Економіка окупованих територій Донецької та Луганської областей уже пережила в 2014–2015 рр. період втечі капіталу й вивозу виробничих активів. Нині завершується трансформація її залишків відповідно до нових умов і правил, і цей процес супроводжується переділом власності і боротьбою за її утримання. За інтенсивністю таких зіткнень за активи, за рівнем впливу залучених в подібні метаморфози лобістів в Україні та Росії можна судити не лише про нинішню цінність бізнес-об'єктів і розміри грошових потоків, а й про те, яка структура виробничого комплексу збережеться. До того ж від того, в чиїх руках опиняться ключові економічні об'єкти на цих територіях, багато в чому залежатиме вектор подальшого розвитку регіону.

До літа 2017 р. кермо влади вугільними об'єднаннями, пов'язаними з холдингами ДТЕК і «Метінвест», виявилося у «Внешторгсервиса», зареєстрованого в Південній Осетії. Його генеральним директором є колишній перший віце-губернатор Іркутської області РФ Володимир Пашков. «Уряд ЛНР» ще 27 лютого 2017 р. своєю постановою 75/17 передав у зовнішнє управління «Внешторгсервису» («республіканські» бізнесмени і чиновники називають цю структуру коротко — ВТС) об'єднання «Краснодонвугілля», «Ровенькиантрацит» і «Свердловантрацит». У ДНР південноосетинській структурі дісталися такі великі виробники вугілля, як шахти «Комсомолець Донбасу» (ДТЕК) та ім. Засядька. Хоча навколо останньої розгорнулася уповільнена боротьба: «глава ДНР» Олександр Захарченко намагається перехопити управління цією шахтою, натякаючи на нібито невдоволення шахтарів методами управління з боку ВТС. Нові куратори вже налагодили канали поставки антрациту в Росію. За одним із них вугілля автотранспортом переміщують в Ростовську область РФ, де на залізничних станціях його оформляють на одну з невеликих фірм-трейдерів і накопичують до обсягів, необхідних для завантаження потяга. Потім доставляють до портів і через великі торговельні компанії, в тому числі зареєстровані в офшорах, перепродують за кордон — в Туреччину, Грузію. Показово, що вантажні порти Росії, пов'язані з Азовським і Чорним морями, істотно збільшили перевалку вугілля. У першому півріччі 2017 р. порт Ростов-на-Дону збільшив відвантаження вугілля на 47% і довів його до 1,4 млн т; порт Азов — на 109%, до 0,5 млн т; порт Таганрог — на 33%, до 0,4 млн т. Крім того, частина антрациту з ОРДЛО під виглядом російського вугілля залізницею поставляється і в Україну. Принаймні за документами митниць з обох боків це вугілля проходить як видобуте в Росії. І в цьому разі, як і з даними по портах, найбільш яскраво тенденцію можна простежити, використовуючи статистику. За інформацією Міненерговугілля України, імпорт вугілля з Росії збільшився вчетверо. Якщо за весь 2016 р. в Україну через російську митницю було ввезено 0,72 млн т вугілля, то за перше півріччя 2017 р. — вже 1,43 млн т. У нових схемах легалізації вугілля, видобутого на окупованих територіях, самим шахтам дістається мізерна частка — лише 15–18% від ціни кінцевої реалізації. Якщо до 2017 р. вугілля на цих шахтах закуповували по $50–55 за тонну, то зараз ВТС платить за нього по $25 за тонну, а потім перепродує в Росії вже по $70–80 за тонну. При цьому залишається достатній лаг для подальшого експорту — наприклад, в Україні цей антрацит купують по $130–140 за тонну. Але в будь-якому разі самим видобувним компаніям дістаються суми, достатні лише для підтримки виробництва і виплати невеликих заробітних плат.

Що стосується перспектив, то при будь-яких формах збуту вугільної продукції з ДНР і ЛНР немає і натяку на капіталовкладення та інвестиції в цю галузь. В таких умовах видобуток на місцевих шахтах утримується за рахунок тієї модернізації, яку встигли провести до 2014 р. Основний обсяг робіт у цьому напрямку був зроблений на вуглевидобувних об'єктах ДТЕК. Наприклад, в об'єднаннях «Ровенькиантрацит» і «Свердловантрацит» сукупний річний обсяг інвестицій до війни перевищував 1 млрд грн. Але навіть там за теперішніх умов роботи, тобто фактично на зношення, тільки з поточними ремонтами і без освоєння нових лав, видобуток вугілля вже почав скорочуватися саме з технологічних причин, і цей процес наростатиме. Ще сильніше стагнація позначається на неприватизованих шахтах зі зношеним обладнанням. Тут показовою є ситуація з шахтоуправлінням «Донбас» в Донецьку: майже весь персонал відправлений в неоплачувані відпустки. Зі свого боку, «уряд ДНР» офіційно заявив про підготовку до закриття 22 шахт.

