Залишається питанням, чи була ця блокада частиною кремлівської схеми. Але у будь-якому разі її організатори свідомо чи несвідомо (або хтось із них свідомо, а решта — несвідомо) допомогли Кремлю запустити свою схему і не потрапити при цьому під нові міжнародні санкції.
Однак описана вище кремлівська схема — це тільки частина проблеми, створеної «націоналізацією». Інша і, мабуть, більша частина — це те, що чигає на підприємства ОРДЛО у майбутньому.
Одним із досить імовірних варіантів розвитку подій є повернення ОРДЛО під контроль України на тих чи інших умовах. Звичайно, тут виникає питання, чому Кремль не зробив цього ще три чи два з половиною роки тому, тобто одразу після підписання перших чи других Мінських угод. Адже тоді одразу припинилися б західні санкції. Виглядає так, що Росія дарма три роки потерпала від санкцій, нічого не вигравши. І зовсім дивно, навіщо Кремлю було у лютому–березні 2017 р. забирати собі контроль над підприємствами в ОРДЛО, якщо все одно доведеться їх повертати легітимним власникам. Невже весь зиск Кремля у тому, щоб деякий час поуправляти в ОРДЛО шахтами і меткомбінатами.
Розгадка може полягати у тому, що контроль над українськими підприємствами в ОРДЛО потрібен Кремлю, щоб знищити їх не прямо зараз, а саме перед поверненням ОРДЛО під контроль України.
На користь цієї версії говорять три масових явища, зафіксованих в ОРДЛО. По-перше, це те, що протягом 2014–2016 рр. в ДНР і ЛНР було закрито багато виробництв, їхнє обладнання порізане на брухт або вивезене до Росії. По-друге, на підприємствах, «націоналізованих» у 2017 р., випуск продукції здебільшого різко скорочено або зовсім припинено, а працівникам почали видавати замість зарплати продуктові набори (звісно, дуже сумнівної якості), яких вистачить хіба на те, щоб не вмерти з голоду (якщо пощастить не отруїтися ними). Це не поодинокі випадки, а масове явище. Нарешті, по-третє, в окупованих містах і селищах саме за наказом російських окупантів зараз одна за одною затоплюються шахти, незважаючи ані на можливі екологічні катастрофи, ані на очікуване руйнування будівель та інфраструктури у разі просідання грунту.
Складається враження, що Донбас готують до повернення Україні у повністю знищеному вигляді. І саме для цього потрібні були три роки окупації, а завданням «націоналізації» був перехід до фінальної стадії даного процесу.
Наразі не можна стверджувати, що цей сценарій обов'язково буде доведено до кінця, але фактом є те, що він уже реалізовується. Слід вголос говорити про це на міжнародному рівні, роз'яснювати це українському суспільству та у будь-який спосіб інформувати про це жителів окупованих територій. Водночас свою частку хоча б моральної відповідальності за знищення Донбасу повинні понести організатори блокади.
Очевидно, слід готувати позови до Росії (і доказову базу) в міжнародні суди за зруйновану економіку Донбасу. Однак варто думати і над іншими способами покарання. Одним із них могло б бути запровадження податку на всі торговельні операції з Росією (експорт та імпорт), за деякими винятками, такими як імпорт з Росії ядерного палива та поглинаючих елементів для АЕС (поки ці поставки не будуть повністю замінені поставками з інших джерел) та експорт послуг української газотранспортної системи (поки не сплинув термін дії наявного контракту з «Газпромом»). При цьому слід законодавчо закріпити, що надходження від цього податку спрямовуватимуться виключно на подолання наслідків російської окупації українських територій.