні 2015 р. За підрахунками компанії, для енергодефіцитною Індії, зростання нафтогазової промисловості якої не встигає за загальним зростанням економіки, падіння світових цін на нафту на кожен долар щорічно приносить $640 млн економії на імпорті. Крім того, індійський уряд завдяки низьким цінам змогло підняти акцизи на бензин і отримати на додаток до економії валюти ще $2,4 млрд додаткових доходів. Названі аналітиками PwC агрегати зростання відносно Індії в тій же мірі підходять і для колись импортозависимых країн Африки південніше Сахари. Дешеві енергоресурси дозволяють їм економити валюту і підвищувати акцизи.

Зростання доходів вкладається у державні проекти розвитку транзиту енергоресурсів, геологічної розвідки нових запасів і нарощування власного видобутку нафти і газу з метою імпортозаміщення. В числі транзитних інвестиційних проектів слід виділити три основні: націлена на Південний Судан нова Трансэфиопская залізниця вартістю понад $5 млрд, що має споріднений напрям Транскенийская портово-залізнична лінія з захмарною вартістю $23 млрд і нафтопровід Південний Судан-Уганда-Кенія/Танзанія вартістю $6 млрд. Далі за всіх в облаштуванні інфраструктури транзиту нафти і конденсату в цистернах просунулася Ефіопія, яка в 2013-2016 рр. встигла освоїти $3 млрд і запустила ряд магістралей нової транзитної мережі.

Що стосується інвестицій у державні геологічні програми, то напередодні падіння світових цін на нафту Світовий банк у своєму щорічному огляді зазначав, що шість з десяти провідних світових нафтових і газових відкриттів того періоду були зроблені в Африці. Першим за величиною відкриттям вважається дорозвідка родовища природного газу Мамба розташовується в мозамбікській протоці зі стартовими запасами 2,8 трлн куб. м, після чого спеціалізована преса почала називати Мозамбік "новим Катаром ХХІ століття". Другим стало відкриття трьох нафтоносних ділянок в басейні озер рифту Альбертіні з запасами близько 0,9 млрд т в континентальній Уганді - країні, яка за всю свою історію не здобула жодної тонни нафти і була повністю залежна від транзиту бензину і дизеля з сусідньої Кенії. З минулого року Уганда почала будувати свій перший НПЗ і з показником своїх запасів вийшла на третє місце в Африці після Нігерії (5 млрд т) і Анголи (1,7 млрд т).

Добився всього лише п'ять років тому державної незалежності південного Судану вважається найскладнішим державою в групі швидкозростаючих країн на південь від Сахари - через безпрецедентну конкуренції корпорацій КНР, Індії і США за контроль над південно-суданськими запасами нафти. Їх розвідку гальмують зовнішні і внутрішні військові конфлікти, а також поганий розвиток експортної інфраструктури. У 2015 р. південно-суданський фунт втратив більше половини своєї вартості, а державний борг до середини минулого року досяг $4,2 млрд, що склало 35% ВВП. "Південний Судан зараз платить Судану за монопольний транзит нафти $9-11/бар., а також додаткові $15/бар. в якості компенсації за втрачені доходи від видобутку нафти після оголошення незалежності. У країни поки що немає жодних інших експортних маршрутів. Без альтернативних нафтопроводів Південний Судан залишається заручником невигідних транзитних контрактів", - зазначалося рік тому в бюлетені World Oil. Прорахувавши суданські бар'єри на шляху розвитку видобутку, ОРЕС наприкінці минулого року відклав на майбутнє заявки Судану і Південного Судану на прийом в нафтовий картель. Офіційною причиною відмови називалася мізерність поточного видобутку. Дійсно, обмежена транзитними бар'єрами видобуток в обох країнах мала офіційні встановлені потужності 400 тис. бар./сут., тоді як найслабший член ОРЕС Еквадор здобував у 2015 р. 543 тис. бар./сут. Але слабка інфраструктура експорту та незатухаючі військові конфлікти для Південного Судану виглядають лише тимчасовим і переборним бар'єром на шляху освоєння багатих ресурсів. Після чого південно-суданська видобуток нафти неминуче переживе лавиноподібне зростання, незважаючи на рівень світових цін: надто привабливими виглядають геологічні та політичні умови освоєння запасів цієї молодої країни.