Разом із шахтами влада «республік» передала під управління ВТС і всі місцеві металургійні підприємства. Від «уряду ДНР» південноосетинська компанія отримала в оперативне управління Єнакіївський і Макіївський металургійні заводи, які де-юре належать «Метінвесту» Рината Ахметова, а також Донецький металургійний завод Віктора Нусенкіса. Поки що незрозуміла доля Донецького електрометалургійного заводу, що належить російській групі «Мечел». Ще в червні 2016 р. він був захоплений бойовиками, «уряд ДНР» присвоїв йому нову назву — Юзівський металургійний завод. У ЛНР зовнішня адміністрація від «Внешторгсервиса» з'явилася на Алчевському металургійному комбінаті, власником якого є корпорація ІСД. У металургійних підприємств, «націоналізованих» ДНР і ЛНР, виникли дві проблеми. Перша — технологічна. Місцеві меткомбінати мають надлишок потужностей з виробництва коксу. Раніше він був затребуваний в Маріуполі та на Дніпропетровщині. В обмін на кокс меткомбінати отримували з Дніпропетровської області залізну руду. Тепер цей обмін припинився, що поставило на грань заглушки більшість коксових батарей в Алчевську і Макіївці.

Друга проблема — реалізація продукції. Основний збут металургійних підприємств Донбасу орієнтований на експорт. Виробництва, що опинилися на окупованих територіях, забезпечували до 20% від загального обсягу валютної виручки, яку приносила українська металургія. Причому закордонні ринки збуту продукції донбаських заводів ті самі, що й у російських меткомбінатів: країни Азії і Близького Сходу. Більше того, до 2014 р. метал з Донбасу за рахунок демпінгу епізодично відбирав частину російського ринку. Коротше кажучи, місцева металургія є прямою конкуренткою російської. І для металургів Росії виведення з ладу хоча б однієї домни на Донбасі фактично є великим кроком до виконання їхньої національної програми імпортозаміщення і підтримки власного виробництва. У той же час нелегальне становище, в якому опинилися промислові підприємства на окупованих територіях, відкриває нові можливості для спекуляцій при використанні різних схем реалізації їхньої продукції.
Як і у випадку з шахтами, в ціні продукції донбаських меткомбінатів тепер немає інвестиційної складової, оскільки капітальних вкладень в ці підприємства більше ніхто не робить. До того ж постачання для заводів енергоресурсів проводиться за сірими схемами — це стосується і електроенергії, і газу. І ще один бонус для організаторів нинішньої системи збуту полягає в мінімальних витратах на оплату праці металургів. В умовах наростаючого безробіття і низького завантаження підприємств зарплати працівників мінімальні. Часом їх виплата проводиться в натуральній формі — продуктами або ширвжитком.
Усе це забезпечує невисоку поточну собівартість «республіканського» металу. І маржа, що стає можливою в таких умовах, дозволяє домогтися домовленостей з російськими гірничо-металургійними гігантами про постачання залізорудної сировини. Очевидно, що через загрози застосування міжнародних санкцій за таку торгівлю російські підприємства проводять ці операції за сірими транзитними схемами через Південну Осетію. Уже відомо про постачання на Єнакіївський метзавод 0,5 млн т концентрату залізної руди, доставленого, за неофіційною інформацією, з Лебединського гірничо-збагачувального комбінату в Білгородській області РФ, який належить групі «Металоінвест» Алішера Усманова. Звідти ж очікуються поставки сировини для Донецького металургійного заводу. Також є відомості, що з другого кварталу 2017 р. на Єнакіївський і Алчевський метзаводи надходить залізна руда російської компанії «Северсталь». Уже можна говорити про проміжні результати роботи металургійного комплексу на окупованих територіях після «націоналізації». Порівняно з 2013 р. в першому півріччі 2017-го обсяги виробництва в галузі скоротилися майже вчетверо. Як повідомило «міністерство промисловості і торгівлі ДНР», в січні–червні 2017 р. частка металургійного комплексу в загальному товарообі­гу становила близько 15%. До війни загальний товарообіг у цій частині Донецької області був майже вдвічі більший, а частка металургії в ньому становила близько 36%. Схожа ситуація і по Алчевському меткомбінату, завантаження якого не перевищує 20% від довоєнних показників.
Можна зробити висновок, що металургійні підприємства, «націоналізовані» ДНР і ЛНР, лише ситуативно отримали зв'язки з ГМК Росії і втратили основну частину своїх технологічних переваг. У зв'язку з маргінальним статусом ДНР і ЛНР відсутня можливість налагодити цивілізований збут продукції. Тому її реалізація проводиться за тіньовими схемами, які не дозволяють забезпечити завантаження навіть третини виробничих потужностей. З огляду на модель виробничих відносин, що сформувалася, можна прогнозувати в короткостроковій перспективі стагнацію виробництва на місцевих металургійних підприємствах до рівня, який залежатиме від умов забезпечення сировиною та енергоресурсами з боку Росії.

Єдина автономна опора енергетики ДНР і ЛНР — це теплова генерація, представлена Зуївською і Старобешівською теплоелектростанціями на окупованій частині Донеччини. Виробничих потужностей цих ТЕС цілком достатньо для забезпечення електроенергією обох «республік», особливо з урахуванням промислового спаду, який там стався. У довоєнні часи ці дві ТЕС споживали до 5 млн т вугілля щороку. Нині загальна потреба місцевої електрогенерації у вугіллі знизилася на 60%. Так, Старобешівська ТЕС працює на 50% своїх можливостей, а на Зуївській завантаження ще менше — ледве перевищує 30%. Для повного завантаження тепло- електростанцій потрібно забезпечити перетікання електроенергії або на контрольовану Україною територію, або в ЛНР. До речі, ЛНР відчуває гострий дефіцит електроенергії, який покривається останнім часом за рахунок поставок з Росії. Але для транспортування електроенергії з ДНР в сусідню «республіку» немає технологічних можливостей, а поставки на контрольовану Україною територію заблоковані. Що стосується газопостачання ДНР і ЛНР, то з кінця 2014 р. його здійснює Росія, намагаючись подати ці поставки як імпорт в Україну. Левову частку газу споживає побутовий сектор, оскільки робота хімічного комбінату «Стирол» у Горлівці, що належить Дмитру Фірташу, повністю зупинена. Сьогодні і в майбутньому газопостачання на непідконтрольних територіях пов'язане майже виключно з соціальними функціями і втратило будь-яку бізнес-складову. Мабуть, тому представники Сергія Курченка в 2015 р. без опору віддали контроль над місцевими газорозподільними компаніями владі ДНР і ЛНР.
Основна складність, з якою зіткнеться в найближчій перспективі енергетика регіону, пов'язана із занепадом і руйнуванням транспортної інфраструктури. Уже зараз окремі населені пункти, що знаходяться неподалік від лінії фронту, позбавлені електрики і газопостачання, оскільки окупанти не відновлюють зруйновані в результаті бойових дій лінії електропередач і газопроводи. Тим часом місцеві жителі, які залишилися без роботи, здають дроти і труби на металобрухт. Надалі у зв'язку з припиненням роботи шахт і підприємств металургії, за рахунок яких підтримувалася робота енергетичної інфраструктури прилеглих селищ, схожа доля очікує й інші населені пункти. Таким чином, буде закручена спіраль спаду галузі, яка поки що є лідером з товарообігу. За даними влади ДНР, 32% обсягів реалізації промислової продукції припадає на виробництво, передачу та розподіл електроенергії.

Що стосується машинобудівних підприємств, то деяка активність жевріє лише на тих, що пов'язані з ремонтом військової техніки. Та й то це майже кустарне виробництво, пов'язане з усуненням нескладних поломок бронетехніки, як на Донецькому ремонтно-механічному заводі (ДРМЗ), який де-юре належить компанії «Корум Груп» Рината Ахметова. До речі, ця компанія офіційно заявила, що оснащення ДРМЗ, а також Горлівського машзаводу та інших заводів вугільного машинобудування, що їй належать, вивезене на її промислові майданчики в Дніпропетровській і Харківській областях. А група «Норд» Валентина Ландика повідомила про перенесення виробництва холодильників з Донецька в Китай (хоча зараз в Донецьку робоча сила дешевша, ніж в Піднебесній). Чи не єдиним порівняно благополучним винятком є Ясинуватський машинобудівний завод, що належить родині Трубчаніних. Це підприємство випускає прохідницькі вугільні комбайни та продає їх у Росію, хоча вже і в меншій кількості, ніж раніше. Устаткування інших машзаводів на окупованій частині Донеччини, особливо тих, які були пов'язані з оборонкою, розібрано і перевезено в Росію. Такий кінець спіткав донецький «Точмаш» і макіївський «Топаз». У той же час керівництво ДНР оголосило про початок складання в Донецьку невеликих автобусів, які отримали назву, звичайно ж, «Донбас». Насправді йдеться про складання автобусних комплектів з китайських та індійських комплектуючих, що поставляються через Росію. Тобто в невеликому цеху проводять кілька нескладних операцій з пневмогайковертами з мінімальною доданою вартістю. Таким чином, автобусне виробництво є виключно іміджевим проектом для прикриття серйозних провалів в машинобудуванні.