Динамічні перспективи названих вище держав Африки різко контрастують на тлі застою в традиційних центрах видобутку нафти Чорного континенту - Нігерії, Анголи та Габону. Їх надії пов'язані тільки з ОРЕС, який якимось чином повинен перемогти демпінгову протистояння між Саудівською Аравією та Іраном. За експертними оцінками, для того щоб збалансувати бюджет і при цьому не обікрасти інші експортні галузі економіки начебто алмазовидобутку, лісозаготівель і виплавки алюмінію, Нігерії потрібна ціна не менш $90/бар. Для цієї країни, яка примудрилася не накопичити фінансових резервів при 70%-ної частки нафти в доходах бюджету і 90%-вою часткою у валютній виручці, відмова ОРЕС почати квотування видобутку може стати фатальним борговими маршрутом, а то і переходом від федерального устрою до конфедерації. Ну а тим країнам Африки, які ще зовсім недавно купували нігерійську нафту, а нині перейшли або переходять на свої ресурси, така перспектива не загрожує. Спираючись на китайські та індійські інвестиції, вони мають набагато більше оптимізму, ніж традиційні експортери нафти Чорного континенту.

Китайці починали з Чаду

Сьогодні економіка КНР отримує 30% всієї споживаної нафти від китайських компаній в субсахарских країнах - нині у Пекіна сотні видобувних проектів по всьому континенту. А колись, в 1980-х, великі проекти китайських нафтокомпаній починалися з Республіки Чад. У той час закупівлі в філій європейських компаній в Анголі та Нігерії перестали відповідати потребам зростаючої китайської економіки. І на хвилі зростання китайські корпорації дозріли для експансії - спочатку в Чад, потім в Судан, а потім вже інші африканські країни.

У відмові китайців від однобокої орієнтації на традиційних виробників нафти в Африці позначилася історична конкуренція з Індією - провідним і найстарішим підприємством з видобутку нафти в Анголі була і залишається Cabinda Gulf Oil Company, яку в 90-ті роки в американських інвесторів викупили індійські мільярдери Шрі і Гопі Хиндуджа. Американська, а потім індійська Gulf Oil історично з початку ХХ ст. контролює всю здобич у політично дуже важливому для Анголи територіальному анклаві Кабінда.

Отже, підганяли потужної індійської конкуренцією, китайські компанії вирішили звернути свою увагу туди, де в Африці спостерігається мінімум індійського впливу, - на мусульманські Чад і Судан. Перша країна перебувала у сфері експансії дружнього КНР режиму Каддафі в Лівії, друга досі перебуває в орбіті країн Перської затоки. Зважаючи на те, що політичний зговір у Пекіна був з Каддафі, а не з арабами, вибір китайців спочатку впав на Чад, де американська ExxonMobil розвідала великі родовища, але до 2003 р. не хотіла розвивати видобуток - їй належали більш вигідні приморські родовища в сусідньому Камеруні. Скориставшись розгорілася в 2000-2006 рр. сваркою між американцями і політиками Чада, китайці побудували перший у країні НПЗ, а потім спробували знайти контроль над експортними чадским нафтопроводом і родовищами, які недоразведали американці. Але після страти Каддафі відносини чадських політиків і Пекіна охололи, і з затії китайців зміцнитися в цій країні в результаті нічого не вийшло. З 2011 р. епіцентром уваги КНР стали Судан і Південний Судан, а статус домінанти розвитку нафтового сектора в Чаді отримав швейцарський гігант Glencore Xstrata.

Нафтовидобуток в Чаді в останні роки вийшла на рівень 80-100 тис. бар./сут. і продовжує зростати, незважаючи на рівень світових цін. А адже всього якийсь десяток років тому ця держава була скотарським і отримувало більше 60% валютної виручки від експорту шкіри і м'яса, а в імпорті повністю залежало від ввезення автомобільного палива з сусідніх Лівії і Камеруну. При такій структурі економіки Чад влаштують будь-які світові ціни на нафту, що й приваблює інвесторів в нафтовидобуток.