Вражає список втрат машинобудівних підприємств на окупованій частині Луганщини: «Сотий» завод (воєнпром) — вивезений до Росії; Центральне конструкторське бюро машинобудування «Донець», яке займалося вирощуванням кристалів для мікроелектроніки, — вивезене до Росії; Луганський завод гірничорятувального обладнання «Горизонт» — порізаний на метало­брухт; «Лугцентрокуз» — виробництво зупинене через низьку напругу в контактній мережі, яка не дозволяє запустити електропечі; «Луганськтепловоз» — виробництво майже зупинене; Луганський завод трубопровідної арматури «Маршал» — вивезений до Росії, на його території облаштована стоянка для артилерії; Луганський завод прокатних валків — частково зруйнований, вціліле обладнання готується до вивезення в Росію; Брянківський рудоремонтний завод — порізаний на металобрухт; завод «Юність», що виробляв реле для оборонної й аерокосмічної промисловості, — вивезений до Росії; Луганський ливарно-механічний завод — порізаний на металобрухт; Луганський авіаремонтний завод — вивезений до Росії; Стахановський вагонобудівний завод — виробництво заморожене. По суті, слід говорити про те, що машинобудівний кластер, сформований на Донбасі в другій половині XX ст., повністю зруйнований за три роки існування ДНР і ЛНР. І справа не тільки в тому, що вивезено, розкрадено або знищено обладнання. Зникла складна інтелектуальна інфраструктура і середовище, без якого неможливе існування машинобудування, не кажучи вже про розвиток. Майже повністю втрачено інженерно-технічний персонал як на підприємствах, так і в профільних науково-дослідних центрах. Разом з інженерами виїхали або змінили рід діяльності кваліфіковані токарі, фрезерувальники, слюсарі, зникла технічна документація, втрачені виробничі зв'язки і розірвані технологічні ланцюги. З урахуванням перспектив стагнації структуроутворюючих галузей регіону — вугільної промисловості та металургії — зруйноване машинобудування на окупованих територіях не має перспектив відновлення. Навіть у разі можливого промислового відродження регіону простіше й економічно доцільніше завезти сучасне і якісне зарубіжне обладнання для шахт і металургійних комбінатів, ніж намагатися на місці відтворити втрачені машинобудівні потужності.

За даними «міністерства праці та соціальної політики ДНР», середня зарплата в «республіці» у квітні цього року зросла порівняно з квітнем 2016 р. на 16,3% і становить 9592 російських рублі, що в перерахунку за тодішнім курсом НБУ було еквівалентно 4566 грн. На неокупованій частині Донеччини, за даними Держстату України, середня зарплата у квітні 2017 р. склала 7332 грн. Це в 1,61 раза більше, ніж в ДНР. У ЛНР справи ще гірше, ніж у сусідів. І це продовження давньої традиції, що бере свій початок ще з радянських часів, коли Донецька область за рівнем зарплат та інших соціальних показників випереджала Луганську. За даними «управління економіки адміністрації Луганська», в місті середня зарплата в червні 2017 р. становила 8594 російських рублі, або 3883 грн за курсом НБУ. На неокупованій частині Луганщини, за даними Держстату України, середня зарплата в червні 2017 р. становила 5943 грн. Це в 1,53 раза більше, ніж в окупованому Луганську. Ще більш вражаючим є контраст у шахтарів, якщо порівнювати їхні зарплати з довоєнними. Наведемо середні заробітні плати на вугільних об'єднаннях ЛНР за березень 2017 р. в російських рублях: «Краснодонвугілля» — 9667, «Ровенькиантрацит» — 6894, «Свердловантрацит» — 7200. У 2013 р. у цих вугільних об'єднаннях зарплати в гривнях були в 1,5 раза вищі, ніж теперішні рубльові. А якщо перерахувати рублі в гривні, то вийде, що за роки окупації зарплата шахтарів зменшилася втричі, притому що ціни зросли в кілька разів.

Після «націоналізації» підприємств, що належать українським компаніям, в ДНР і ЛНР гостро постало питання безробіття. За даними місцевих ЗМІ, воно досягає 20%. Але насправді ситуація значно гірша, оскільки почали закриватися вугільні шахти. За даними антикризового штабу ДТЕК, на захоплених вугільних підприємствах Луганщини звільнено 34 тис. чоловік, з яких змогли праце­влаштуватися на підконтрольній Україні території лише 300 осіб. Яка ситуація з роботою в інших, керівник штабу Денис Діденко не знає. «Пізніше ми відстежили, що почали з'являтися оголошення із закликом вступати до лав «народної міліції ЛНР». Їх розвішували в адміністративних корпусах шахт, тобто почали залучати співробітників до своєї активності. При нас такого, звичайно, не було», — сказав Діденко. Відомо також, що багато шахтарів з Краснодона і Ровеньків, просидівши кілька місяців без грошей, почали виїжджати цілими бригадами в Воркуту і на Кузбас, де вербувальники обіцяють по 40–50 тис. руб. на місяць. Зупиняються шахти і на Донеччині. Уже півроку не працюють підприємства шахтоуправління «Донбас», а це шахти Донецька та прилеглих містечок і селищ. Проте, за словами директора цього об'єднання Юрія Поповкіна, на шахтних складах досі залишається паливо в обсязі, що дорівнює місячному видобутку. З 4,1 тис. шахтарів «Донбасу» на чергових роботах залишилися приблизно 500 осіб, інші відправлені в неоплачувані відпустки.
Припинення економічних зв'язків вдарило і по металургах. У Єнакієвому через зупинку металургійного заводу в серпні кілька тисяч працівників залишилися без роботи — поки що на два місяці, але якихось перспектив відновлення діяльності підприємства не видно. Дещо кращі справи на Алчевському меткомбінаті. Підприємство навіть очолює офіційний список найбільших платників податків Луганщини за січень–липень 2017 р., складений обласним управлінням ДФС України. Хоча офіційно керівництво ІСД ще в березні заявило, що комбінат зупиняється, зараз він продовжує роботу «на тихому ходу», що забезпечує зайнятістю до чверті його персоналу. Здавалося б, тисячі безробітних мали б ускладнити соціальну обстановку на окупованих територіях. Зазвичай такі проблеми на ринку праці призводять до масових протестів. Але окупанти різними способами, в тому числі й погрожуючи фізичною розправою, припиняють будь-які несанкціоновані народні виступи.

Зростання народного невдоволення на окупованих територіях стримується також наявністю великої кількості пенсіонерів, «держслужбовців» і «бюджетників», тобто працівників, які отримують зарплату з бюджету «республік». Практично в кожній сім'ї є хоча б одна людина, чий дохід повністю залежить від бюджету. І в разі втрати роботи на підприємстві ці казенні виплати — пенсія або зарплата — стають єдиним джерелом існування для всієї родини. Тому саме пенсіонери, «держслужбовці» і «бюджетники» (вчителі та ін.) сьогодні є гарантами соціального спокою в «республіках». Варто зазначити, що в місцевих «органах правопорядку» тепер представлені не тільки колишні працівники української міліції, які перейшли на бік окупантів, а й їхні «клієнти», тобто представники кримінального світу. Такі гібридні «правоохоронці» добре знають і дбайливо контролюють усі дохідні місця на території своєї відповідальності.

Також варте уваги те, що і в ДНР, і в ЛНР повністю укомплектований штат так званих «міністерств надзвичайних ситуацій». У пожежники і рятувальники існує навіть неофіційна черга, хоча до початку війни тут завжди були вакансії, притому що в ті часи їх робота була менш напруженою. Така особливість пов'язана з тим, що рятувальники отримують досить пристойну за місцевими мірками зарплату — близько 15 тис. руб. І друга причина популярності цієї професії полягає в тому, що рятувальники гарантовано не потрапляють в окопи, хоча й отримують обмундирування і пайки, такі ж як і у бойовиків.
Останнім часом в «республіках» намітилася гостра нестача медиків. Звідси їде все більше лікарів. Причому мова саме про кваліфікованих медиків, а не медсестер. Останні, як і вчителі, щосили тримаються за робочі місця, хоч і отримують в середньому лише
6 тис. руб.

Інша справа лікарі. Оплата праці лікаря в «республіках» не набагато вища, ніж у тієї ж медсестри. Так, заввідділенням звичайної лікарні в Донецьку отримує близько 10 тис. руб., а в Луганську ще менше — 8,5–9 тис. руб. При цьому практично нанівець зійшла можливість отримувати від пацієнтів винагороди, які раніше були основним доходом лікарів. Пов'язано це не тільки з зубожінням населення, а й із кампанією влади по боротьбі з хабарами в медицині. Заходи вживаються в буквальному сенсі каральні. Принаймні донецькі і луганські ЗМІ активно транслюють повідомлення про те, як жадібних лікарів «садять на яму» (тобто кидають в спеціально вириті котловани, з яких неможливо самостійно вибратися), а потім відправляють рити окопи або на інші «суспільно-корисні роботи». Слід зазначити, що подібні новини знаходять щиру підтримку і схвалення серед інших «бюджетників», служба яких не дає їм можливості отримувати подяки в конвертах. Тому не дивно, що втеча лікарів зростає. І вона поставила остаточний хрест на планах вождів «республік» створити з місцевої безкоштовної медицини «вітрину» за прикладом Куби. Що стосується пенсіонерів, то їм влада «республік» виплачує пенсії в середньому близько 4 тис. руб. на місяць. Поки Україна не провела верифікацію пенсіонерів, у майже півмільйона літніх жителів ОРДЛО була можливість отримувати також і українські пенсії. Про це вони любили повідомляти своїм українським колегам-пенсіонерам як про досягнення керівництва «республік». Після квітня 2017 р., коли доступ до українських пенсій був перекритий, настрій пенсіонерів по той бік лінії фронту погіршився. Адже якщо їхню пенсію перерахувати на гривні, то вона виявиться приблизно на 20% меншою, ніж на підконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей. Розмір «республіканських» пенсій однаковий в ЛНР і в ДНР. Це вказує на те, що кошти для таких виплат надходять з одного джерела, тобто з Росії. Колишній «міністр держбезпеки ДНР» і глава збройного формування «Схід» Олександр Ходаковський в інтерв'ю агентству Reuters відверто заявив, що весь бюджетний сектор і пенсії в ДНР фінансуються виключно за рахунок коштів з Росії. І обсяг такого фінансування, за його словами, перевищує всі податкові платежі і збори «республіки».
Аналіз заяв керівників фінансових відомств «республік» за останні два роки дозволяє зробити висновок про те, що на пенсії і соціальні виплати припадає не менше 50% їхнього бюджету. Ще 35% припадає на оплату праці «бюджетників» та «держслужбовців». Решта 15% — інші поточні видатки. Але таке співвідношення вірне тільки з урахуванням того, що військові витрати ДНР і ЛНР проходять повз їхні «бюджети», оскільки Росія фінансує свої окупаційні війська безпосередньо.

До російського вторгнення основною функцією малого бізнесу на території Луганської та Донецької областей, з точки зору тодішніх високих чиновників, було вирішення проблеми зайнятості. Тисячі людей на ринках і в торгових центрах, в гаражах і невеликих майстернях, в кафе і ресторанчиках самостійно забезпечували собі дохід. Труднощі таким підприємцям створювали чиновники середньої ланки заради отримання хабарів. Але це були більш-менш терпимі, звичні побори, і на початок 2014 р. в Донецькій області було зареєстровано майже 200 тис. невеликих приватних підприємств і фізичних осіб — підприємців, а на Луганщині — близько 140 тис. Після окупації становище малого бізнесу змінилося. Уже в 2015 р. стало зрозуміло, що керівництво «республік» розглядає дрібних підприємців як основне джерело поповнення «бюджетів» усіх рівнів. Це пояснювалося тим, що ДНР і ЛНР майже не мали доступу до грошового обігу великих підприємств, що належали українським компаніям. Тому влада «республік» розпочала інтенсивне збирання грошей з торговців на ринках і орендарів в торговельних центрах. Причому найчастіше ці побори називали (і називають) «добровільними пожертвами». З 2016 р. «міністр фінансів ДНР» Катерина Матющенко проговорилася, що саме такі «добровільні пожертви» приносять в скарбницю майже всю валютну виручку.
Однак побори, що різко зросли, — не єдина біда, яка спіткала дрібних підприємців на окупованій частині Донбасу. Вони нарікають також на різке зниження купівельного попиту в сфері промтоварів. Споживчий кошик більшості населення ОРДЛО складається майже повністю з продуктів харчування. До того ж у «республіках» ціни майже на всі продукти харчування в 1,5–2 рази (а часом і більше) вищі, ніж вартість аналогічних продуктів на контрольованій Україною території. Більшість продавців брендових товарів втратили свою нішу. У найбільших торговельних центрах Донецька — «Донецьк Сіті» і «Континент», де раніше у вихідні було не проштовхнутися, понад третина бутіків закриті, значно скоротилася кількість покупців. Зате біля численних секонд-хендів вранці можна побачити черги ще до відкриття.

Асортимент магазинів побутової техніки значно скоротився, закриті програми споживчого кредитування. Трохи кращі справи у продавців побутової хімії та канцтоварів, тобто дешевого товару повсякденного користування.
Зазначені тенденції свідчать про те, що в ОРДЛО і далі знижуватиметься купівельна спроможність і погіршуватиметься якість життя населення. Основна причина цього у відсутності умов для нормального існування економічно активних людей. Зараз єдина мета більшості жителів «республік» — якось прожити, отримуючи від нової влади соціальні виплати. Більш щаслива меншість — це в основному ті, хто так чи інакше наближений до владної верхівки. Місцеві господарі життя при будь-якій нагоді віджимають у підприємців бізнес і майно. Автосалони, бази відпочинку, мережеві супермаркети й оптові склади, що належать українським або європейським власникам, були розібрані практично до гвинтика або прибрані до рук представниками нової влади ще в 2014–2015 рр. Зокрема, розібрані були супермаркети «Метро». У той же час торговельна мережа АТБ опинилася у власності «республіканських» господарів і тепер торгує під вивіскою «Перший республіканський супермаркет». Новими власниками цієї мережі називають «главу ДНР» Олександра Захарченка та його дружину Наталію.

Проведена на окупованих територіях починаючи з 27 лютого 2017 р. «націоналізація» підприємств, власниками яких є українські компанії, аж ніяк не була спонтанним кроком, здійсненим начебто у відповідь на організовану окремими громадсько-політичними структурами в Україні «блокаду торгівлі з окупантами». Навпаки, цей крок ретельно готувався. У Кремлі заздалегідь детально проробили схему роботи підприємств у ДНР і ЛНР після «націоналізації». Про це свідчить те, що підприємства вугільної і металургійної галузей, експропрійовані в українських компаній, одразу ж передавалися в оперативне управління зареєстрованому у Південній Осетії «Внешторгсервису», генеральним директором якого є колишній перший віце-губернатор Іркутської області РФ Володимир Пашков. Очевидно, він міг погодитися на це тільки за прямою вказівкою з Кремля. На той момент у «Внешторгсервиса» не було ані сайта, ані офіса, ані штату співробітників (до речі, сайта немає досі). Але Пашков не був якоюсь випадковою фігурою. Навпаки, тоді він уже відігравав дуже важливу роль проміжної ланки, через яку було організовано фінансування фіктивних «республік». 25 лютого 2017 р., тобто за день до початку «націоналізації», Служба безпеки України повідомила, що її співробітники викрили механізм фінансування ЛНР урядом Росії. За інформацією СБУ, «для приховування російського фінансування псевдореспубліки та уникнення додаткових економічних санкцій до РФ одним з механізмів наповнення бюджету терористів обрано кишеньковий благодійний Фонд підтримки міжнародних гуманітарних проектів (президент — громадянин Росії Володимир Ігорович Пашков)». Співробітники СБУ встановили, що цей фонд через рахунки російської некомерційної організації «Центр міжнародних розрахунків» спрямовує кошти безпосередньо до так званого «Державного банку ЛНР».
Засновником Фонду підтримки міжнародних гуманітарних проектів є «Міжнародний розрахунковий банк» з тієї ж Південної Осетії, зареєстрований в Цхінвалі на вулиці Йосипа Сталіна. З 2015 р. цей банк співпрацює з владою ЛНР як банк-кореспондент. У січні 2017 р. «глава Держбанку ЛНР» Дмитро Чайкін заявив про намір створити процесинговий центр і повідомив, що відповідні «переговори ведуться з нашим банком-кореспондентом — це «Міжнародний розрахунковий банк Південної Осетії». Слід додати, що московський Фонд підтримки міжнародних гуманітарних проектів та цхінвальський «Міжнародний розрахунковий банк» аналогічним чином співпрацюють з владою ДНР.
Не менш важливим є ще один елемент цієї схеми. Бізнес в ОРДЛО починають кредитувати через південноосетинські банки. Цим закладається «міна уповільненої дії». Справді, бізнес, який позичає гроші у такий спосіб, стає залежним від брудних схем, кінцевими бенефіціарами яких, найімовірніше, є спецслужби РФ. Тобто поки існуватимуть ДНР і ЛНР, тамтешній бізнес буде на кремлівському гачку. У разі повернення даних територій під контроль України просто обнулити цю залежність, напевно, не вийде. З'являться колектори з різними методами вибивання боргів, також не можна виключати шантажу та інших способів зберігати контроль над залежним бізнесом.
Отже, уся ця схема є досить системно продуманою. Готувалася вона ще з 2015 р. і вже наприкінці 2016-го чи на початку 2017-го була готовою до запуску. Але просто так, без серйозного приводу, Кремль не хотів її запускати, бо це було б явним кроком до загострення ситуації на Донбасі й могло б спричинити нові міжнародні санкції. Тому організована окремими громадсько-політичними структурами в Україні «блокада торгівлі з окупантами» була для Кремля дуже доречною. Вона дала йому жаданий привід для того, щоб ДНР і ЛНР оголосили «націоналізацію» українських підприємств.

Залишається питанням, чи була ця блокада частиною кремлівської схеми. Але у будь-якому разі її організатори свідомо чи несвідомо (або хтось із них свідомо, а решта — несвідомо) допомогли Кремлю запустити свою схему і не потрапити при цьому під нові міжнародні санкції.
Однак описана вище кремлівська схема — це тільки частина проблеми, створеної «націоналізацією». Інша і, мабуть, більша частина — це те, що чигає на підприємства ОРДЛО у майбутньому.
Одним із досить імовірних варіантів розвитку подій є повернення ОРДЛО під контроль України на тих чи інших умовах. Звичайно, тут виникає питання, чому Кремль не зробив цього ще три чи два з половиною роки тому, тобто одразу після підписання перших чи других Мінських угод. Адже тоді одразу припинилися б західні санкції. Виглядає так, що Росія дарма три роки потерпала від санкцій, нічого не вигравши. І зовсім дивно, навіщо Кремлю було у лютому–березні 2017 р. забирати собі контроль над підприємствами в ОРДЛО, якщо все одно доведеться їх повертати легітимним власникам. Невже весь зиск Кремля у тому, щоб деякий час поуправляти в ОРДЛО шахтами і меткомбінатами.
Розгадка може полягати у тому, що контроль над українськими підприємствами в ОРДЛО потрібен Кремлю, щоб знищити їх не прямо зараз, а саме перед поверненням ОРДЛО під контроль України.
На користь цієї версії говорять три масових явища, зафіксованих в ОРДЛО. По-перше, це те, що протягом 2014–2016 рр. в ДНР і ЛНР було закрито багато виробництв, їхнє обладнання порізане на брухт або вивезене до Росії. По-друге, на підприємствах, «націоналізованих» у 2017 р., випуск продукції здебільшого різко скорочено або зовсім припинено, а працівникам почали видавати замість зарплати продуктові набори (звісно, дуже сумнівної якості), яких вистачить хіба на те, щоб не вмерти з голоду (якщо пощастить не отруїтися ними). Це не поодинокі випадки, а масове явище. Нарешті, по-третє, в окупованих містах і селищах саме за наказом російських окупантів зараз одна за одною затоплюються шахти, незважаючи ані на можливі екологічні катастрофи, ані на очікуване руйнування будівель та інфраструктури у разі просідання грунту.
Складається враження, що Донбас готують до повернення Україні у повністю знищеному вигляді. І саме для цього потрібні були три роки окупації, а завданням «націоналізації» був перехід до фінальної стадії даного процесу.
Наразі не можна стверджувати, що цей сценарій обов'язково буде доведено до кінця, але фактом є те, що він уже реалізовується. Слід вголос говорити про це на міжнародному рівні, роз'яснювати це українському суспільству та у будь-який спосіб інформувати про це жителів окупованих територій. Водночас свою частку хоча б моральної відповідальності за знищення Донбасу повинні понести організатори блокади.
Очевидно, слід готувати позови до Росії (і доказову базу) в міжнародні суди за зруйновану економіку Донбасу. Однак варто думати і над іншими способами покарання. Одним із них могло б бути запровадження податку на всі торговельні операції з Росією (експорт та імпорт), за деякими винятками, такими як імпорт з Росії ядерного палива та поглинаючих елементів для АЕС (поки ці поставки не будуть повністю замінені поставками з інших джерел) та експорт послуг української газотранспортної системи (поки не сплинув термін дії наявного контракту з «Газпромом»). При цьому слід законодавчо закріпити, що надходження від цього податку спрямовуватимуться виключно на подолання наслідків російської окупації українських територій.